![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan9-11 березня
Ранок 9 березня мало чим відрізнявся від інших. Ніч - так… Бо бої ставали все жорстокішими… Мало того, автоматні черги на вулицях почастішали. Ми, як і раніше, вірили, що то вуличні бої… Хіба ж ми знали тоді?(((
Малеча мирно спала у підвалі, ми розбрелися по своїх справах, сусіди пішли додому по своїх… Ще чоловіки натягли літрів п’ятдесят води в дім.
Десь ближче до обіду прибігла кума. «Боже!!! Дали «зелений коридор»! Можлива евакуація!!!» Діти й онуки підхватилися, мерщій покидали в сумки усе, що бачили, зібрали трохи їжі в дорогу і… ., поїхали. Малечу треба було рятувати, витягати з того жаху. Як вони все те витримали - я досі не знаю… Я зривалася, а вони терпіли, сонечки…
Та, перша, евакуація проходила під прапором Міжнародного Червоного Хреста. Здавалося б - все домовлено, про все вже поговорили, вирішили все. Евакуювали й наш Дитячий будинок. Купа автобусів, приватних автомобілів… А, ні… Та мерзота розвертала колону! Хтось відстав, хтось заблукав, хаос, паніка, невизначеність… . Не пам’ятаю, чи в той день, чи вже 10-го колона їхала з Ворзеля до Києва…… десять годин… На кожному блок-пості перевірка документів, сльози, нерви. Вони знущалися над людьми… Продовжували знущатися…
І все ж їм вдалося виїхати. Ми усі видохнули…
В той день наша компанія почала змінювати вигляд… Напевно, втома і напруга досягли піку. Усі вирішили - та пішло воно усе. Вже як буде, так буде. Прилетить - ну, така доля… Ночуватимемо вдома… Ніч з 9 на 10-те… Жахіття наростало, а ми втомилися від нього…
Як тільки було прийняте таке спільне рішення, з підвалу виліз чоловік. І сказав «Я більше не можу. Все. Крапка. Я спатиму в своєму ліжку! Не піду більше у підвал! Хоч що роби зі мною! Не піду! Я вже пожив своє… Ти йди. Там мама…» Я вмовляла, плакала, благала… Ні. Не пішов. Навкруги нього розляглися собаки, і вони усі разом поснули моментально… .
Було дуже важко морально. До того часу ми ще якось намагалися підтримувати одне одного, а тут… усі залишилися зі своїми сім‘ями. Ніби від’їзд однієї сім’ї став якоюсь останньою крапкою в ситуації… Нерви були, як струни… Чи навпаки - апатія захлеснула повністю… .
Зранку 10-го прибігла сусідка. Вони вирішили спробувати вирватися другим «зеленим коридором»… . Це було логічно. Треба було рятуватися будь як.
Ніч з десятого на одинадцяте була жахливою. Вже не було звичного нам розкладу. Як почалося з шостої вечора, так і не припинялося до самого ранку… Це була найжахливіша ніч за увесь той час. Здавалося, пекло піднялося нагору, а потім обрушилося на нас звідти… Не уявляю навіть, що то було! Майже 18 годин поспіль безкінечні обстріли звідусіль! Безперервні! Я все ж вмовила чоловіка спуститися у підвал…
А вранці 11-го поїхали й наші куми…
Ми залишилися втрьох - Ігор Дмитрович, мама я я… І наші чотирилапі. Крапка.
24 лютого. Перша емоція - паніка! 11 березня те ж саме - паніка. В цей раз вона мало не вбила мене.
Але треба було брати себе в руки. І якось планувати своє життя на найближчий час. Єдине, що було жахливим - 0% заряду телефона. Генератор стояв пустий. Бензину не було, сусідів теж… От і все. От і приїхали…
Ще раніше нас попереджали - орки сказали - вивішуйте білий прапор - де він буде, туди вони не зайдуть. Брехали, звісно, а ми й не вивішували… Тепер ми залишилися одні. Двоє - за 80… .
