![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan11 березня
Перший шок пройшов. Ні, руки ще тряслися від несподіванки, але з‘явилося відчуття, що все змінюється… От усе! Що починається відлік якоїсь нової реальності!
Костя все ще намагався довести нам, що він не ворог, а друг, але ми не чули його. Він викладав свої документи на стіл, а ми не дивилися… Яка різниця? З цього моменту наші життя були виключно в його руках. Ким би він не був, хто б його не прислав за нами, ми довірилися повністю… Я досі з посмішкою згадую, як він казав «Ось мої документи. Ви хоч гляньте!» А я у відповідь - та заради Бога, нащо це нам? До речі! Ми навіть ім‘я в нього не спитали! Уявляєте?! От взяли в довірилися. І що буде, то буде…
Вже потім з‘ясувалося, що він стукав у ворота, гукав, але ніхто не відчиняв… Ми ж сховалися в будинку… Тоді він взяв і переліз крізь паркан, обійшов дім і побачив напіввідчинену ролету в кухні… Там я його і побачила.
Далі події розвивалися майже блискавично. Десь я прочитала, що під час війни усе наше життя вміщається в кілька валіз… Це правда. Тривожна, заздалегідь зібрана, ноутбук, бо там уся творчість чоловіка, якісь речі (кажу ж, довго потім сміялася від того різноманіття… . ., в нормальнім житті я б ні за що б таке не поклала, але в паніці… ох… ), якісь дурні куртки, чоботи, зате жодної необхідної речі, Боже…, дурдом…
Першою Костю зустріла наша Буся, яка ненавидить чоловіків лише за те, що вони взагалі існують! Це для неї найбільший жах… Вона ж в нас волонтерська, генна пам‘ять, мабуть, ображали її чоловіки колись… Обгавкала вона Костю знатно! Зі всією своєю ненавистю. Боня ж навпаки кинувся назустріч - оооо, нова людина, кайф який! Лабрадор, що тут скажеш?
Питання було одне - ми ідемо з тваринами? Якщо ні… . І він сказав - про що Ви? Звичайно, з тваринами! Мамина киця вже кілька годин сиділа в переносці, наши двоє бігали з рулетками на шиї, ми почали збирати їх до купи.
В мене виникла одна ідея. Тоді вона здавалася логічною. Поясню, про що мова…
Грамота про присвоєння звання «Герой України»… Я могла залишити в Ворзелі будь що, але тільки не її… Цим монстрам? Цим потворам? Аби вони спіонерили Зірку Героя в свої колекції? Ні… Але як вивезти ту Грамоту? Це ж велика коробка! А на будь-якому блок-пості за цю нагороду могли розстріляти просто так…, за те, що герой, хіба б вони дивилися, що то композитор?… І тоді ми вирішили - вантажимо речі, потім завертаємо її в ковдру, а зверху… саджаємо Боню! На ту Грамоту! Ми сподівалися, що вони собаку не витягуватимуть з багажнику. Власне, так і сталося! Ми проїхали шість, здається, блок-постів, вони перевернули в багажнику все догори дригом, але собаку не виганяли на дорогу…
Отже, рішення було прийняте, ми почали готуватися до від’їзду… Але ж котел! Я ж розклала там вогонь! Костя заспокоїв - він погасне, не хвилюйтеся… Ми потихеньку пішли до автомобілю…
Коли я побачила ту електричну крихітку… . малесеньку Renault Zoe, подумала - як вона взагалі пересувається?)))Але ми усі помістилися - мама зі своєю кішечкою на руках, Ігор Дмитрович з Бусею в ногах, Боня в зачиненому багажнику і я…
«Ну що? Поїхали? Давайте помолимося…», - сказав Костя. Я молилася дуже, дуже сильно… Ми перехрестилися і рушили.
Дорога, якою ми їхали… Кожен метр, кожен кут, кожна вибоїна на дорозі була нам знайомою - скільки ми там виходили за десятки років… Але в той день все було інакше… . . Той блок-пост, який на самому початку війни змайстрували наші місцеві теробороновці, був зруйнований вщент, ще й, мабуть, танком по ньому проїхалися. І не раз… Скрізь тиша і… . жодної людини. Всі сиділи, як миші, бо лячно було навіть носа на вулицю висунути… . .
