Vassyl Trylis · МІЙ БАТЬКО ГАРАСИМ 4
Jun. 28th, 2024 02:11 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan(4 частина. Попереднї частини див. на цїй сторінцї 16 квітня, 21 квітня та 16 травня))
1944 рік принїс у моє життя ще одну велику переміну: менї стукнуло 7 лїт, і я став школярем. В розмові про батька переміна ця важлива тим, що вона швидко сформувала та активізувала мою пам’ять, і подальше батькове життя я вже пильнїше спостерігав і запам’ятовував, навіть коли не розумів його.
Повоєнне життя… яке там повоєнне! Війна ще рік котилась Європою, її вогонь, гуркіт і кров долинали до села через невмирущий стовп з гучномовцем у райцентрі, долинали вже в формі бравурних переможних маршів і ще переможнїших останнїх вістей, але реальне життя було зовсїм не тріумфальним, скоріш навпаки, ще тяжчим. Бо колгоспну економіку очолили ті самі пасїонарії, що й у 30-х роках. Розуму за три роки в тилу ця аристократїя не набралась, але її життєлюбні інстинкти й самовпевненість подужчали.
Відлагоджений нїмцями колгоспний механїзм по інерцїї ще працював справно, але мудре партїйне керівництво та глибоке знекровлення робочої частини села (війна забрала майже всїх працездатних чоловіків, а нїмцї ще й 16-18-лїтню молодь виловили та вивезли як остарбайтерів) зробили наші золоті землї майже непідйомними.
Менї не доводилося стрічати в книжках, не кажучи вже про кіно, правдивої картини життя колгоспу повоєнних часів. Тодї про це й заїкнутись було небезпечно, а пізнїше, коли те життя трохи полїпшилося, все воно помаленьку забулось – і землянки, й голод, і холод, і голодомор 47-го. А головне, люди нарештї навчилися «красти». По сутї, це була максимально можлива справедлива корекцїя розподїлу валового продукту. Невідомо, звідки пішло таке послаблення (мабуть як реакцїя на сталїнську тиранїю), але, допустивши певне розкрадання, влада вбила двох зайцїв: 1)за всїєї дурости місцевого начальства, голод став неможливим, люди просто добирали з ланів недодане СВОЄ; 2)формувався стійкий характер будівника комунїзму – всї звикали красти (не подумайте, що воно так просто, цьому наполегливо вчились), і нїкому за це нїчого не було… до першого конфлїкту з начальством.
Але таке щасливе життя було оголошене тільки в епоху Хрущова (оце соцїалїзм ми з вами, товариші, вважай, побудували, і вже нинїшнє поколїння, десь там у 80-х роках, житиме при комунїзьмі, он як! І люди вірили!). А поки що йшли 1944-50-ті, і до тих обіцяних-омріяних часів хоча б поганенького соцїалїзму ще треба було дожити.
Батькові моєму, як і всїм колгоспникам, цї страшні роки далися найтяжче. Красти ще було боронь боже, навіть генетичні злодїї за жменю колосків, зібраних на полї після косарки, сїдали на 5, а то й на 10 років. Працювали з ночі до ночі, харчувались як прийдеться – а приходилось по-всякому. 1947-й був усього лиш вершиною хронїчного нестерпного масового голоду тих років, бо з колгоспу нещадно вигрібали ВСЕ, що там вирощувалось, а присадибні дїлянки рятували не завжди – повоєнна нестача робочої сили ще довго давала себе знати.
Тракторна бригада – то головна силова ланка в колгоспі. За таких руйнівних факторів, як відсутність нових тракторів і машин, нестача запчастин, дуже обмежений склад досвідчених механїзаторів та невилїковно дурна (а може не так дурна, як хитра) керівна верхівка району, хронїчний провал «хлїбоздачі» був майже неминучий, і можна тільки подивуватись, як батько з цими хлопцями, переважно старими або калїками, щороку якось ту «хлїбоздачу» закривали. Мало кого цїкавило, якою цїною.
Як і ранїше, вся батькова зима минала в МТС у відчайдушних зусиллях якось підлатати ту технїку до весняних робіт, позаливати бабітом розчовгані підшипники, поприклепувати й поприварювати все, що потріскалось чи відвалилось у буремних пригодах минулих оранок, посївних, жнив, знову оранок… Робота в МТС була як розвага: нормований робочий день 8 годин з перервою на обід, 6 днїв на тиждень, усього за 3 км пішки (я теж щодня, вслїд за батьком, долав цей самий маршрут, школа й МТС були поруч) – що може бути приємнїше?