Я встала, розпалила котел, аби зігріти приміщення, потім взяла маленьку каструльку і пішла на вулицю, треба було хоч води зігріти, чаю випити. Хотілося кави, але її не було, був цикорій. Нічого, згодився б і він…
Зазвичай я розпалювала вогонь на раз-два. А тут і день чудовий - Сонце, хоч і холодно, ні вітру, нічого, а вогонь гасне… Ну хоч що з ним роби - гасне… Як я намучилася, передати не можу.
А над головою повітряне пекло! Ото як о шостій вечора почали, так воно і продовжувалося… Гримить, свистить, гупає, бахкає…
Ну жах! Чесно. А я ж з тим вогнем впоратися не можу, руки тремтять… Вперше в житті я підняла голову в небо, і як закричу «Та заткніться ви, нарешті!!!! Припиніть! Дайте хоч кави випити!!!», і розревілася… Так я й не змогла зігріти ту воду… Лишила каструлю на мангалі, пішла на веранду, сіла і… почала думати, що ж мені тепер робити…
Пройшло трохи часу, мені вдалося взяти себе в руки… Хоч повз паркан їхала техніка, БМД, здається. Мабуть, вони супроводжували той гуманітарний конвой чи готували його, не знаю, але переміщалися увесь ранок…
Перше, що я зробила - знайшла величезну палку, якою ми знімали яблука з дерев, прив‘язала до неї біле простирадло і… притулила до воріт. Я більше не могла ризикувати нашим життям…
Потім повернулася на веранду, сіла і… . побачила на столі примус!!! Згадала, що напередодні помінялася з сусідами - дала трохи керосину для гасової лампи, а мені дали трохи бензину для примусу! Боже!!! Бензин! Тут же є бензин!
Я кинулася в дім, знайшла банку, воронку, злила його і тремтячими руками з того примусу і вилила в генератор… Ті грам триста! Максимум пів-літра!
Потім прибігла у підвал, гукнула чоловіка - давай наверх! Треба щось робити!!!
Генератор. Я бачила його так «близько» вперше. Точніше, спілкувалася з ним так близько вперше. До того я просто спотикалася об нього щоразу, коли йшла повз. І сварилася з ним. Тепер він був нашою останньою надією на порятунок. Я мала якось повідомити, що ми залишилися самі…
Ми стояли вдвох над цим залізним монстром і думали, що з ним робити. Чоловік сказав, що десь там має бути ключ. Я знайшла його, крутила-крутила… нічого не вийшло. Тоді я побачила ручний стартер !!! А воно ж як в газонокосарці! Те я знала, бо бензокосарка - це мій інструмент! Увімкнула подачу бензину, налаштувала якусь залізяку, не знаю, як вона називається, тіпа «заслонка», і давай смикати! Раз, другий, третій і… . раптом «дррррррр»!!!!! Завівся! Боже! Ми мало не заплакали! Я мерщій встромила телефон на зарядку, повмикала усі ліхтарики. Залишалося лише чекати. І це очікування було дуууууже довгим! Ми тинялися, тинялися… . . Нарешті, з‘явилися якісь 5-7% заряду! Я кинулася з ними в сад… .
Обійшла увесь… Немає зв‘язку. Ніде… Згадала, що сусіди казали, що на перехресті є зв‘язок. Тепер уявіть… . Зліва метрів за сто-сто п‘ятдесят до того стояла установка Град з орками… Щоправда, я навіть боялася подивитися в той бік… Слава Богу, мені треба було йти в інший бік - вправо… Я залишила телефон чоловіка на зарядці, перехрестилася і пішла… Як раз припинилася стрілянина…
Я йшла максимально близько до сусіднього паркану, вздовж нього, хіба що не повзла, аби мене не помітили… Телефон тримала на витягнутій руці, шукала хоч одну-дві рисочки… Було дуже, дуже страшно…
Зв‘язок з‘явився в кількох метрах від перехрестя вулиць Композиторів і Тюльпанової… Я ще не встигла зупинитися, як посипалися СМСки. Текст був майже один «Не виходьте з дому! Сидіть! Не йдіть нікуди! Вас намагаються врятувати!» Боже, що там тільки я не прочитала… І тероборона нас врятує, і Альфа рятуватиме, і БТР з нашими військовими за нами приїде, і волонтери Червоного Хреста… От ще б гелікоптер і Бетмена. До купи, був би повний комплект. Таке враження, що наше спасіння в той час було важливіше за оборону Києва. От точно вам кажу! В ту мить мені здалося, що все позаду!!!! Як же я зраділа!!! Ви не уявляєте! Я заплакала! В нас з‘явилася надія!!!
