![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan27 лютого 2022 року. Все, що здавалося пеклом до цієї дати, виявилося раєм…
Той день я запам‘ятаю назавжди, як і 24-те…
Озвірілі орки, яких зустрів шалений опір українців, проривалися до Києва. Вже були підірвані майже усі мости, якими можна було проїхати (лишався один, мені нагадали, але в ті дні там ще була підконтрольна нам територія), але вони не здавалися. Не здавалися і ми…
Коли стало відомо про зруйновані мости, ми зрозуміли - все… ., допомоги нам чекати нема звідки… Лишалося сподіватися, що їх розіб‘ють на підходах, але чекати на людські резерви вже не приходилося. Тільки арта і авіація… І це було дуже страшно.
Коли кажуть «земля дрижить», ти уявляєш землетрус. Додайте сюди авіацію, тяжку артилерію, і все стане зрозуміло… (((
Буча, Гостомель, Ірпінь, Ворзель та всі прилеглі села… Боже. Що ж ми тоді відчували(((Двері в пекло були розпахнуті навстіж…
Відомий на увесь світ бій в Бучі на вулиці Вокзальній був вже тим самим пеклом. Таких вибухів, такої канонади, такого вию і свисту ми не чули ніколи… . Здавалося, зброя всього світу була сконцентрована на тій вулиці - наші нищили колону рашистськоі техніки… Боже мій, який то був жах(((
Було і смішне, як це не дивно. Кілька одиниць техніки все ж змогли прорватися в центр Бучі. Перше, що вони зробили - розстріляли пам‘ятник воїнам-афганцям, (БМД, здається), прийнявши його за нашу техніку… Дебіли ж, що з них взяти…
Цей день був настільки страшним, що здавалося - все!!! Далі нема куди. Чотири безсонні ночі, втома неймовірна. Я зрозуміла, що з нервами згоріли ще й кілограми, бо тримала спортивні штани руками - падали, довелося шнурок підтягти. Так швидко я ще ніколи в житті не худла…
В той день ми остаточно перебралися у підвал. Нагору виходити було дуже небезпечно. Над нами і поруч з нами літало, бомбило, вбивало все, що могло літати… В Ворзелі горіли будинки… Ракети і бомби… На мирне селище, де жодного українського військового не було! Я досі не розумію, нащо вони бомбили нас… Що вони тут шукали???
З нами внизу був Боня. Я просто завертала його в ковдру і скидала у підвал… Молилася, аби не переламати йому кістки (((Вибору не було - прилетіти могло в кожну хвилину. Бусю я намагалася теж скинути, але… вона покусала мене і втікла під диван… Як я потім в повній антисанітарії лікувала собачі покуси, можно тільки уявити…
Власне, в той день ми вже усі своїми тілами перемістилися в справжнє пекло. Війна не просто опинилася біля нас, ми вже були в ній…
Я увесь день щось писала, просила молитися… Ви підтримували нас, як могли. Допомогти нам не міг ніхто…
Ввечорі я написала пост про мою
Ластівку Мрію… Я плакала, я так плакала за нею… В ту мить я ще не знала - це буде мій останній пост в ФБ… В результаті жорстоких боїв навкруги нас і в самому селищі було пошкоджене усе приладдя, завдяки якому ми спілкувалися зі світом… На ранок зв‘язок зі світом зник повністю… В нас залишалися два невеликі радіоприймачі, так ми дізнавалися про те, що відбувається…
Ми слухали брифінги Арестовича. Ми чекали початок переговорів… Ми все ще сподівалися, що це скоро припиниться… Сподівалися… . Не так все сталося, як гадалося. В той день почалася окупація… . .
P. S. Писати далі я вже не мала змоги, зрозуміло, але в мене залишилися фото тих днів з датами, тому я згадаю, що відбувалося далі і без спогадів ФБ. Розповім…
=====
28 лютого 2022 року.
Останній день зими і перший день повномасштабної окупації…
Ось і прийшли до нас потвори… До того дня ми чули вибухи і страшні звуки над своєю головою… Та канонада замовкала на деякий час. Обидві сторони перезаряджалися. Це був час, коли ми могли виповзти на вулицю. Ми навіть вже приблизно уявляли, коли можна це зробити. Якщо протягом півгодини тихо - йдемо…
У підвалі нас було вже одинадцять людей. Серед них двоє дівчаток. Війна-війною, але всім треба було привести себе до ладу, помитися, поїсти. Потихеньку наші друзі пробиралися до своіх домівок, аби щось зробити, нагодувати тварин і… повернутися у підвал…
Селище наповнювалося стадами орків та важкою технікою… .