Перший блок-пост. І ми вперше побачили тих потвор обличчя в обличчя. Костя наказав - мовчіть! Ви можете вимовити лише два слова - так і ні… Більше нічого! Робіть вигляд, що ви в шоці, ані слова!!! І ще, сховайте телефони! Вимкніть їх. Власне, нам не треба було робити вигляд, ми і так перебували в шоці, мовчали… Що ж до телефону… . Вони взяли Костін, довго щось там шукали… В цей час я згадала, що в мене теж є смартфон… З такою… зовсім непримітною обкладинкою - «неон», електричка Київ-Фастів… Я натягнула на обличчя посмішку - тіпа - а шо такоє? - вийняла смартфон з карману пальто, кинула на підлогу і заштовхнули ногою під пасажирське сидіння… Наївна… Але пронесло… Не обшукували авто, лише копирсалися в наших речах та ліках… Позабирали знеболююче, жарознижуюче, якісь бинти - я ж просто витрусила усі медикаменти з шухляди, а вони знайшли там щось для себе потрібне…
До того часу ми не чули російської мови з їхніх вуст… Ми сиділи і тряслися, ті уроди обійшли кілька разів авто, зазирнули, звіряючи фото в паспорті з нашими обличчями і раптом ми почули в бік Кості «И за этим старьем ты ехал?! Вот за ними?! Ну ты и идиот… Ты ж, бл… ., самоубийца…»… Власне, з того дня я й перейшла на спілкування українською… На наступному блок-пості нас знову зупинили, знову перевірка… І тут «виступив» лабрадор Боня! Це ж порода, орієнтована на людину, звідки йому знати, що перед ним звичайнісінькі вбивці? Щойно відкрився багажник, він кинувся цілувати солдата! Той очманів від несподіванки, але погладив його по голівці і сказав « Потерпи, малыш, скоро ты будешь дома…» Мабуть, в нього вдома теж був собака…
Я вже не пам‘ятаю, скільки тих блок-постів було, здається, шість… І на кожному одне й теж - перевірка, обшук… Нарешті, ми виїхали в «сіру зону»…
Ми їхали крізь Ворзель, Михайлівську Рубежівку і Дмитровку… . Пам‘ятаєте ті відомі на увесь світ знимки знищеної рашистськоі колони - це Дмитрівка… . Те залізне лайно й досі там стоїть… Але той бій був трошки пізніше, вже після нашої евакуації…
Ми їхали крізь ліс і жахалися… . Розстріляні автомобілі - на дорозі, в кюветах… . Коли ми виїжджали на відкриту місцевість, я дивилася по сторонах і жахалася - наслідки тієї шаленої ночі - стовпи чорного диму, пожежі, подекуди вибухи… Ми їхали одні, без зелених коридорів… За кілька хвилин ми побачили… розстріляний білий бусік з величезним червоним хрестом на боці, а навкруги розкидані речі і… . кров(((
Нарешті ми виїхали на Житомирську трасу… І тут нам відкрився новий «краєвид»… Знищений Кінджалом Мегамаркет, десятки розстріляних автомобілів… і жодної живої душі… «Ще трохи, - казав Костя, - зараз вже будуть наші. В Гореничах!» Де ті Гореничі, я не уявляла, але рахувала хвилини - от ще трохи, ще…
Десь вдалині замайорів наш прапор - жовто-блакитний… . Ми побачили місцевих тероборонівців! Боже! Яке ж то було щастя!!!!!! Ми плакали усі! Без вийнятку! Кремезні хлопці з посмішкою через усе обличчя! І слова «Вітаємо ВДОМА!» Ну як не плакати? Як?! Перевірка документів, і ми рушили далі. Вже на цій дорозі було повно автомобілів, автобусів, тисячі людей… Нас завернули на евакопункт в Білогородку… .
На напівзігнутих ногах я виповзла з авто… Площа нагадувала величезний мурашник! Неймовірна кількість людей, поліція, військові… І… . столи довжиною метрів сто, а на них чай, кава, пиріжки, печиво. І жіночки-волонтери - беріть, не стидайтеся, їжте… Я взяла кілька цукерок і пішла до нашого авто…
Десь почувся голос «Люди! Будь ласка! Чи є хтось з Ворзеля???? Люди! Відгукніться! Хто з Ворзеля???» Я обернулася і підійшла до тендітної жінки - я з Ворзеля. Вона кинулася мені на шию - Боже!!! Яке щастя! Ми три дні тут чергуємо! Але жодного автобусу звідти нема. Як Ви дібралися?! Я показала на наше авто, підвела чоловіка і жінку до Кості. Вони навперебій почали розповідати свою історію - там, в селищі, їхні батьки, виїхати з конвоєм не змогли, судячи з усього, в останній раз розмовляли з ними ще тиждень тому, ось, вони вирішили їхати за батьками, а наші не пускають, що робити?… . . А нічого не робити, відповів їм Костя. Давайте адресу, завтра я їх привезу. Чекайте тут приблизно в цей час… От і скажіть, що він не Янгол?! І що тут Господь не при чому?! В тисячному натовпі почути тонесенький голос, а потім знайти того, хто допоможе. Наступного дня Костя привіз їхніх батьків!
