Хроніки окупації. Спогади виживших. Світлана Поклад - 4

[don_katalan]

2 березня 2022 року
Мабуть, ви знаєте те відчуття, коли гості покидають ваш дім після гучного свята . Ось щойно було весело, гучно, а гості пішли, і ти один-на-один з горою посуду і… тиша…
Якось незвично, картинка перегортається догори дригом.
Щось подібне ми відчували там, у підвалі. Ось тільки-но горіли свічки на столі, ми сиділи, розмовляли, здригалися від вибухів, а потім… . . тихо розповзалися по своїм ліжкам і… . тиша. Тут, у підвалі, а нагорі все те саме - бій… І усі мовчать, а якщо розмовляють, то пошепки, хоча ще ніхто не спить. Спробуйте заснути, коли там, на небі, тисячі снарядів…
Найбільше я хвилювалася за маму. Вона просиналася серед ночі і пробувала кудись повзти в повній темряві, свічки ми гасили, звичайно, не дай Боже ще пожежі в замкнутому приміщенні… Я майже не спала, тому хватала телефон, підсвічувала і кидалася до неї, намагалася повернути на місце. Все це при тому, що навкруги ще багато людей, діти, які вже поснули…
А на вулиці вже прокидалася весна. А з нею раптом прокинулася мамина кішка Буся (ага, в нас було дві Бусі - кішечка і собачка)… А тепер уявіть - там, нагорі, луплять РСЗО, стрілянина, вибухи… У підвалі налякані люди. І серед оцього всього раптом таке «Мяяяяяяяуууууу! Ммммяяяяяяуууууу!» Загуляла… В свої п’ятнадцять років! Природа. І як ти їй поясниш, що треба спати? Я бігла в сусідню кімнату, хватала її і заштовхувала під свою ковдру, промовляючи «Помовч! Будь ласка, тихіше… . .» Вона притискалася до мене і… засинала. А зранку починалося все спочатку. Цирк, та й годі…
А ще почали прокидатися птахи… Це було неймовірно . Щойно стихав бій, починався щебет птахів… І це так нагадувало мирні дні, так відволікало від жаху сьогодення. Підлітала величезна зграя, сідала на бузок і співала…
Починався другий тиждень війни в Ворзелі і навколишніх містах. Йшли запеклі бої… Я спромоглася додзвонитися, нарешті, своїй подрузі в Полтавську область, згадала, що її донька з онуком в Ірпені, хотіла запропонувати якимось чином пробратися до нас, в наш підвал, але з‘ясувалося, що вони теж ховаються у підвалі багатоповерхівки там, в Ірпені… Тоді ще я не знала, про який будинок йдеться. Зараз, проїжджаючи повз нього, уявляю, що вони там пережили… Перша лінія, от прям те місце, яке, як на долоні. Жах…
Дуже лякав стан чоловіка. Дуже. Він майже не підіймався(((Лежав, не їв, ми носили йому на підносі хоч трошки їжі, рюмочку чогось міцного і…, він відвертався до стіни. Не розмовляв, не приймав участі в наших щоденних справах. Апатія. Суцільна. Будь-які намагання вмовити його піднятися закінчувалися… нічим. Лише один раз я-таки вмовила його підійти до столу і поїсти з нами. На фото видно його жахливий стан.
На що ми сподівалися? На те, що орки відійдуть, побачивши шалений спротив. Бо бої ставали все жорстокішими. Але й ми вже призвичаїлися, знали, як і в якій ситуації себе поводити…
Серед усього того жаху були ситуації, яким я досі не можу дати оцінку, чесно. Наші друзі вимушені були ходити додому, бо і там були справи… Приходять і розповідають. «Йдемо додому, а назустріч дід з садовою тачкою. А на ній… стовпи залізні…» Поруч з нами нещасний Дом творчості композиторів. Боже, що вже з ним не робили - продавали, в оренду здавали, то руйнували, то щось будували. Врешті-решт там розруха повна і… нікого. Розтягли усе, що могли. Навіть паркан! Лише оті стовпи й лишилися. От і вирішив дід скористатися ситуацією, поки ані поліції, ані влади немає… А орки? Ну і що? «В господарстві все знадобиться!», мабуть, вирішив старий. І тягнув щодня ті нещасні стовпи додому…
Це все лірика. А ситуація в селищі загострювалася… Деінде вже лунали автоматні черги… Ми вірили, сподівалися, що то працювала наша тероборона. До речі, про наших хлопців я розповім обов‘язково. Це окрема історія.
В тих орківських потвор була якась машина, Тигр, здається… Так от наші тероборонівці спромоглися підпалити її. Що зробили з екіпажем, розповідати не буду, аби ФБ не забанив. Здогадайтеся. Звичайно, це не пройшло даром. Упирі почали мстити населенню, бачачи в кожному мешканці ворога…
Ось тоді в селищі оселився страх. Справжній… Спочатку ми почули автоматні черги. Чесно кажучи, ми вважали, що на вулицях з‘явилися наші військові, що почалися вуличні бої. І зрозуміли - на вулицю виходити стало дедалі небезпечніше… Власне, ми намагалися взагалі не виходити за ворота, сиділи вдома, але ж сусіди, друзі… вони змушені були іноді виходити… Ми кожного разу молилися, аби вони повернулися…
Життя у підвалі продовжувалося. І в селищі теж. Люди гуртувалися, ділилися усім. Здається, такої згуртованості не було ніколи. Виймалося з погребів та холодильників все, що зберігалося «на потім»… Біда об‘єднала усіх. Починався «партизанський рух». Українці трохи оговталися від першого шоку і почали діяти…
На жаль, орки це зрозуміли. І за кілька днів ми дізналися, що ті автоматні черги…, то були людські життя…
Мене часто запитували журналісти, що було найстрашнішим в ті дні? Я відповідала так… Звичайно, в перші дні ми лякалися Градів, Смерчів та літаків… Аж допоки не зрозуміли, що означають постріли. Поодинокі та черги… Фашисти почали справжнє «сафарі»… на людей. Хтось вийшов в пошуках води, в когось собака за хвіртку вискочила, людина вийшла забрати її додому… Так і лежали на вулиці поруч - людина і собака… Вони почали стріляти по цивільних… Найстрашніше було в тому, що вони не дозволяли ховати людей. Майже до кінця березня люди лежали на дорозі…, там, де їх спіймала куля…
Ми тоді ще цього не знали, скажу чесно, не здогадувалися навіть. Все це спливло назовні після того, як в селищі почалася евакуація, люди побачили на власні очі, що відбувалося поруч з ними, поки вони сиділи у підвалах власних будинків…
Ми не виходили. Мабуть, це врятувало нам життя… Сьогодня я знаю щонайменше про трьох наших знайомих, які залишилися в тому березні… назавжди. А ще охоронці сусіднього будинку, з якими я віталася щоразу, коли йшла на маршрутку. Чудові молоді хлопці, які опинилися в окупації… Там і полягли, поруч з будинком, який все ще охороняли. І лежали кілька тижнів… Потім в тому будинку створили штаб ФСБ… (((Але про це я розповім пізніше…
Ми переходили в нову стадію жаху - стадію тотального знищення усього живого навкруги. І ця стадія відкрила справжні обличчя «визволителів»… До нас прийшли потвори з потойбіччя - буряти, кадирівці та… псковські десантники. Ті самі, які влаштували Бучу… Ми були першими, хто їх зустрів…






попередній, продовження