Раптом десь далеко щось загуло. Знаєте, як мотор прогрівається… Жодного приватного автомобіля на наших вулицях вже не було, отже, це щось дуже важке… Що саме, ви розумієте… Чи танк, чи БТР… Я побігла. Вже не притискалася до паркана, по дорозі побігла. На будь-якій Олімпіаді я б прийшла до фінішу першою, запевняю вас…
Ледь стримавши тремтіння в руках і ногах, перевівши подих, я почала командувати - всім нагору!!! Збираємося!!!!
Треба сказати, що «тривожна валіза» в мене була зібрана ще задовго до 24 лютого. Оті ток-шоу я дивилася, аби отримати «чарівну пілюлю» - «НА НАС НІХТО НЕ НАПАДЕ!»… . . Але… валізу зібрала - документи, ліки, найнеобхідніше… І ще забула сказати, що тоді, 8-го березня, коли мені додзвонилася подруга, я отримала ще два чи три повідомлення приблизно такого ж змісту «сидіть, не ворушіться, тут все робиться задля вашого порятунку». До речі! Мова йшла не тільки про нас, ми сказали, скільки нас, скільки тварин, тому мова йшла про евакуацію цілого «загону»… . В той день Наташа сказала мені - я все передала, там знають! І про кількість людей, і про кількість тварин… . Як я вже казала - не повірила… Розповіла нашим друзям, з якими ми були у підвалі, але й вони сказали - маячня…, ми повністю окуповані, яка допомога, про що ми говоримо… . .
І от… Чоловік вже був біля мене. Я все ще бігала колами в якійсь ейфорії, мені здавалося - от воно! «Прилетит вдруг волшебник в голубом вертолете!», чи хоч як, але нас врятують…
Ми витягли маму… Вона не бачила світла увесь цей час. Усі ці довгі дні… Лежала собі на розкладачці у підвалі… Лише одного разу, 8 березня, ми спробували підняти її нагору, але вона сіла в крісло… і… знепритомніла одразу… Ми ледь привели її до тями… Тому вирішили - поки небезпека, їй краще бути внизу… І от вона нагорі. І знову темно - ролети я не підіймала, бо та ніч була шаленою… Хто знав, що буде за хвилину, дві, годину?… . Ми вклали її у спальні і… продовжили пошуки виходу з ситуації.
Ми розуміли - щось в Києві відбувається, пішла якась хвиля щодо нас… Але, знов-таки! Зв‘язок!!!! Що тих кілька сот грамів бензину в генераторі? Я вирішила з‘ясувати, чи є бензин в нашому авто… Ага… Щас! Акумулятор сів давним-давно… Я спробувала встромити шланг в бензобак. Отримала «палкий привіт» від виробників автомобілю Nissan, тіпа - ну-ну, спробуй… Кинула його і пішла додому. Лишалося одне - сісти і чекати… Це ми й зробили.
Мама лежала повністю одягнена в спальні, чоловіка я вдягла в куртку, чоботи, на собак наділа новюсенькі (новорічний подарунок), ще жодного разу не використані повідки і… ми сіли чекати. Десь за годинку я почула «плям, плям, плям…», взяла ліхтарик і пішла дивитися… Лежать оці двоє бандитів. А поруч з ними… . те, що лишилося від нових повідків…, перегризли! Обидва! Шок!!! Боже… Я розуміла, якщо от прям зараз за нами хтось приїде, я ж їх не спіймаю!!!
