don_katalan

1 березня 2022 року.
Перша ніч в окупації мало відрізнялася від попередніх. Такі ж «артилерійські дуелі», ті ж страшні звуки. Ми вже помаленьку почали відрізняти «приліт від відліту», що давало нам змогу виповзти нагору навіть під час боїв, а згодом навіть розуміли, коли б‘є танк, коли гаубиця… . Ракети, Гради і Смерчі - ось то було дуже страшно… Такий собі досвід… Але він з‘являвся…
Десь під вечір чоловік сказав «А це щось новеньке бахнуло… Цікаво, що це?» Ми подивилися на нього уважно, не розуміючи, про що він каже. Ну вибух, він і є вибух. А ні, бахнуло ще раз. І ми почали прислухатися.
Знаєте, це дійсно був зовсім інший звук. І Ігор Дмитрович, як музикант, почув відмінність. Ну, це не дивно.
Як це звучало? А ось так… Спочатку шалений свист, такий, від якого у вухах боляче, потім хлопОк, ніби корок з пляшки шампанського вилетів, а потім шалений вибух…
Спочатку ми почули, а надвечір… побачили.
Десь годині о десятій, коли трохи стихло все навкруги, ми вийшли на двір. Темно, ніч на дворі, а небо… . червоне! Я ніколи в житті такого не бачила. І не дай Бог ще раз побачити. Небо палало… Десь в районі Бородянки чи Немішаєвого було ясно, ніби день… Палали будинки.
Потім нам розповідали, що на підході були кадирівські банди. Вони дуже боялися, що з будинків по дорозі їх можуть закидати коктейлями Молотова, тому попередньо пускали авіацію, яка закидала все по дорозі бомбами, які здіймали пожежу… Термобаричні боєприпаси. Страшна зброя. Ось і палало небо(((
Як і увесь час, ми молилися. Я молилася, аби не прилетіло на другий поверх, бо там усе в дереві, ми б згоріли живцем вмить…
І все ж треба було налагоджувати побут, ми розуміли, що усе це не на день…
Найбільшою проблемою виявилися відсутність води та світла - холодильники, приготування їжі та банальна гігієна…
Їжі було вдосталь. Адже життя в селі - це щоденна праця, консервації нам би вистачило до літа, щонайменше. А морозилки? Вони були забиті повністю. І ми почали інвентерізацію… Треба було приготувати те, що не могло зберігатися за відсутності електрики - м‘ясні та рибні запаси, заморозку… Так що ми не голодували точно.
Зараз я намагаюся згадати, чи в той день пропав газ… Мабуть. Чи другого?… Неважливо. Але ми усі згадали про свої мангали, барбекю та… каміни. Щоправда, звичайна картопля варилася на відкритому вогні чомусь вдвічі довше. А вже як ми рибу в каміні смажили, про це навіть згадувати не хочу, бо той запах… Замість хліба ми пекли звичайні коржики. І все це здавалося найкращою їжею в світі! Чесно!
Був і смішний момент. Нарешті, в Ворзель привезли хліб. Дехто все ж з ризиком для життя вибирався на велосипеді в центр селища, аби хоч дізнатися, що там відбувається. Десь по обіді Слава повернувся з гарячим батоном!!! Це було щось… Батон, звичайнісінький батон! А ми дивилися на нього, як на найдорожчий продукт у світі! А я згадала, що в морозильці лежала пів-літрова банка червоної ікри.
