![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan3-7 березня…
Може, я десь почну плутатися в датах… Справа в тому, що я починала писати, орієнтуючись на світлини, які робила в ті дні, і деякі записи, які робила… Зараз бачу - що є дні, коли я не знімала, і не писала… Чому? Ми берегли заряди телефонів. І якісь 7-10-15% нам здавалися шиком! Ми не могли довго заряджати… Права не мали. Як гуде генератор, тепер знають абсолютно усі українці. Ті потвори теж знали. От і був в нас час, аби набрати води (сусіди, дяка їм) та хоч трошки підтримати холод в холодильнику. Ну і смартфони підзарядити… Звичайно, той гуркіт почули б і вони, мразі. Ми намагалися не привертати до себе увагу. Так нам здавалося безпечніше…
Тому, мабуть, й не до зйомок було…
Отже, буду розповідати по пам‘яті.
Ті дні були схожими один на одного, все, як завжди - бої, вибухи, стрілянина на вулицях, свист, гуркіт техніки… Лише після 8 березня події стали розвиватися блискавично, тому я об‘єднала ці дні в один…
Наше сидіння у підвалі трохи притупило обачність. Ми під землею, що там під час обстрілів нагорі, ми не знали. Але іноді я підіймалася за чимось. І тоді побачила, що коїться в кімнаті… . Дрижали вікна, скло в серванті просто танцювало - вибухові хвилі… . Я стояла і не могла повірити, що бачу таке. Саме в той день наш будинок поринув в суцільну темряву - я опустила усі ролети. Такі, які ставлять на дверях та вікнах в магазинах. Мені прийшло на думку, що якщо навіть буде приліт, то постраждають вони, а вікна вціліють. Не знаю, чи було б так, Бог милував, не прилетіло. Але серед білого дня в хаті було темно. Якщо б вилетіли вікна, ми б змерзли вмить… Тоді ще був газ, ми опалювали приміщення…
А тепер про газ…
Газ був тією єдиною ниточкою, яка ще нагадувала про мирне життя. Березень. Холодно. Хоч сніг і зійшов, але температура не підіймалася вище п‘яти градусів. Вночі ж був реальний мінус… Наш підвал опалювався, тому ми не мерзли дуже. Не Ташкент, але жити можна. Тим більше, виживати.
Того ранку я піднялася нагору, увімкнула конфорку, аби зігріти чайник, вона видала мені тоненьке блакитне коло, потім зашипіла і… згасла. Оце був справжній шок… Нехай плита! Але ж котел!!! Я спустилася вниз, доторкнулася до батареї і зрозуміла - все, кіна не буде…
Ми швиденько перекрили усі вентилі на трубах і… . почали розконсервувати твердопаливний котел! Тут треба в ніжки поклонитися моєму далекоглядному чоловіку - в нас завжди були і є «запасні варіанти». Що б ми робили, аби не той котел, я навіть уявити боюсь. Щоправда, він налаштований на «верхнє горіння», тобто вимагає доступу повітря, яке нагніталося автоматом, а електрики ж не було… Чоловіки помудрували трохи і налагодили його роботу у вигляді звичайної грубки. Дрова в запасі в нас є завжди. Але існувала і реальна небезпека - чадний газ. І одинадцять людей в замкнутому приміщенні. Ми кинулися перевіряти усі вентиляційні отвори, прочистили їх. Проблему було вирішено. Саме з того часу ми почали згадувати свій досвід - піонертабори та туристичні походи - готували на вулиці. Найважче було з хлібом… Якісь криві коржики з дріжджового тіста були нам замість свіжого батону…
Дні тягнулися, як гума… А іноді навпаки - пролітали блискавично.
Днями я почула інформацію, що саме в ті дні Київ був на грані катастрофи - три доби не було боєприпасів, аби стримувати ту шалену навалу… Як таке взагалі могло статися, я не уявляю, але «тихих» днів я не пам‘ятаю… Все, як завжди - обстріли, авіація, вибухи… Київ вистояв. Вистояли і ми.
Важко пригадати конкретну дату, але потім ми дізналися, що четвертого березня був критичний день… Та хіба ж ми в своїй схованці могли про це знати тоді? Сиділи, чекали кращої долі… Для нас кожен день був критичним…
Вже давно відомо про тупість «другаї армії світу». Здається, усі військові світу за голову хапаються і не можуть зрозуміти, як таке може бути взагалі? От про одну таку безпросвітну тупість я зараз розповім.