По обіді повернулися наші куми… На їхніх обличчях ми прочитали - сталося щось жахливе… Так воно й було - в їхнє помешкання зайшли перші росіяни… Попередньо дали чергу з автоматів в повітря…, бо на вулиці гавкав величезний пес… Кума кинулася до них - не вбивайте собаку, благаю…, подивіться, який він гарний… Слава Богу, не вбили, лише наказали сховати його в воль‘єр. Потім пройшли до хати, обійшли усе, подивилися, чи немає військових і… пішли.
До речі, цікавий момент. Ті, перші, були, мабуть, розвідниками, офіцерами, тому побачивши килими на підлозі,… . . вибачилися, що можуть їх забруднити черевиками…
Взагалі потім розповідали друзі, що деякі з офіцерів, які заходили в будинки, попереджали - поки є можливість, забирайтеся звідси, бо за нами йдуть… вбивці, карателі… Ті, перші, йшли з парадною формою, впевнені, що за кілька днів промарширують Хрещатиком… За ними перлися буряти та кадирівці…
З будинку наших кумів пішли офіцери, а за кілька хвилин у двір заїхав… танк (чи БМП, не пам‘ятаю вже, вибачте). З нього повискакували солдати, відчинили двері автомобіля, який стояв у дворі, повитаскували з нього усе, що можна було вкрасти, включаючи вологі серветки, і забралися геть…
Кум нарахував 80 одиниць техніки і… збився…
Загалом в той день (це вже статистика, яку я прочитала після деокупаціі) на полі біля Кичєєва столи 200-250 танків та безліч БМП та БТРів… Кількість солдат не піддавалася рахунку. Таргани… Вони повзли і повзли…
Першим ділом вони пограбували усі магазини, які зачинилися в перші дні, вулиці були завалені сміттям та порожніми пляшками. Вони почали заходити в будинки і грабувати погреби. Голодні ж… Та й не бачили, мабуть, таких погребів в своїх Сибірах…
Ми зрозуміли - все… Оце вже все… Зараз вони почнуть наводити свої порядки… Добу вони моталися селищем, на полі вирили собі справжнє місто під землею… В Ворзелі та Кичєєвому почали з‘являтися іхні блок-пости…
Але в той же час почала організовуватися наша тероборона. Адже в селищі лишалося кілька тисяч мешканців, багато чоловіків. Починався «партизанський рух». Про нього я розповім іншим разом.
Як я раніше, їхньою метою був Київ. Але перед цим їм потрібно було остаточно зайняти Бучу і Ірпінь… Жорстокі бої за ці два міста йшли постійно… В ста метрах від нашого будинку, на розі вулиць Композиторів та 1-го травня, вони встановили установку Град… І лупили нею по Ірпіню… . . Майже безперервно… Який то був жах, я передати вам не можу…
Намагаюся згадати, бо інтернету і світла в нас вже не було, як і зв‘язку, мабуть, саме в той день ми й побачили попід своїми вікнами першу техніку.
Все ж людина створіння непередбачуване… Почули перші звуки техніки і… поперлися на другий поверх… подивитися на ту армаду… Грохіт був неймовірний, земля дрижала під тими вбивцями… Ми ж до вікна… І голос кума - ану мерщій від вікон!!!!! Там же снайпери!… Ми майже попадали на підлогу і повзком спустилися на перший поверх… Дурні, що тут скажеш. Кулю можна було отримати легко…
Вони ж сиділи на броні, обвішані автоматами… Бог нас зберіг.
В Ворзелі починалося «нове життя», окупація…
Ще навіть тоді ми не розуміли, що саме вони хочуть від нас, жителів селища!!! А потім зрозуміли - Ворзель - це їхній плацдарм, ліс, вони ховалися в наших дворах та в лісі, ховали тут техніку, прикриваючи її гіллям…, їхнім завданням було захватити прилеглі міста, аби пробратися в Київ… Буча та Ірпінь. Саме їх обстрілювали з-під наших воріт… Ми ж (селище) були «зворотньою ціллю», тому ми чули і «прильоти» і «відльоти»… Їх знищували на наших очах…, під нашими домівками. Тільки уявіть собі, як то було…
Здається, то був останній день з газом. Бо води точно вже не було… Як і світла, а, значить, і інтернету. Будь-якого… Маленький транзистор Sony і телефони. Все.
Тоді ми остаточно зрозуміли - підвал має стати справжнім бомбосховищем, все там переробили, поставили величезний стіл, змайстрували з підручних матеріалів ліжка і… віддали свої життя в руки Бога.