За кілька годин ми вже були вдома… Плакали? Так… До речі, вперше я пустила сльозу, коли… відкрила кран і звідти полилася вода. Та, якої так не вистачало нам в пеклі Ворзельському… А вже гаряча вода… Боже! Я не пам‘ятаю більшого щастя, ніж ота ванна з піною і гарячою водою… Ось такі «маленькі радощі»…
Ми не могли розпрощатися з Костею просто так. Звичайно, обмінялися телефонами і домовилися в найближчі дні зідзвонитися.
В той же день наша дільнична лікар викликала нам швидку, вони приїхали, поміряли тиск, зробили кардіограми і сказали - ох, нічого собі, Ігор Дмитрович, Ви ж в загін космонавтів можете записуватися! А потім повернулися до мене і так… тихо - Вам потрібно негайно зайнятися своїм здоров‘ям, не жартуйте, негайно!
В той самий день по телебаченню дали інформацію, що ми врятовані і вже вдома. Що було далі - натовп волонтерів з будь чим! Обійми, сльози, неймовірна радість! І… повний заряд телефону)))
З Костею ми зідзвонилися за день, коли трохи прийшли до тями… І вирішили - там, в Ворзелі, лишилося ще кілька тисяч жителів в ситуації, близькій до катастрофи. Ми маємо щось зробити, треьа рятувати людей. І… зробили. Що? Ми організували волонтерський штаб з дванадцяти жителів Ворзеля, яким вдалося вирватися з пекла. Ми почали працювати, а Костя… ризикувати своїм життям. Щодня. Про це буде далі…
А тоді ми полягали в свої ліжка, на вулиці вила сирена, десь щось вибухало, але ми не звертали на це ніякоі уваги… У порівнянні з тим, що було менше доби тому, ці звуки здавалися такими… тихими… Ми були вдома. Ми повернулися з пекла…
Тоді ми ще не знали, що за кілька днів в нашім будинку оселяться орки… (((Пригонять сім танків і спаплюжать наш дім. А наостанок замінують його…
попередній, продовження
Перший шок пройшов. Ні, руки ще тряслися від несподіванки, але з‘явилося відчуття, що все змінюється… От усе! Що починається відлік якоїсь нової реальності!
Костя все ще намагався довести нам, що він не ворог, а друг, але ми не чули його. Він викладав свої документи на стіл, а ми не дивилися… Яка різниця? З цього моменту наші життя були виключно в його руках. Ким би він не був, хто б його не прислав за нами, ми довірилися повністю… Я досі з посмішкою згадую, як він казав «Ось мої документи. Ви хоч гляньте!» А я у відповідь - та заради Бога, нащо це нам? До речі! Ми навіть ім‘я в нього не спитали! Уявляєте?! От взяли в довірилися. І що буде, то буде…
Вже потім з‘ясувалося, що він стукав у ворота, гукав, але ніхто не відчиняв… Ми ж сховалися в будинку… Тоді він взяв і переліз крізь паркан, обійшов дім і побачив напіввідчинену ролету в кухні… Там я його і побачила.
Далі події розвивалися майже блискавично. Десь я прочитала, що під час війни усе наше життя вміщається в кілька валіз… Це правда. Тривожна, заздалегідь зібрана, ноутбук, бо там уся творчість чоловіка, якісь речі (кажу ж, довго потім сміялася від того різноманіття… . ., в нормальнім житті я б ні за що б таке не поклала, але в паніці… ох… ), якісь дурні куртки, чоботи, зате жодної необхідної речі, Боже…, дурдом…
Першою Костю зустріла наша Буся, яка ненавидить чоловіків лише за те, що вони взагалі існують! Це для неї найбільший жах… Вона ж в нас волонтерська, генна пам‘ять, мабуть, ображали її чоловіки колись… Обгавкала вона Костю знатно! Зі всією своєю ненавистю. Боня ж навпаки кинувся назустріч - оооо, нова людина, кайф який! Лабрадор, що тут скажеш?
Питання було одне - ми ідемо з тваринами? Якщо ні… . І він сказав - про що Ви? Звичайно, з тваринами! Мамина киця вже кілька годин сиділа в переносці, наши двоє бігали з рулетками на шиї, ми почали збирати їх до купи.