Іноді ми не розуміли, чого вони мотаються селищем туди-сюди. От реально… Пре колона. Довго пре. Проходить деякий час, кілька годин. Назад пруть. І це без жодних бойових дій. От їздять і їздять. Вже після деокупаціі мені розповідали свідки, які ті переміщення бачили на власні очі. От тут і виповзла тупість!
Ви пам‘ятаєте, з якими картами вони до нас припхалися? З картами 70-х років ХХ сторіччя! Я, звичайно, розумію, що навряд чи в Бурятії чи десь ще в них щось змінилося з тих пір. Он вони крадіжку вуличного сортіру на регіональних каналах висвітлюють. Злочин сторіччя… Про те, що в якійсь Україні могло щось змінитися, вважаю, вони навіть не здогадувалися. Так от.
Ви собі розмір танка уявляєте? А БМП чи БМД? От тепер уявіть колону з цих монстрів. Ну, нехай не 200, нехай навіть не 80! Нехай… . . 30. І йде ця гидота по старих картах, приїжджає, а там… шлагбаум і новесенький ЖК замість дороги! Робити що?! Де в Ворзелі чи Кичєєвому можна розвернутися?! А ніде. З‘іжджає одне дурне кудись на узбіччя і…, все, приїхав! Весна! А в нас ґрунт майже скрізь глина! Триндець. А за ним ще купа іржавого заліза. От і матюкалися,
намагалися хоч з місця зрушити. Чи просто «задом» здавали, не знаю вже. Потім плюнули, мабуть, почали просто по рельсах і через рельси їздити. Набридло по тупиках, мабуть.
А ще якогось приперлися на місце, де в нас років тридцять тому був штучний ставок. Води ж в селищі не було… Навіть колодязі повисихали давно. А їм же ж вода була потрібна. Не знаю, для яких потреб, але шукали її. Коротше кажучі. Приїхали. Стали колоною своєю. Дивляться, на карті той ставок є, а по факту - дуля з маком. Бо той пруд підживлювався з санаторію, який ще після Чорнобиля зачинили. Ще так-сяк він проіснував кілька років, і все, висох… А на тому місті вже дерева висотою з трьохповерхівку виросли. А ті бігають, шукають, бо на карті ж є!
Злі вони були… Я зараз дякую Богу, що мені, точніше, нам, довелося лише в день евакуації зустрітися віч-на-віч з тими потворами. А люди розповідали, що руських слів і почути було від них неможливо! Вони виключно матом розмовляли!
Чи боялися ми їх? Так, боялися. Я дуже хвилювалася, що одного дня вони зайдуть в наш будинок… Бо були випадки, коли оце стадо просто заходило і виганяло хазяїв з оселі. В кращому випадку - на вулицю…
Вже після деокупаціі ми розшукали власників двох чудових собак - тибетського мастифа та коргі, які прибилися в ЖК Гранд Вілас, вони розповіли, як хотіли спробувати виїхати з селища, вигнали авто у двір з гаражу, випустили собак, аби посадити їх в машину, як раптом у двір зайшли орки з автоматами… Поставили під паркан, заставили підняти руки…, дали чергу над головами… Собаки злякалися і побігли… . . Вони просто випхали людей за паркан і… Зачинили ворота. Йди, куди хочеш… От не пам‘ятаю тільки, чи віддали їм автомобіль. Навряд чи. По-перше, нікого з селища не випускали. А, по-друге, вони тупо відбирали авто в людей, потім п‘яні моталися на них селищем. Розважалися так…
Я іноді замислювалася, чому вони не випускають жителів селища? А потім зрозуміла… Ми були не просто в окупації. Ми усі перетворилися на заручників, на «живий щит»… Відома історія, як вони взяли в заручники в буквальному сенсі цього слова… . породіль з нашого пологового будинку. От тільки не знаю, як вдалося їх визволити. Ніде не зустрічала таку інформацію…
Так, в тому пеклі наші жінки народжували. Вісімнадцять діточок з‘явилося на світ в Ворзелі під бомбами, ракетами та під свист мін та куль… Саме в період окупації. Нехай ростуть щасливими. Впевнена, з молоком своєї мами вони на генному рівні збережуть ненавість до тих, хто прийшов її вбити…