Пам‘ятаєте «Біле сонце пустелі»? От приблизно так все і виглядало! Ми їли ту ікру ложками, викладаючи на батон горою. Довго без холоду вона б не витримала, а так хоч наїлися досхочу. Вперше. Мабуть, і востаннє… Нагорі пекло, а ми ікру ложками. Сюр…
А ще виповзла проблема. Хто палить, той зрозуміє… Пам‘ятаю, як 25 лютого я пішла в магазин за сигаретами. Продавчиня подивилася на мене і сказала «Жарт оцінила»… Усі наявні запаси розгребли ще вранці 24-го… Та ж історія з бензином і кормом для тварин…
Ну, з кормом мене навчили - розмочуй водою, так тварини наїдаються швидше. Порцію я знизила рівно вдвічі… Ввечорі ж вони їли розмочені сухарі, які я збираю завжди для пташок. До речі, про них ми теж не забували - зима, їм треба було щось їсти…
А ось з тютюном та сигаретами було важко… Але ж нема безвихідних становищ, якщо ти кмітлива… Спочатку ще був тютюн для люльки, яку іноді палив чоловік. Я збігала в баню, взяла там «збір для чаю», а там всі ароматні трави, неймовірний він, смачний, змішала з тютюном і… все! Ось тобі і наповнювач-тютюн!
Але й збір закінчився. Пішла шукати щось інше. Знайшла сигару! Хто і коли приніс нам її, я не пам‘ятаю, але вона була! Навіть не одна! Здається, три. Далі просто - розминаємо її, додаємо… . чай (звичайнісінький чай!!!), і вуаля! Готово! Потім я згадала, що є чай Lovare! А він же ароматний! Так з‘явився «ароматизований» тютюн!
ВопщЄм, з курінням розібралися. До речі, це лайфхак! Я потім ділилася ним з тими, в кого вуха зверталися від відсутності табаку… Дай Боже, щоб не згодилося більше…
Ми ще дозволяли собі вмикати ненадовго генератор, економили бензин… Але треба було хоч телефони підзаряджати. Ми все ще намагалися додзвонитися хоч кудись. Навіть не для того, аби дізнатися щось, а хоч повідомити, що ми живі і розповісти про те, що в нас тут відбувається, бо знаю, що усі хвилювалися за нас… Зробити це було дуже важко. Не було сигналу геть… Ми бігали по саду, шукали хоч дві рисочки, а якщо знаходили, додзвонювалися, стояли, як стовпи, не ворушилися. До речі, в Київ та область неможливо було додзвонитися, лише кудись в інші області вдавалося… Ми повідомляли про те, хто тут в нас є, що вони роблять і яка в нас тут техніка. Іноді, коли вдавалося підрахувати, говорили, що бачили…
Працювали всі. Мили, підмітали, сусіди носили воду в півторалітрових пляшках десятками літрів… У підвалі було… чисто і доволі затишно. Коли я пізніше покажу, що накоїли в нашому будинку орки, можна буде порівняти… Свині так не жили б… А вони - запросто…
Ми жили однією великою сім‘єю, це правда. Поодинці в ті шалені дні ми б не вижили…
Закінчувалася шоста доба війни в нашому домі… Ми почали звикати до усього. Вибору все одно в нас не було… Єдине, від чого я здригаюся досі, згадуючи ті дні, це те, як я нахилилялася над чоловіком і мамою, аби зрозуміти, чи дихають вони. Бо в ті дні вони обидва майже не іли нічого. Ось ні-чо-го… Дві ложечки супу чи бутербродік… Я не могла змусити їх поїсти… Чоловік взагалі лежав, відвернувшись до стіни і мовчав… . В мене закінчувався корвалол… Взяти його було ніде. Власне, закінчувалося все, окрім їжі…
В ті перші дні весни майже не було снігу. Я не уявляла, що роблять люди, в яких немає колодязя чи свердловини… Де вони брали воду? Мені потім розповідали, як знімали сніг з даху, як збирали талу воду… Як намагалися фільтрувати її з активованим вугіллям… Виживали, як могли. І підтримували одне одного. Неймовірно, але навіть ті, хто роками не розмовляв одне з одним, в той час грілися під однією ковдрою і ділилися куском хлібу… і стаканом води…
Чим закінчувалися пошуки води в селищі, я розповім завтра. Бо пекло приймало новий вигляд… Ті, перші, орки, пішли. Як вони і обіцяли, за ними прийшли справжні ублюдки… І почався жах, про який тепер знає увесь світ… Розстріли цивільного населення… Ми входили в нову стадію фашистського «визвол?ння»…