Ще момент… . . Ми сиділи в кухні з чоловіком і обговорювали усі події. Я сказала - ситуація непересічна. Може статися будь що. Благаю тебе, їдь з мамою, якщо не візьмуть тварин. Я залишуся, в мене є їжа, є вода, хоч і набагато, є усе, аби протриматися, а там, в Києві, ти вже спробуєш знайти вихід. Він відповів - ні. Ні за що. Або усі, або ніхто…
І ще одне. Те, що не забудеться ніколи в житті… . Мабуть, найжахливіше з усього того, що ми пережили… Мої останні молитви того дня…
Коли я опинилася одна на веранді, а над головою був жах, я молилася лише про одне «Боже! Якщо вже доля наша така, будь ласка, нехай усі разом! Аби тільки не поранення! Аби не бачити, як рідна людина помирає поруч, а допомоги чекати нема звідки… Благаю тебе, Боже!»
Ви навіть не уявляєте, наскільки я була близька до істини… Саме так десь в той самий час одна дочка сиділа і плакала над мамою, якій по ногах дали чергу з автомату ублюдки… Так вона й стекла кров‘ю…, померла на руках в дочки… Це ми вже дізналися після евакуації цієї дівчини… Я розповім потім про цей випадок…
І ми чекали… Годину, дві, три, чотири……… . А потім зрозуміли - це все маячня, ілюзія, це ми собі намалювали картинку… А реальність, вона і є реальність… - в селищі орки, ми в окупації, допомоги нам чекати нема звідки… Я пішла, знайшла яблуко, розрізала його, налила по чарці своєї горілки, ми посиділи трохи і я сказала - спускаємося… Дива не сталося…
А чоловік у відповідь -я не піду, ти як хочеш…, на вулиці стихло, хоч ролети привідкрий…, чого ми у темряві сидимо? Я пішла, відкрила… лише в кухні і в гостиній.… І ми… перестали чекати. Сіли, випили по п‘ядесяточці і… повернулися в день вчорашній, де нам нічого не світило, окрім як чути оте все, що ми вже чули навкруги, і сподіватися, що не прилетить…
Собаки вже спали глибоким сном, вдягнені в нашийники і рулетки з металевим дротом, який був точно їм не по зубах, мабуть крихти надії ще лишалися… .
Він з‘явився зненацька. Йшов в червоній куртці повз вікно в кухні… Якийсь чоловік. Хто, що, звідки взявся? Нічого не знали… Він почав махати руками за вікном і щось вигукувати… Тільки уявіть - окупація, війна, ви одні, раптом з‘являється абсолютно незнайома людина під вашим вікном і щось там каже… Шок…
Я не знаю, чому, але не злякалася. От взагалі!!! Ані грама!!! Відчинила хвіртку і питаю - Ви хто?! Він - Я Костя. Справа в тому, що Діма Гордон опублікував пост в ФБ, що ви в біді, я вирішив за вами приїхати. Ось я тут. Ви готові? Поїхали додому?
БТРи, Альфа, тероборона, Бетмен! А приїхав Костя! І сказав - ми ідемо додому!
Що було далі? Ой… Багато чого… Як ми їхали? Краще не згадувати… Яка я передбачлива? Ну, то взагалі окрема тема… Так, натякну… Їхати крізь хрєн знає скільки рашистських блок-постів з телефоном, де останні пости «А шоб ви усі повиздихали зі своїм путлєром, потвори!!!» Щастя, що там заряду відсотків зо два було, але ж було! Куди я його ховала і як ми вивозили Грамоту Героя України - це взагалі окрема сторінка…
Що ж до Янголів… Вони існують, повірте. Просто вони завжди у вас за спиною, але коли потрібно, коли ситуація критична, вони виходять наперед, ось тоді ви можете вперше їх побачити… Нам пощастило. Чий він був - ми не знаємо. Але він прилетів за нами. Наш Янгол-Охоронець. Наш Костя.
P. S. Не дай Боже, звичайно, але якщо доведеться евакуюватися, обов‘язково візьміть з собою вечірнє плаття, як це зробила я. Ні-ні! Не необхідне! Бо вечірнє платтячко- це саме те! Найнеобхідніше! Коли я побачила його в київській квартирі, довго сміялася! Оце мене понесло! Забути найважливіші речі, а його засунути в тривожну валізу… Ну, жінка, що з неї візьмеш…
P. P. S. Досі вдивляюся в екран телевізора, коли там з‘являється людина, яка… дала вказівку «діємо!»…
попередній, продовження
Ранок 9 березня мало чим відрізнявся від інших. Ніч - так… Бо бої ставали все жорстокішими… Мало того, автоматні черги на вулицях почастішали. Ми, як і раніше, вірили, що то вуличні бої… Хіба ж ми знали тоді?(((
Малеча мирно спала у підвалі, ми розбрелися по своїх справах, сусіди пішли додому по своїх… Ще чоловіки натягли літрів п’ятдесят води в дім.