В ті дні було важко дихати… Пройшов перший шок, прийшло розуміння, що коїться щось страшне. І почали здавати нерви. В мене вони «попливли» першими… Я іноді просто плакала, причому, не могла дозволити собі робити це при мамі та чоловіку, виходила в сад чи просто підіймалася в свою спальню… А іноді не витримувала і зривалася, кричала… Соромно зараз, я розумію, що не мала права так себе поводити. Але ж де той розум був в ті дні? Де ж була та витримка? Ці ж тварюки не давали нам поспати жодної ночі!!! Як за розкладом - з шостої до дванадцятої вечора, потім десь посеред ночі і чітко о п’ятій-пів на шосту… . Навкруги було таке, що ми - ніхто, жоден з нас не знав, чи ми доживемо до ранку… Чи не прилетить от прямо зараз в наш дім. Сотні, тисячі, а, може, й десятки тисяч снарядів щодня і щоночі. І все поруч…
А як було не боятися, що могли ті гидоти увііти в нашу оселю? Що не розстріляли б нас в оцьому самому підвалі… Сьогодні ми з вами вже знаємо, скільки таких підвалів на Київщині стали братською могилою для сотен мирних жителів…
І все ж ми не здавалися. Ми не кидали одне одного, трималися усі разом. Про евакуацію в ті дні навіть мова не йшла. Власне, знов-таки, ми знаємо, що сталося з тими, хто все ж вирішив прориватися крізь їхні блок-пости. Навіть таблички «діти» не давали жодного шансу на спасіння… Люди у відчаї робили величезну помилку, сподіваючись на хоч долю совісті в тих ублюдків. І величезні кладовища розстріляних автомобілів з білими ганчірками на капотах - обличчя тих потвор… І, власне, їхній вирок. Таке не прощається! Ніким, ніде і ніколи…
Наше підземне життя тривало… Без жодної надії на спасіння. І хоч серед нас не було дуже віруючих, ми молилися увесь час. Іншого виходу в нас не було. Одна надія - на Бога…
Але ми в саме той час зрозуміли і навіть обговорювали це - щось в них пішло не так. Вони застрягли в нас.
До речі, як я казала вже, в нас був маленький транзистор, ми слухали вечірні брифінги. І там казали - сьогодні знищено 2000, 3000 окупантів. І це тільки на Київщині, як ми розуміли. То тільки уявіть, скільки їх тут було!!! Таргани! Їх вбивали, а за ними повзли нові й нові… Жах суцільний…
Найстрашніше в цьому було те, що вони шаленіли від власних втрат, а злість зривали на цивільних… Нам нічого не лишалося, як просто намагатися виживати в тому пеклі. І ми це робили. Як могли… Усі разом.
![]()
попередній, продовження
Може, я десь почну плутатися в датах… Справа в тому, що я починала писати, орієнтуючись на світлини, які робила в ті дні, і деякі записи, які робила… Зараз бачу - що є дні, коли я не знімала, і не писала… Чому? Ми берегли заряди телефонів. І якісь 7-10-15% нам здавалися шиком! Ми не могли довго заряджати… Права не мали. Як гуде генератор, тепер знають абсолютно усі українці. Ті потвори теж знали. От і був в нас час, аби набрати води (сусіди, дяка їм) та хоч трошки підтримати холод в холодильнику. Ну і смартфони підзарядити… Звичайно, той гуркіт почули б і вони, мразі. Ми намагалися не привертати до себе увагу. Так нам здавалося безпечніше…
Тому, мабуть, й не до зйомок було…
Отже, буду розповідати по пам‘яті.
Ті дні були схожими один на одного, все, як завжди - бої, вибухи, стрілянина на вулицях, свист, гуркіт техніки… Лише після 8 березня події стали розвиватися блискавично, тому я об‘єднала ці дні в один…
Наше сидіння у підвалі трохи притупило обачність. Ми під землею, що там під час обстрілів нагорі, ми не знали. Але іноді я підіймалася за чимось. І тоді побачила, що коїться в кімнаті… . Дрижали вікна, скло в серванті просто танцювало - вибухові хвилі… . Я стояла і не могла повірити, що бачу таке. Саме в той день наш будинок поринув в суцільну темряву - я опустила усі ролети. Такі, які ставлять на дверях та вікнах в магазинах. Мені прийшло на думку, що якщо навіть буде приліт, то постраждають вони, а вікна вціліють. Не знаю, чи було б так, Бог милував, не прилетіло. Але серед білого дня в хаті було темно. Якщо б вилетіли вікна, ми б змерзли вмить… Тоді ще був газ, ми опалювали приміщення…
А тепер про газ…
Газ був тією єдиною ниточкою, яка ще нагадувала про мирне життя. Березень. Холодно. Хоч сніг і зійшов, але температура не підіймалася вище п‘яти градусів. Вночі ж був реальний мінус… Наш підвал опалювався, тому ми не мерзли дуже. Не Ташкент, але жити можна. Тим більше, виживати.