В мене виникла одна ідея. Тоді вона здавалася логічною. Поясню, про що мова…
Грамота про присвоєння звання «Герой України»… Я могла залишити в Ворзелі будь що, але тільки не її… Цим монстрам? Цим потворам? Аби вони спіонерили Зірку Героя в свої колекції? Ні… Але як вивезти ту Грамоту? Це ж велика коробка! А на будь-якому блок-пості за цю нагороду могли розстріляти просто так…, за те, що герой, хіба б вони дивилися, що то композитор?… І тоді ми вирішили - вантажимо речі, потім завертаємо її в ковдру, а зверху… саджаємо Боню! На ту Грамоту! Ми сподівалися, що вони собаку не витягуватимуть з багажнику. Власне, так і сталося! Ми проїхали шість, здається, блок-постів, вони перевернули в багажнику все догори дригом, але собаку не виганяли на дорогу…
Отже, рішення було прийняте, ми почали готуватися до від’їзду… Але ж котел! Я ж розклала там вогонь! Костя заспокоїв - він погасне, не хвилюйтеся… Ми потихеньку пішли до автомобілю…
Коли я побачила ту електричну крихітку… . малесеньку Renault Zoe, подумала - як вона взагалі пересувається?)))Але ми усі помістилися - мама зі своєю кішечкою на руках, Ігор Дмитрович з Бусею в ногах, Боня в зачиненому багажнику і я…
«Ну що? Поїхали? Давайте помолимося…», - сказав Костя. Я молилася дуже, дуже сильно… Ми перехрестилися і рушили.
Дорога, якою ми їхали… Кожен метр, кожен кут, кожна вибоїна на дорозі була нам знайомою - скільки ми там виходили за десятки років… Але в той день все було інакше… . . Той блок-пост, який на самому початку війни змайстрували наші місцеві теробороновці, був зруйнований вщент, ще й, мабуть, танком по ньому проїхалися. І не раз… Скрізь тиша і… . жодної людини. Всі сиділи, як миші, бо лячно було навіть носа на вулицю висунути… . .
Перший блок-пост. І ми вперше побачили тих потвор обличчя в обличчя. Костя наказав - мовчіть! Ви можете вимовити лише два слова - так і ні… Більше нічого! Робіть вигляд, що ви в шоці, ані слова!!! І ще, сховайте телефони! Вимкніть їх. Власне, нам не треба було робити вигляд, ми і так перебували в шоці, мовчали… Що ж до телефону… . Вони взяли Костін, довго щось там шукали… В цей час я згадала, що в мене теж є смартфон… З такою… зовсім непримітною обкладинкою - «неон», електричка Київ-Фастів… Я натягнула на обличчя посмішку - тіпа - а шо такоє? - вийняла смартфон з карману пальто, кинула на підлогу і заштовхнули ногою під пасажирське сидіння… Наївна… Але пронесло… Не обшукували авто, лише копирсалися в наших речах та ліках… Позабирали знеболююче, жарознижуюче, якісь бинти - я ж просто витрусила усі медикаменти з шухляди, а вони знайшли там щось для себе потрібне…
До того часу ми не чули російської мови з їхніх вуст… Ми сиділи і тряслися, ті уроди обійшли кілька разів авто, зазирнули, звіряючи фото в паспорті з нашими обличчями і раптом ми почули в бік Кості «И за этим старьем ты ехал?! Вот за ними?! Ну ты и идиот… Ты ж, бл… ., самоубийца…»… Власне, з того дня я й перейшла на спілкування українською… На наступному блок-пості нас знову зупинили, знову перевірка… І тут «виступив» лабрадор Боня! Це ж порода, орієнтована на людину, звідки йому знати, що перед ним звичайнісінькі вбивці? Щойно відкрився багажник, він кинувся цілувати солдата! Той очманів від несподіванки, але погладив його по голівці і сказав « Потерпи, малыш, скоро ты будешь дома…» Мабуть, в нього вдома теж був собака…
Я вже не пам‘ятаю, скільки тих блок-постів було, здається, шість… І на кожному одне й теж - перевірка, обшук… Нарешті, ми виїхали в «сіру зону»…
Ми їхали крізь Ворзель, Михайлівську Рубежівку і Дмитровку… . Пам‘ятаєте ті відомі на увесь світ знимки знищеної рашистськоі колони - це Дмитрівка… . Те залізне лайно й досі там стоїть… Але той бій був трошки пізніше, вже після нашої евакуації…
Ми їхали крізь ліс і жахалися… . Розстріляні автомобілі - на дорозі, в кюветах… . Коли ми виїжджали на відкриту місцевість, я дивилася по сторонах і жахалася - наслідки тієї шаленої ночі - стовпи чорного диму, пожежі, подекуди вибухи… Ми їхали одні, без зелених коридорів… За кілька хвилин ми побачили… розстріляний білий бусік з величезним червоним хрестом на боці, а навкруги розкидані речі і… . кров(((
Нарешті ми виїхали на Житомирську трасу… І тут нам відкрився новий «краєвид»… Знищений Кінджалом Мегамаркет, десятки розстріляних автомобілів… і жодної живої душі… «Ще трохи, - казав Костя, - зараз вже будуть наші. В Гореничах!» Де ті Гореничі, я не уявляла, але рахувала хвилини - от ще трохи, ще…
Десь вдалині замайорів наш прапор - жовто-блакитний… . Ми побачили місцевих тероборонівців! Боже! Яке ж то було щастя!!!!!! Ми плакали усі! Без вийнятку! Кремезні хлопці з посмішкою через усе обличчя! І слова «Вітаємо ВДОМА!» Ну як не плакати? Як?! Перевірка документів, і ми рушили далі. Вже на цій дорозі було повно автомобілів, автобусів, тисячі людей… Нас завернули на евакопункт в Білогородку… .
