Андрій Лозовий
Юрій Луценко розповів кумедну історію на спомин про Миколу Коханівського. Поклавши слухавку, я згадав, як мій улюблений Курт Воннеґут у своєму «Потиснути руку Богові» пише про те, що коли порятунку нема - лікуватися можливо лише жартами та іронією. А він знав, що пише, бо сам, як і Микола, пішов добровольцем на фронт. Уявіть собі, як боліло Воннеґуту, етнічному німцю і американському солдату, дивитись своїми очима, як знищують Маріуполь, вибачте, Дрезден. І переконує нас, що реальності можна помститися сміхом за те, що вона буває такою жорсткою і незатишною.
Звісно, у Луценка стосунки з Коханівським були не прості, бо представнику системи, навіть достойному (Юрій теж пішов добровольцем на фронт, нагадаю, маючи онкологію, тому навіть я не тримаю зла, що колись хотів мене посадити; до речі, нині в боях під Вовчанськом його молодший син Віталій, теж доброволець) - не можливо нормально ужитися в одній хаті-країні з абсолютним ідеалістом - людиною цілком чорно-білого мислення. Таким, як був Микола Миколайович Коханівський, Друг Буревій, командир добробату ОУН, Герой війни та революції, уродженець окупованого нині (вибачте - поки-що) Приазовського на Мелітопольщині. Зауважте, до 32-х років - російськомовний. Це для тих, хто пише, мовляв, важко перевчитися.
2009 рік, 30 червня. День народження Романа Шухевича. Знайомий каже мені: ти чув, що якийсь навіжений відбив носа Лєніну? Красава, кажу, а я думав, мавзолей охороняють пристойно. Та не Москві, телепню, в Києві у пам’ятника на Бесарабці. А як же він туди виліз?.. - знов питаю. А я знаю? - відповідає. - Спитай в нього… То я і пішов на суд спитати. Підійшов до тієї огидної клітки (була тоді ще така принизлива мода), подякував, потис руку, глянув у вічі і зрозумів, що не треба нічого питати.( Read more... )
Юрій Луценко розповів кумедну історію на спомин про Миколу Коханівського. Поклавши слухавку, я згадав, як мій улюблений Курт Воннеґут у своєму «Потиснути руку Богові» пише про те, що коли порятунку нема - лікуватися можливо лише жартами та іронією. А він знав, що пише, бо сам, як і Микола, пішов добровольцем на фронт. Уявіть собі, як боліло Воннеґуту, етнічному німцю і американському солдату, дивитись своїми очима, як знищують Маріуполь, вибачте, Дрезден. І переконує нас, що реальності можна помститися сміхом за те, що вона буває такою жорсткою і незатишною.
Звісно, у Луценка стосунки з Коханівським були не прості, бо представнику системи, навіть достойному (Юрій теж пішов добровольцем на фронт, нагадаю, маючи онкологію, тому навіть я не тримаю зла, що колись хотів мене посадити; до речі, нині в боях під Вовчанськом його молодший син Віталій, теж доброволець) - не можливо нормально ужитися в одній хаті-країні з абсолютним ідеалістом - людиною цілком чорно-білого мислення. Таким, як був Микола Миколайович Коханівський, Друг Буревій, командир добробату ОУН, Герой війни та революції, уродженець окупованого нині (вибачте - поки-що) Приазовського на Мелітопольщині. Зауважте, до 32-х років - російськомовний. Це для тих, хто пише, мовляв, важко перевчитися.
2009 рік, 30 червня. День народження Романа Шухевича. Знайомий каже мені: ти чув, що якийсь навіжений відбив носа Лєніну? Красава, кажу, а я думав, мавзолей охороняють пристойно. Та не Москві, телепню, в Києві у пам’ятника на Бесарабці. А як же він туди виліз?.. - знов питаю. А я знаю? - відповідає. - Спитай в нього… То я і пішов на суд спитати. Підійшов до тієї огидної клітки (була тоді ще така принизлива мода), подякував, потис руку, глянув у вічі і зрозумів, що не треба нічого питати.( Read more... )