Того ранку я піднялася нагору, увімкнула конфорку, аби зігріти чайник, вона видала мені тоненьке блакитне коло, потім зашипіла і… згасла. Оце був справжній шок… Нехай плита! Але ж котел!!! Я спустилася вниз, доторкнулася до батареї і зрозуміла - все, кіна не буде…
Ми швиденько перекрили усі вентилі на трубах і… . почали розконсервувати твердопаливний котел! Тут треба в ніжки поклонитися моєму далекоглядному чоловіку - в нас завжди були і є «запасні варіанти». Що б ми робили, аби не той котел, я навіть уявити боюсь. Щоправда, він налаштований на «верхнє горіння», тобто вимагає доступу повітря, яке нагніталося автоматом, а електрики ж не було… Чоловіки помудрували трохи і налагодили його роботу у вигляді звичайної грубки. Дрова в запасі в нас є завжди. Але існувала і реальна небезпека - чадний газ. І одинадцять людей в замкнутому приміщенні. Ми кинулися перевіряти усі вентиляційні отвори, прочистили їх. Проблему було вирішено. Саме з того часу ми почали згадувати свій досвід - піонертабори та туристичні походи - готували на вулиці. Найважче було з хлібом… Якісь криві коржики з дріжджового тіста були нам замість свіжого батону…
Дні тягнулися, як гума… А іноді навпаки - пролітали блискавично.
Днями я почула інформацію, що саме в ті дні Київ був на грані катастрофи - три доби не було боєприпасів, аби стримувати ту шалену навалу… Як таке взагалі могло статися, я не уявляю, але «тихих» днів я не пам‘ятаю… Все, як завжди - обстріли, авіація, вибухи… Київ вистояв. Вистояли і ми.
Важко пригадати конкретну дату, але потім ми дізналися, що четвертого березня був критичний день… Та хіба ж ми в своїй схованці могли про це знати тоді? Сиділи, чекали кращої долі… Для нас кожен день був критичним…
Вже давно відомо про тупість «другаї армії світу». Здається, усі військові світу за голову хапаються і не можуть зрозуміти, як таке може бути взагалі? От про одну таку безпросвітну тупість я зараз розповім.
Іноді ми не розуміли, чого вони мотаються селищем туди-сюди. От реально… Пре колона. Довго пре. Проходить деякий час, кілька годин. Назад пруть. І це без жодних бойових дій. От їздять і їздять. Вже після деокупаціі мені розповідали свідки, які ті переміщення бачили на власні очі. От тут і виповзла тупість!
Ви пам‘ятаєте, з якими картами вони до нас припхалися? З картами 70-х років ХХ сторіччя! Я, звичайно, розумію, що навряд чи в Бурятії чи десь ще в них щось змінилося з тих пір. Он вони крадіжку вуличного сортіру на регіональних каналах висвітлюють. Злочин сторіччя… Про те, що в якійсь Україні могло щось змінитися, вважаю, вони навіть не здогадувалися. Так от.
Ви собі розмір танка уявляєте? А БМП чи БМД? От тепер уявіть колону з цих монстрів. Ну, нехай не 200, нехай навіть не 80! Нехай… . . 30. І йде ця гидота по старих картах, приїжджає, а там… шлагбаум і новесенький ЖК замість дороги! Робити що?! Де в Ворзелі чи Кичєєвому можна розвернутися?! А ніде. З‘іжджає одне дурне кудись на узбіччя і…, все, приїхав! Весна! А в нас ґрунт майже скрізь глина! Триндець. А за ним ще купа іржавого заліза. От і матюкалися,
намагалися хоч з місця зрушити. Чи просто «задом» здавали, не знаю вже. Потім плюнули, мабуть, почали просто по рельсах і через рельси їздити. Набридло по тупиках, мабуть.
А ще якогось приперлися на місце, де в нас років тридцять тому був штучний ставок. Води ж в селищі не було… Навіть колодязі повисихали давно. А їм же ж вода була потрібна. Не знаю, для яких потреб, але шукали її. Коротше кажучі. Приїхали. Стали колоною своєю. Дивляться, на карті той ставок є, а по факту - дуля з маком. Бо той пруд підживлювався з санаторію, який ще після Чорнобиля зачинили. Ще так-сяк він проіснував кілька років, і все, висох… А на тому місті вже дерева висотою з трьохповерхівку виросли. А ті бігають, шукають, бо на карті ж є!
Злі вони були… Я зараз дякую Богу, що мені, точніше, нам, довелося лише в день евакуації зустрітися віч-на-віч з тими потворами. А люди розповідали, що руських слів і почути було від них неможливо! Вони виключно матом розмовляли!