А в березнї-квітнї – і до листопада – в батька починався справжнїй робочий рік. Репутацїя Гарасимової бригади була стабільна: «Ну, цї хлопцї не підведуть!» Справдї, не підводили. Нї разу не провалили «хлїбоздачу». А якою цїною, мало кого цїкавило…
Їхнє життя в цей період проходило на безмежних ланах Катеринопільщини, а ще в колгоспі була велика дерев'яна будка з тапчанами та різним побутовим причандаллям. Менї тодї здавалося, що кращого місця на світї немає. Поряд з будкою в гарячу пору стояла польова кухня, де хазяйнувала тїтка Одарка, одна з найвидатнїших майстринь поживних, смачних та ще й гарячих страв. В тій будцї хлопцї обідали, відпочивали або рятувалися від дощу, нерідко й ночували, особливо в жнива. Бо до найближчих кутків було мандрувати полем не менше 2-3 кілометрів.
Далї вишикувались тракторцї й трактори, жоден не схожий на інші, причепи культиватори та інша технїка. Все це займало чималий майданчик нижче колгоспного ставка по крихітній річцї Гноянцї, де була досить чиста, відстояна в ставку й процїджена в травах вода – її таки брали для їжі й пиття, хоча жіночки й дражнилися з замурзаних трактористів («Ганю, не мий там ніг, там трактористи воду пили!»).
Розказувати про їхнї днї і ночі нема сенсу: уявити те життя й так не важко, а кому бракує уяви, тому й найдетальнїша розповідь стане пустою байкою. Але 1949 рік ознаменувався для Гарасима неймовірним щастям: йому виписали орден Ленїна! Для колгоспного бригадира це була нечувана, рідкісна милість.
По орден довелося батькові їхати аж у Москву, з цього приводу в районній швейній майстернї цїлий тиждень кроїли, шили й перешивали йому нового костюма.
З Москви батько повернувся з орденом, але в якомусь страшному злидарському дрантї: костюма в нього вкрали в поїздї, коли вже їхав додому . Орден запивали всїм родом, довго й смачно, регіт за столом не втихав, бо батько мав що і знав як розказати («А я думав, що в нашому районї найдурнїше начальство…»). Щоб не довелося чоловікові ходити по вокзалу в підштанках, провідник десь знайшов йому оте дрантя.
– Гарасиме, а скільки ж тобі грошей дали в Москві?
– Та нїскільки. Вони ж не знали, що в мене вкрадуть костюма!
Нїчого той орден батькові не принїс. Хіба ото що обрали депутатом райради та все заманювали поступити в партїю. Для когось це був би шанс «вибитися в люди», але батько від тих спокус відбився. «Краще б якусь копійку до зарплати докинули», – бурчав тихо, щоб не почули.
Тим часом життя колгоспне повільно, але налагоджувалось. В бригадї з’явились нові трактори, до батька охоче йшла молодь, працювати ставало трохи легше. Але водночас і важче. Йшли роки, Гарасим відчував, що його мрія про домашнє господарство, сім’ю, внуків, сад і пасїку десь відпливає… Все це було, але не було часу й сил тримати в зразковому порядку й бригаду, й родинний світ. Він розривався між роботою й домашнїми справами. Дїти підростали й точно за приказкою малі не давали спати, а великі – дихати. А йому ж так хотїлося, щоб ми були кращі за всїх. «Тільки стукне 60 – жодного дня не працюватиму, йду на пенсїю та хоч трошки поживу по-людськи». Він сказав це, коли я вже вчився в інститутї. Його діставала аритмія, він попереджував нас, що може вмерти будь-якої митї, але сподївався, що як тільки полишить роботу, то здоров’я поправиться. Він не знав, що йому залишалося жити ще кілька років. Якраз до пенсїї.
В кінцї 50-х почала всихати наша груша. Батько зрозумів, що не треба було так близько підводити до неї свинячу загороду. Але було вже пізно. Десь в одночасся вони обоє й помирали, груша й батько.
Коли хлопцї прийшли поздоровити його з 60-лїттям і принесли в подарунок годинника, він уже не міг піднятися з ліжка. Доля вдаштувала йому ще кілька місяцїв тяжких мук – рак печінки.
А для мене його смерть була мабуть ще тяжчою, нїж для нього. Бо ми з ним тільки-тільки починали розуміти один одного. Менї ще кілька років снилося, що він живий, я так радїв уві снї… а потім ще плакав годину.