Десь ближче до обіду прибігла кума. «Боже!!! Дали «зелений коридор»! Можлива евакуація!!!» Діти й онуки підхватилися, мерщій покидали в сумки усе, що бачили, зібрали трохи їжі в дорогу і… ., поїхали. Малечу треба було рятувати, витягати з того жаху. Як вони все те витримали - я досі не знаю… Я зривалася, а вони терпіли, сонечки…
Та, перша, евакуація проходила під прапором Міжнародного Червоного Хреста. Здавалося б - все домовлено, про все вже поговорили, вирішили все. Евакуювали й наш Дитячий будинок. Купа автобусів, приватних автомобілів… А, ні… Та мерзота розвертала колону! Хтось відстав, хтось заблукав, хаос, паніка, невизначеність… . Не пам’ятаю, чи в той день, чи вже 10-го колона їхала з Ворзеля до Києва…… десять годин… На кожному блок-пості перевірка документів, сльози, нерви. Вони знущалися над людьми… Продовжували знущатися…
І все ж їм вдалося виїхати. Ми усі видохнули…
В той день наша компанія почала змінювати вигляд… Напевно, втома і напруга досягли піку. Усі вирішили - та пішло воно усе. Вже як буде, так буде. Прилетить - ну, така доля… Ночуватимемо вдома… Ніч з 9 на 10-те… Жахіття наростало, а ми втомилися від нього…
Як тільки було прийняте таке спільне рішення, з підвалу виліз чоловік. І сказав «Я більше не можу. Все. Крапка. Я спатиму в своєму ліжку! Не піду більше у підвал! Хоч що роби зі мною! Не піду! Я вже пожив своє… Ти йди. Там мама…» Я вмовляла, плакала, благала… Ні. Не пішов. Навкруги нього розляглися собаки, і вони усі разом поснули моментально… .
Було дуже важко морально. До того часу ми ще якось намагалися підтримувати одне одного, а тут… усі залишилися зі своїми сім‘ями. Ніби від’їзд однієї сім’ї став якоюсь останньою крапкою в ситуації… Нерви були, як струни… Чи навпаки - апатія захлеснула повністю… .
Зранку 10-го прибігла сусідка. Вони вирішили спробувати вирватися другим «зеленим коридором»… . Це було логічно. Треба було рятуватися будь як.
Ніч з десятого на одинадцяте була жахливою. Вже не було звичного нам розкладу. Як почалося з шостої вечора, так і не припинялося до самого ранку… Це була найжахливіша ніч за увесь той час. Здавалося, пекло піднялося нагору, а потім обрушилося на нас звідти… Не уявляю навіть, що то було! Майже 18 годин поспіль безкінечні обстріли звідусіль! Безперервні! Я все ж вмовила чоловіка спуститися у підвал…
А вранці 11-го поїхали й наші куми…
Ми залишилися втрьох - Ігор Дмитрович, мама я я… І наші чотирилапі. Крапка.
24 лютого. Перша емоція - паніка! 11 березня те ж саме - паніка. В цей раз вона мало не вбила мене.
Але треба було брати себе в руки. І якось планувати своє життя на найближчий час. Єдине, що було жахливим - 0% заряду телефона. Генератор стояв пустий. Бензину не було, сусідів теж… От і все. От і приїхали…
Ще раніше нас попереджали - орки сказали - вивішуйте білий прапор - де він буде, туди вони не зайдуть. Брехали, звісно, а ми й не вивішували… Тепер ми залишилися одні. Двоє - за 80… .