Чи боялися ми їх? Так, боялися. Я дуже хвилювалася, що одного дня вони зайдуть в наш будинок… Бо були випадки, коли оце стадо просто заходило і виганяло хазяїв з оселі. В кращому випадку - на вулицю…
Вже після деокупаціі ми розшукали власників двох чудових собак - тибетського мастифа та коргі, які прибилися в ЖК Гранд Вілас, вони розповіли, як хотіли спробувати виїхати з селища, вигнали авто у двір з гаражу, випустили собак, аби посадити їх в машину, як раптом у двір зайшли орки з автоматами… Поставили під паркан, заставили підняти руки…, дали чергу над головами… Собаки злякалися і побігли… . . Вони просто випхали людей за паркан і… Зачинили ворота. Йди, куди хочеш… От не пам‘ятаю тільки, чи віддали їм автомобіль. Навряд чи. По-перше, нікого з селища не випускали. А, по-друге, вони тупо відбирали авто в людей, потім п‘яні моталися на них селищем. Розважалися так…
Я іноді замислювалася, чому вони не випускають жителів селища? А потім зрозуміла… Ми були не просто в окупації. Ми усі перетворилися на заручників, на «живий щит»… Відома історія, як вони взяли в заручники в буквальному сенсі цього слова… . породіль з нашого пологового будинку. От тільки не знаю, як вдалося їх визволити. Ніде не зустрічала таку інформацію…
Так, в тому пеклі наші жінки народжували. Вісімнадцять діточок з‘явилося на світ в Ворзелі під бомбами, ракетами та під свист мін та куль… Саме в період окупації. Нехай ростуть щасливими. Впевнена, з молоком своєї мами вони на генному рівні збережуть ненавість до тих, хто прийшов її вбити…
В ті дні було важко дихати… Пройшов перший шок, прийшло розуміння, що коїться щось страшне. І почали здавати нерви. В мене вони «попливли» першими… Я іноді просто плакала, причому, не могла дозволити собі робити це при мамі та чоловіку, виходила в сад чи просто підіймалася в свою спальню… А іноді не витримувала і зривалася, кричала… Соромно зараз, я розумію, що не мала права так себе поводити. Але ж де той розум був в ті дні? Де ж була та витримка? Ці ж тварюки не давали нам поспати жодної ночі!!! Як за розкладом - з шостої до дванадцятої вечора, потім десь посеред ночі і чітко о п’ятій-пів на шосту… . Навкруги було таке, що ми - ніхто, жоден з нас не знав, чи ми доживемо до ранку… Чи не прилетить от прямо зараз в наш дім. Сотні, тисячі, а, може, й десятки тисяч снарядів щодня і щоночі. І все поруч…
А як було не боятися, що могли ті гидоти увііти в нашу оселю? Що не розстріляли б нас в оцьому самому підвалі… Сьогодні ми з вами вже знаємо, скільки таких підвалів на Київщині стали братською могилою для сотен мирних жителів…
І все ж ми не здавалися. Ми не кидали одне одного, трималися усі разом. Про евакуацію в ті дні навіть мова не йшла. Власне, знов-таки, ми знаємо, що сталося з тими, хто все ж вирішив прориватися крізь їхні блок-пости. Навіть таблички «діти» не давали жодного шансу на спасіння… Люди у відчаї робили величезну помилку, сподіваючись на хоч долю совісті в тих ублюдків. І величезні кладовища розстріляних автомобілів з білими ганчірками на капотах - обличчя тих потвор… І, власне, їхній вирок. Таке не прощається! Ніким, ніде і ніколи…
Наше підземне життя тривало… Без жодної надії на спасіння. І хоч серед нас не було дуже віруючих, ми молилися увесь час. Іншого виходу в нас не було. Одна надія - на Бога…
Але ми в саме той час зрозуміли і навіть обговорювали це - щось в них пішло не так. Вони застрягли в нас.
До речі, як я казала вже, в нас був маленький транзистор, ми слухали вечірні брифінги. І там казали - сьогодні знищено 2000, 3000 окупантів. І це тільки на Київщині, як ми розуміли. То тільки уявіть, скільки їх тут було!!! Таргани! Їх вбивали, а за ними повзли нові й нові… Жах суцільний…
Найстрашніше в цьому було те, що вони шаленіли від власних втрат, а злість зривали на цивільних… Нам нічого не лишалося, як просто намагатися виживати в тому пеклі. І ми це робили. Як могли… Усі разом.
попередній, продовження