Батько й тепер живий менї. Ми з ним буває радимось. І я вже давно не плачу.
1944 рік принїс у моє життя ще одну велику переміну: менї стукнуло 7 лїт, і я став школярем. В розмові про батька переміна ця важлива тим, що вона швидко сформувала та активізувала мою пам’ять, і подальше батькове життя я вже пильнїше спостерігав і запам’ятовував, навіть коли не розумів його.
Повоєнне життя… яке там повоєнне! Війна ще рік котилась Європою, її вогонь, гуркіт і кров долинали до села через невмирущий стовп з гучномовцем у райцентрі, долинали вже в формі бравурних переможних маршів і ще переможнїших останнїх вістей, але реальне життя було зовсїм не тріумфальним, скоріш навпаки, ще тяжчим. Бо колгоспну економіку очолили ті самі пасїонарії, що й у 30-х роках. Розуму за три роки в тилу ця аристократїя не набралась, але її життєлюбні інстинкти й самовпевненість подужчали.
Відлагоджений нїмцями колгоспний механїзм по інерцїї ще працював справно, але мудре партїйне керівництво та глибоке знекровлення робочої частини села (війна забрала майже всїх працездатних чоловіків, а нїмцї ще й 16-18-лїтню молодь виловили та вивезли як остарбайтерів) зробили наші золоті землї майже непідйомними.
Менї не доводилося стрічати в книжках, не кажучи вже про кіно, правдивої картини життя колгоспу повоєнних часів. Тодї про це й заїкнутись було небезпечно, а пізнїше, коли те життя трохи полїпшилося, все воно помаленьку забулось – і землянки, й голод, і холод, і голодомор 47-го. А головне, люди нарештї навчилися «красти». По сутї, це була максимально можлива справедлива корекцїя розподїлу валового продукту. Невідомо, звідки пішло таке послаблення (мабуть як реакцїя на сталїнську тиранїю), але, допустивши певне розкрадання, влада вбила двох зайцїв: 1)за всїєї дурости місцевого начальства, голод став неможливим, люди просто добирали з ланів недодане СВОЄ; 2)формувався стійкий характер будівника комунїзму – всї звикали красти (не подумайте, що воно так просто, цьому наполегливо вчились), і нїкому за це нїчого не було… до першого конфлїкту з начальством.
Але таке щасливе життя було оголошене тільки в епоху Хрущова (оце соцїалїзм ми з вами, товариші, вважай, побудували, і вже нинїшнє поколїння, десь там у 80-х роках, житиме при комунїзьмі, он як! І люди вірили!). А поки що йшли 1944-50-ті, і до тих обіцяних-омріяних часів хоча б поганенького соцїалїзму ще треба було дожити.
Батькові моєму, як і всїм колгоспникам, цї страшні роки далися найтяжче. Красти ще було боронь боже, навіть генетичні злодїї за жменю колосків, зібраних на полї після косарки, сїдали на 5, а то й на 10 років. Працювали з ночі до ночі, харчувались як прийдеться – а приходилось по-всякому. 1947-й був усього лиш вершиною хронїчного нестерпного масового голоду тих років, бо з колгоспу нещадно вигрібали ВСЕ, що там вирощувалось, а присадибні дїлянки рятували не завжди – повоєнна нестача робочої сили ще довго давала себе знати.
Тракторна бригада – то головна силова ланка в колгоспі. За таких руйнівних факторів, як відсутність нових тракторів і машин, нестача запчастин, дуже обмежений склад досвідчених механїзаторів та невилїковно дурна (а може не так дурна, як хитра) керівна верхівка району, хронїчний провал «хлїбоздачі» був майже неминучий, і можна тільки подивуватись, як батько з цими хлопцями, переважно старими або калїками, щороку якось ту «хлїбоздачу» закривали. Мало кого цїкавило, якою цїною.
Як і ранїше, вся батькова зима минала в МТС у відчайдушних зусиллях якось підлатати ту технїку до весняних робіт, позаливати бабітом розчовгані підшипники, поприклепувати й поприварювати все, що потріскалось чи відвалилось у буремних пригодах минулих оранок, посївних, жнив, знову оранок… Робота в МТС була як розвага: нормований робочий день 8 годин з перервою на обід, 6 днїв на тиждень, усього за 3 км пішки (я теж щодня, вслїд за батьком, долав цей самий маршрут, школа й МТС були поруч) – що може бути приємнїше?