Я встала, розпалила котел, аби зігріти приміщення, потім взяла маленьку каструльку і пішла на вулицю, треба було хоч води зігріти, чаю випити. Хотілося кави, але її не було, був цикорій. Нічого, згодився б і він…
Зазвичай я розпалювала вогонь на раз-два. А тут і день чудовий - Сонце, хоч і холодно, ні вітру, нічого, а вогонь гасне… Ну хоч що з ним роби - гасне… Як я намучилася, передати не можу.
А над головою повітряне пекло! Ото як о шостій вечора почали, так воно і продовжувалося… Гримить, свистить, гупає, бахкає…
Ну жах! Чесно. А я ж з тим вогнем впоратися не можу, руки тремтять… Вперше в житті я підняла голову в небо, і як закричу «Та заткніться ви, нарешті!!!! Припиніть! Дайте хоч кави випити!!!», і розревілася… Так я й не змогла зігріти ту воду… Лишила каструлю на мангалі, пішла на веранду, сіла і… почала думати, що ж мені тепер робити…
Пройшло трохи часу, мені вдалося взяти себе в руки… Хоч повз паркан їхала техніка, БМД, здається. Мабуть, вони супроводжували той гуманітарний конвой чи готували його, не знаю, але переміщалися увесь ранок…
Перше, що я зробила - знайшла величезну палку, якою ми знімали яблука з дерев, прив‘язала до неї біле простирадло і… притулила до воріт. Я більше не могла ризикувати нашим життям…
Потім повернулася на веранду, сіла і… . побачила на столі примус!!! Згадала, що напередодні помінялася з сусідами - дала трохи керосину для гасової лампи, а мені дали трохи бензину для примусу! Боже!!! Бензин! Тут же є бензин!
Я кинулася в дім, знайшла банку, воронку, злила його і тремтячими руками з того примусу і вилила в генератор… Ті грам триста! Максимум пів-літра!
Потім прибігла у підвал, гукнула чоловіка - давай наверх! Треба щось робити!!!
Генератор. Я бачила його так «близько» вперше. Точніше, спілкувалася з ним так близько вперше. До того я просто спотикалася об нього щоразу, коли йшла повз. І сварилася з ним. Тепер він був нашою останньою надією на порятунок. Я мала якось повідомити, що ми залишилися самі…
Ми стояли вдвох над цим залізним монстром і думали, що з ним робити. Чоловік сказав, що десь там має бути ключ. Я знайшла його, крутила-крутила… нічого не вийшло. Тоді я побачила ручний стартер !!! А воно ж як в газонокосарці! Те я знала, бо бензокосарка - це мій інструмент! Увімкнула подачу бензину, налаштувала якусь залізяку, не знаю, як вона називається, тіпа «заслонка», і давай смикати! Раз, другий, третій і… . раптом «дррррррр»!!!!! Завівся! Боже! Ми мало не заплакали! Я мерщій встромила телефон на зарядку, повмикала усі ліхтарики. Залишалося лише чекати. І це очікування було дуууууже довгим! Ми тинялися, тинялися… . . Нарешті, з‘явилися якісь 5-7% заряду! Я кинулася з ними в сад… .
Обійшла увесь… Немає зв‘язку. Ніде… Згадала, що сусіди казали, що на перехресті є зв‘язок. Тепер уявіть… . Зліва метрів за сто-сто п‘ятдесят до того стояла установка Град з орками… Щоправда, я навіть боялася подивитися в той бік… Слава Богу, мені треба було йти в інший бік - вправо… Я залишила телефон чоловіка на зарядці, перехрестилася і пішла… Як раз припинилася стрілянина…
Я йшла максимально близько до сусіднього паркану, вздовж нього, хіба що не повзла, аби мене не помітили… Телефон тримала на витягнутій руці, шукала хоч одну-дві рисочки… Було дуже, дуже страшно…
Зв‘язок з‘явився в кількох метрах від перехрестя вулиць Композиторів і Тюльпанової… Я ще не встигла зупинитися, як посипалися СМСки. Текст був майже один «Не виходьте з дому! Сидіть! Не йдіть нікуди! Вас намагаються врятувати!» Боже, що там тільки я не прочитала… І тероборона нас врятує, і Альфа рятуватиме, і БТР з нашими військовими за нами приїде, і волонтери Червоного Хреста… От ще б гелікоптер і Бетмена. До купи, був би повний комплект. Таке враження, що наше спасіння в той час було важливіше за оборону Києва. От точно вам кажу! В ту мить мені здалося, що все позаду!!!! Як же я зраділа!!! Ви не уявляєте! Я заплакала! В нас з‘явилася надія!!!