На напівзігнутих ногах я виповзла з авто… Площа нагадувала величезний мурашник! Неймовірна кількість людей, поліція, військові… І… . столи довжиною метрів сто, а на них чай, кава, пиріжки, печиво. І жіночки-волонтери - беріть, не стидайтеся, їжте… Я взяла кілька цукерок і пішла до нашого авто…
Десь почувся голос «Люди! Будь ласка! Чи є хтось з Ворзеля???? Люди! Відгукніться! Хто з Ворзеля???» Я обернулася і підійшла до тендітної жінки - я з Ворзеля. Вона кинулася мені на шию - Боже!!! Яке щастя! Ми три дні тут чергуємо! Але жодного автобусу звідти нема. Як Ви дібралися?! Я показала на наше авто, підвела чоловіка і жінку до Кості. Вони навперебій почали розповідати свою історію - там, в селищі, їхні батьки, виїхати з конвоєм не змогли, судячи з усього, в останній раз розмовляли з ними ще тиждень тому, ось, вони вирішили їхати за батьками, а наші не пускають, що робити?… . . А нічого не робити, відповів їм Костя. Давайте адресу, завтра я їх привезу. Чекайте тут приблизно в цей час… От і скажіть, що він не Янгол?! І що тут Господь не при чому?! В тисячному натовпі почути тонесенький голос, а потім знайти того, хто допоможе. Наступного дня Костя привіз їхніх батьків!
За кілька годин ми вже були вдома… Плакали? Так… До речі, вперше я пустила сльозу, коли… відкрила кран і звідти полилася вода. Та, якої так не вистачало нам в пеклі Ворзельському… А вже гаряча вода… Боже! Я не пам‘ятаю більшого щастя, ніж ота ванна з піною і гарячою водою… Ось такі «маленькі радощі»…
Ми не могли розпрощатися з Костею просто так. Звичайно, обмінялися телефонами і домовилися в найближчі дні зідзвонитися.
В той же день наша дільнична лікар викликала нам швидку, вони приїхали, поміряли тиск, зробили кардіограми і сказали - ох, нічого собі, Ігор Дмитрович, Ви ж в загін космонавтів можете записуватися! А потім повернулися до мене і так… тихо - Вам потрібно негайно зайнятися своїм здоров‘ям, не жартуйте, негайно!
В той самий день по телебаченню дали інформацію, що ми врятовані і вже вдома. Що було далі - натовп волонтерів з будь чим! Обійми, сльози, неймовірна радість! І… повний заряд телефону)))
З Костею ми зідзвонилися за день, коли трохи прийшли до тями… І вирішили - там, в Ворзелі, лишилося ще кілька тисяч жителів в ситуації, близькій до катастрофи. Ми маємо щось зробити, треьа рятувати людей. І… зробили. Що? Ми організували волонтерський штаб з дванадцяти жителів Ворзеля, яким вдалося вирватися з пекла. Ми почали працювати, а Костя… ризикувати своїм життям. Щодня. Про це буде далі…
А тоді ми полягали в свої ліжка, на вулиці вила сирена, десь щось вибухало, але ми не звертали на це ніякоі уваги… У порівнянні з тим, що було менше доби тому, ці звуки здавалися такими… тихими… Ми були вдома. Ми повернулися з пекла…
Тоді ми ще не знали, що за кілька днів в нашім будинку оселяться орки… (((Пригонять сім танків і спаплюжать наш дім. А наостанок замінують його…
попередній, продовження