А в березнї-квітнї – і до листопада – в батька починався справжнїй робочий рік. Репутацїя Гарасимової бригади була стабільна: «Ну, цї хлопцї не підведуть!» Справдї, не підводили. Нї разу не провалили «хлїбоздачу». А якою цїною, мало кого цїкавило…
Їхнє життя в цей період проходило на безмежних ланах Катеринопільщини, а ще в колгоспі була велика дерев'яна будка з тапчанами та різним побутовим причандаллям. Менї тодї здавалося, що кращого місця на світї немає. Поряд з будкою в гарячу пору стояла польова кухня, де хазяйнувала тїтка Одарка, одна з найвидатнїших майстринь поживних, смачних та ще й гарячих страв. В тій будцї хлопцї обідали, відпочивали або рятувалися від дощу, нерідко й ночували, особливо в жнива. Бо до найближчих кутків було мандрувати полем не менше 2-3 кілометрів.
Далї вишикувались тракторцї й трактори, жоден не схожий на інші, причепи культиватори та інша технїка. Все це займало чималий майданчик нижче колгоспного ставка по крихітній річцї Гноянцї, де була досить чиста, відстояна в ставку й процїджена в травах вода – її таки брали для їжі й пиття, хоча жіночки й дражнилися з замурзаних трактористів («Ганю, не мий там ніг, там трактористи воду пили!»).
Розказувати про їхнї днї і ночі нема сенсу: уявити те життя й так не важко, а кому бракує уяви, тому й найдетальнїша розповідь стане пустою байкою. Але 1949 рік ознаменувався для Гарасима неймовірним щастям: йому виписали орден Ленїна! Для колгоспного бригадира це була нечувана, рідкісна милість.
По орден довелося батькові їхати аж у Москву, з цього приводу в районній швейній майстернї цїлий тиждень кроїли, шили й перешивали йому нового костюма.
З Москви батько повернувся з орденом, але в якомусь страшному злидарському дрантї: костюма в нього вкрали в поїздї, коли вже їхав додому . Орден запивали всїм родом, довго й смачно, регіт за столом не втихав, бо батько мав що і знав як розказати («А я думав, що в нашому районї найдурнїше начальство…»). Щоб не довелося чоловікові ходити по вокзалу в підштанках, провідник десь знайшов йому оте дрантя.
– Гарасиме, а скільки ж тобі грошей дали в Москві?
– Та нїскільки. Вони ж не знали, що в мене вкрадуть костюма!
Нїчого той орден батькові не принїс. Хіба ото що обрали депутатом райради та все заманювали поступити в партїю. Для когось це був би шанс «вибитися в люди», але батько від тих спокус відбився. «Краще б якусь копійку до зарплати докинули», – бурчав тихо, щоб не почули.
Тим часом життя колгоспне повільно, але налагоджувалось. В бригадї з’явились нові трактори, до батька охоче йшла молодь, працювати ставало трохи легше. Але водночас і важче. Йшли роки, Гарасим відчував, що його мрія про домашнє господарство, сім’ю, внуків, сад і пасїку десь відпливає… Все це було, але не було часу й сил тримати в зразковому порядку й бригаду, й родинний світ. Він розривався між роботою й домашнїми справами. Дїти підростали й точно за приказкою малі не давали спати, а великі – дихати. А йому ж так хотїлося, щоб ми були кращі за всїх. «Тільки стукне 60 – жодного дня не працюватиму, йду на пенсїю та хоч трошки поживу по-людськи». Він сказав це, коли я вже вчився в інститутї. Його діставала аритмія, він попереджував нас, що може вмерти будь-якої митї, але сподївався, що як тільки полишить роботу, то здоров’я поправиться. Він не знав, що йому залишалося жити ще кілька років. Якраз до пенсїї.
В кінцї 50-х почала всихати наша груша. Батько зрозумів, що не треба було так близько підводити до неї свинячу загороду. Але було вже пізно. Десь в одночасся вони обоє й помирали, груша й батько.
Коли хлопцї прийшли поздоровити його з 60-лїттям і принесли в подарунок годинника, він уже не міг піднятися з ліжка. Доля вдаштувала йому ще кілька місяцїв тяжких мук – рак печінки.
А для мене його смерть була мабуть ще тяжчою, нїж для нього. Бо ми з ним тільки-тільки починали розуміти один одного. Менї ще кілька років снилося, що він живий, я так радїв уві снї… а потім ще плакав годину.
Батько й тепер живий менї. Ми з ним буває радимось. І я вже давно не плачу.