Раптом десь далеко щось загуло. Знаєте, як мотор прогрівається… Жодного приватного автомобіля на наших вулицях вже не було, отже, це щось дуже важке… Що саме, ви розумієте… Чи танк, чи БТР… Я побігла. Вже не притискалася до паркана, по дорозі побігла. На будь-якій Олімпіаді я б прийшла до фінішу першою, запевняю вас…
Ледь стримавши тремтіння в руках і ногах, перевівши подих, я почала командувати - всім нагору!!! Збираємося!!!!
Треба сказати, що «тривожна валіза» в мене була зібрана ще задовго до 24 лютого. Оті ток-шоу я дивилася, аби отримати «чарівну пілюлю» - «НА НАС НІХТО НЕ НАПАДЕ!»… . . Але… валізу зібрала - документи, ліки, найнеобхідніше… І ще забула сказати, що тоді, 8-го березня, коли мені додзвонилася подруга, я отримала ще два чи три повідомлення приблизно такого ж змісту «сидіть, не ворушіться, тут все робиться задля вашого порятунку». До речі! Мова йшла не тільки про нас, ми сказали, скільки нас, скільки тварин, тому мова йшла про евакуацію цілого «загону»… . В той день Наташа сказала мені - я все передала, там знають! І про кількість людей, і про кількість тварин… . Як я вже казала - не повірила… Розповіла нашим друзям, з якими ми були у підвалі, але й вони сказали - маячня…, ми повністю окуповані, яка допомога, про що ми говоримо… . .
І от… Чоловік вже був біля мене. Я все ще бігала колами в якійсь ейфорії, мені здавалося - от воно! «Прилетит вдруг волшебник в голубом вертолете!», чи хоч як, але нас врятують…
Ми витягли маму… Вона не бачила світла увесь цей час. Усі ці довгі дні… Лежала собі на розкладачці у підвалі… Лише одного разу, 8 березня, ми спробували підняти її нагору, але вона сіла в крісло… і… знепритомніла одразу… Ми ледь привели її до тями… Тому вирішили - поки небезпека, їй краще бути внизу… І от вона нагорі. І знову темно - ролети я не підіймала, бо та ніч була шаленою… Хто знав, що буде за хвилину, дві, годину?… . Ми вклали її у спальні і… продовжили пошуки виходу з ситуації.
Ми розуміли - щось в Києві відбувається, пішла якась хвиля щодо нас… Але, знов-таки! Зв‘язок!!!! Що тих кілька сот грамів бензину в генераторі? Я вирішила з‘ясувати, чи є бензин в нашому авто… Ага… Щас! Акумулятор сів давним-давно… Я спробувала встромити шланг в бензобак. Отримала «палкий привіт» від виробників автомобілю Nissan, тіпа - ну-ну, спробуй… Кинула його і пішла додому. Лишалося одне - сісти і чекати… Це ми й зробили.
Мама лежала повністю одягнена в спальні, чоловіка я вдягла в куртку, чоботи, на собак наділа новюсенькі (новорічний подарунок), ще жодного разу не використані повідки і… ми сіли чекати. Десь за годинку я почула «плям, плям, плям…», взяла ліхтарик і пішла дивитися… Лежать оці двоє бандитів. А поруч з ними… . те, що лишилося від нових повідків…, перегризли! Обидва! Шок!!! Боже… Я розуміла, якщо от прям зараз за нами хтось приїде, я ж їх не спіймаю!!!
