Diana Makarova · САНІНСТРУКТОРИ ЛИХОЇ ГОДИНИ

[don_katalan]

Я не шукаю своїх в Національній книзі пам'яті жертв Голодомору. Тому що їх немає там. Вижили всі.
Вижили всі, бо пощастило.
Але ще й тому, що дід себе заклав, але сам пройшов шлях і всих витягнув. Все село.
Це треба розуміти - витягнути своїм ризиком все село. І жоден в тому селі не помер. Пухли, ледве рухались - але вижили.
А дід сів за це. І саме за це було його заслано. Потім помилування - а потім, а ні, давай знову сідай.
А він же знав, що сяде. Був головою колгоспу, приховав частину посівних, і цим прихованим зерном розпоряджався всю зиму.
Частину видавав на столову. Спеціально відкрив таку столову, де кожен - кожен! чи то дитина непрацююча, чи старий дід - кожен мав право на миску затірки.
Затірка - це така вода, заправлена борошном, проварене те все. І миска такої приблизної їжі раз на день протягом довгої зими з листопада до квітня врятувала кожне життя в селі.
Приховалось також трішки олії, тому затірка заправлялась кількома краплями олії. Також було приховано сало, тому іноді в затірці плавало кілька шкварок. До затірки йшли маторженики - хліб, печений з висівок.
Ще дід приховав НЗ, непорушний запас - трішки зерна, яке насипав в малі мішечки і перекидував ці мішечки через паркан, коли об'їздив село на "бєдці". Жереба кобилка тягнула "бєдку", дід щодня об'їздив село, зазирав до кожної хати, взнавав ситуацію по кожній сім'ї. Потім виходив, йшов до "бедки" і в хаті, де зовсім край і смерть ось-ось - прислухались. Почують "гуп!" - біжи, повзи, човпи надвір, хапай мішечок. Не почули - що ж, не твоє сьогодні щастя, комусь десь гірше, ніж тобі.
Історії про Голодні Роки - так називався раніше Голодомор - ми слухали ледь не кожного вечора, коли гостювали в бабусі, або від мами, або від татка. А коли в бабусі, то найбільше любили слухати Історію Про Те, Як Дід Врятував Село.
Дід врятував село.
Діда здали люди з села.
Дід знав, хто його здав.
Дід знав, що здадуть.
Чи знав дід, що нащадки врятованих ним людей будуть пам'ятати його ім'я? Чи знав він, що нащадки врятованих ним людей забудуть його ім'я?
А пофіг було це дідові.
Йому просто треба було врятувати людей.
Так от. З історій, всотаних гусячою шкіркою жаху, зробила я висновки. Вони наступні:
- коли тебе прийдуть вбивати, ти мусиш боротись за своє життя і життя близьких
- за життя сусідів ти теж мусиш боротись, бо як інакше потім жити?
- за твою боротьбу і за твою допомогу тебе здадуть, тебе здадуть обов'язково, і зроблять це ті, кого ти врятував
- не всі тебе здадуть, але обов'язково знайдуться ті, хто...
- це нічого не означає, бо коли знову прийде лиха година, ти все одно будеш боротись за своє життя, життя близьких і за життя знайомих своїх.
- бо як інакше потім жити?
Коли ми евакуювались від навали ворога - ми запропонували евакуацію ряду людей. Бо мали транспорт. Бо мали куди втікати.
Кілька з цих людей вкрили нас потім за це гівном.
Це були непогані, по суті, люди.
Але вони були з тих, хто здав, хто не може не здати.
Хтось з них прийняв неправильне рішення і лишив дитину чи матір під обстрілами - тому терміново потрібно було когось у цьому звинуватити. О, ось ці нас не врятували, ось вони винуваті! І марно було доводити, що ви ж, люди, самі відмовились від порятунку.
Тим, хто схильний здавати, марно говорити будь-що.
Та, слухаючи їхні крики, я всміхалась. Бо бачила далеко десь перед собою свого діда, він йшов попереду і повертав до мене вусате обличчя, всміхався і питав лукаво:
- Що, санітарочко моя, здали тебе знову? Привикай.
Він називав мене санітарочкою або санінструктором. Бо хлопці грались у войнушку, а мене не брали, я плакала від образи. Тоді він брав мене на руки і обіцяв, що як раптом війна, я буду санінструктором.
Я не стала санінструктором, діду Іване Андрійовичу.
Але років десять з гаком тому я зрозуміла, що ти хотів сказати. Усі ми санінструктори - ті, хто бореться не лише за себе, а і оточення своє, і тих, кого підбереш дорогою.
Усі ми санінструктори лихої години.
А достеменно я продовжую розуміти це ще й зараз. І дай Боже мені розуміння того надовше, і крий Боже мене від тих, хто здасть, обов'язково здасть - тих, кого я хотіла чи захочу врятувати. Але вони знову здадуть.
Вас здадуть обов'язково, люди добрі.
Та річ не в тім.
А в тому, що врятуватись самому і врятувати свою сім'ю - то сильна штука, але ще не штука. Штука в тому, щоб жити так, аби у вашому селі ніхто не помер під час лихої години. І сталось би це завдяки вашим рукам, вашій винахідливості, вашій боротьбі і вашому безумовному ризику.
Інакше буде життя, буде. Але буде воно на жменьку менш гордим - ніж таким гордим, яким було життя діда мого, Івана Андрійовича. І ми, нащадки, пронесли цю гордість услід за ним.
І зрозуміло, що слова "ваше село" - це не зовсім про село. Можливо, про Україну?
Бо що є наша Україна, як не велике село. Де всі знають всих. Де всі в змозі врятувати сусідів. Якщо поставлять перед собою оце питання:
- А як інакше потім жити?
І ще одне, братця, ще одне.
Коли прийшла лиха година, уважно прислухайтесь. Можливо, гупне щось на вашому подвір'ї. Можливо, то прийшла вам допомога. Не пропустіть цей гуп.
фото з інтернету
не збереглось в нас фото тієї бідової "бєдки"...

Comments

[paserbyp]

У моєї жінки був дідусь який у Голодомор був головою колгоспу. Коли Хрущов у 1956 році розповів про культ Сталіна, то він пішов і наклав на себе руки…