Ще момент… . . Ми сиділи в кухні з чоловіком і обговорювали усі події. Я сказала - ситуація непересічна. Може статися будь що. Благаю тебе, їдь з мамою, якщо не візьмуть тварин. Я залишуся, в мене є їжа, є вода, хоч і набагато, є усе, аби протриматися, а там, в Києві, ти вже спробуєш знайти вихід. Він відповів - ні. Ні за що. Або усі, або ніхто…
І ще одне. Те, що не забудеться ніколи в житті… . Мабуть, найжахливіше з усього того, що ми пережили… Мої останні молитви того дня…
Коли я опинилася одна на веранді, а над головою був жах, я молилася лише про одне «Боже! Якщо вже доля наша така, будь ласка, нехай усі разом! Аби тільки не поранення! Аби не бачити, як рідна людина помирає поруч, а допомоги чекати нема звідки… Благаю тебе, Боже!»
Ви навіть не уявляєте, наскільки я була близька до істини… Саме так десь в той самий час одна дочка сиділа і плакала над мамою, якій по ногах дали чергу з автомату ублюдки… Так вона й стекла кров‘ю…, померла на руках в дочки… Це ми вже дізналися після евакуації цієї дівчини… Я розповім потім про цей випадок…
І ми чекали… Годину, дві, три, чотири……… . А потім зрозуміли - це все маячня, ілюзія, це ми собі намалювали картинку… А реальність, вона і є реальність… - в селищі орки, ми в окупації, допомоги нам чекати нема звідки… Я пішла, знайшла яблуко, розрізала його, налила по чарці своєї горілки, ми посиділи трохи і я сказала - спускаємося… Дива не сталося…
А чоловік у відповідь -я не піду, ти як хочеш…, на вулиці стихло, хоч ролети привідкрий…, чого ми у темряві сидимо? Я пішла, відкрила… лише в кухні і в гостиній.… І ми… перестали чекати. Сіли, випили по п‘ядесяточці і… повернулися в день вчорашній, де нам нічого не світило, окрім як чути оте все, що ми вже чули навкруги, і сподіватися, що не прилетить…
Собаки вже спали глибоким сном, вдягнені в нашийники і рулетки з металевим дротом, який був точно їм не по зубах, мабуть крихти надії ще лишалися… .
Він з‘явився зненацька. Йшов в червоній куртці повз вікно в кухні… Якийсь чоловік. Хто, що, звідки взявся? Нічого не знали… Він почав махати руками за вікном і щось вигукувати… Тільки уявіть - окупація, війна, ви одні, раптом з‘являється абсолютно незнайома людина під вашим вікном і щось там каже… Шок…
Я не знаю, чому, але не злякалася. От взагалі!!! Ані грама!!! Відчинила хвіртку і питаю - Ви хто?! Він - Я Костя. Справа в тому, що Діма Гордон опублікував пост в ФБ, що ви в біді, я вирішив за вами приїхати. Ось я тут. Ви готові? Поїхали додому?
БТРи, Альфа, тероборона, Бетмен! А приїхав Костя! І сказав - ми ідемо додому!
Що було далі? Ой… Багато чого… Як ми їхали? Краще не згадувати… Яка я передбачлива? Ну, то взагалі окрема тема… Так, натякну… Їхати крізь хрєн знає скільки рашистських блок-постів з телефоном, де останні пости «А шоб ви усі повиздихали зі своїм путлєром, потвори!!!» Щастя, що там заряду відсотків зо два було, але ж було! Куди я його ховала і як ми вивозили Грамоту Героя України - це взагалі окрема сторінка…
Що ж до Янголів… Вони існують, повірте. Просто вони завжди у вас за спиною, але коли потрібно, коли ситуація критична, вони виходять наперед, ось тоді ви можете вперше їх побачити… Нам пощастило. Чий він був - ми не знаємо. Але він прилетів за нами. Наш Янгол-Охоронець. Наш Костя.
P. S. Не дай Боже, звичайно, але якщо доведеться евакуюватися, обов‘язково візьміть з собою вечірнє плаття, як це зробила я. Ні-ні! Не необхідне! Бо вечірнє платтячко- це саме те! Найнеобхідніше! Коли я побачила його в київській квартирі, довго сміялася! Оце мене понесло! Забути найважливіші речі, а його засунути в тривожну валізу… Ну, жінка, що з неї візьмеш…
P. P. S. Досі вдивляюся в екран телевізора, коли там з‘являється людина, яка… дала вказівку «діємо!»…
попередній, продовження