Спати нам майже не доводилося. Гатили і вдень, і вночі. Згадую, що найстрашнішими годинами були години перед світанком. І пізно ввечорі… Ми молилися, плакали. Десь в ті дні, мабуть, саме 28-го я вперше за всі дні піддалася справжній істериці. Сиділа і плакала, здригалася… І нічого не могла з собою зробити. Мене відпаювали валер‘янкою - толку нуль… Тоді кум наказав - налийте Свєті коньяку! Яка до біса валер‘янка! Налили… Я трошки розслабилася. Скажу чесно, якби не алкоголь, не знаю, як би ми вижили в ті дні в пеклі… Він хоч на деякий час відривав нас від реальності, ми сиділи, спілкувалися…, здригалися від вибухів та грохоту танків, які йшли повз наш дім. Ви навіть не уявляєте, як все навкруги дрижало!!!! Котел величезний, і той дрижав…
…… Зараз ми усі кажемо - віримо в ЗСУ. Чи вірили ми в ті дні?… Скажу так - дуже сподівалися, це правда. Але коли поруч з тобою армада смертоносної техніки, коли ти бачиш на власні очі солдат з автоматами, вірити важко. Тільки надія, тільки молитви… Чомусь впевнена, що в ті дні не було стовідсоткової віри ні в кого. Був розпач і реальність. І та реальність була страшною…
Потім вона стала ще страшнішою… Чому? Про це я розповім завтра…
попередній, продовження
Той день я запам‘ятаю назавжди, як і 24-те…
Озвірілі орки, яких зустрів шалений опір українців, проривалися до Києва. Вже були підірвані майже усі мости, якими можна було проїхати (лишався один, мені нагадали, але в ті дні там ще була підконтрольна нам територія), але вони не здавалися. Не здавалися і ми…
Коли стало відомо про зруйновані мости, ми зрозуміли - все… ., допомоги нам чекати нема звідки… Лишалося сподіватися, що їх розіб‘ють на підходах, але чекати на людські резерви вже не приходилося. Тільки арта і авіація… І це було дуже страшно.
Коли кажуть «земля дрижить», ти уявляєш землетрус. Додайте сюди авіацію, тяжку артилерію, і все стане зрозуміло… (((
Буча, Гостомель, Ірпінь, Ворзель та всі прилеглі села… Боже. Що ж ми тоді відчували(((Двері в пекло були розпахнуті навстіж…
Відомий на увесь світ бій в Бучі на вулиці Вокзальній був вже тим самим пеклом. Таких вибухів, такої канонади, такого вию і свисту ми не чули ніколи… . Здавалося, зброя всього світу була сконцентрована на тій вулиці - наші нищили колону рашистськоі техніки… Боже мій, який то був жах(((
Було і смішне, як це не дивно. Кілька одиниць техніки все ж змогли прорватися в центр Бучі. Перше, що вони зробили - розстріляли пам‘ятник воїнам-афганцям, (БМД, здається), прийнявши його за нашу техніку… Дебіли ж, що з них взяти…
Цей день був настільки страшним, що здавалося - все!!! Далі нема куди. Чотири безсонні ночі, втома неймовірна. Я зрозуміла, що з нервами згоріли ще й кілограми, бо тримала спортивні штани руками - падали, довелося шнурок підтягти. Так швидко я ще ніколи в житті не худла…
В той день ми остаточно перебралися у підвал. Нагору виходити було дуже небезпечно. Над нами і поруч з нами літало, бомбило, вбивало все, що могло літати… В Ворзелі горіли будинки… Ракети і бомби… На мирне селище, де жодного українського військового не було! Я досі не розумію, нащо вони бомбили нас… Що вони тут шукали???
З нами внизу був Боня. Я просто завертала його в ковдру і скидала у підвал… Молилася, аби не переламати йому кістки (((Вибору не було - прилетіти могло в кожну хвилину. Бусю я намагалася теж скинути, але… вона покусала мене і втікла під диван… Як я потім в повній антисанітарії лікувала собачі покуси, можно тільки уявити…
Власне, в той день ми вже усі своїми тілами перемістилися в справжнє пекло. Війна не просто опинилася біля нас, ми вже були в ній…
Я увесь день щось писала, просила молитися… Ви підтримували нас, як могли. Допомогти нам не міг ніхто…
Ввечорі я написала пост про мою
Ластівку Мрію… Я плакала, я так плакала за нею… В ту мить я ще не знала - це буде мій останній пост в ФБ… В результаті жорстоких боїв навкруги нас і в самому селищі було пошкоджене усе приладдя, завдяки якому ми спілкувалися зі світом… На ранок зв‘язок зі світом зник повністю… В нас залишалися два невеликі радіоприймачі, так ми дізнавалися про те, що відбувається…
Ми слухали брифінги Арестовича. Ми чекали початок переговорів… Ми все ще сподівалися, що це скоро припиниться… Сподівалися… . Не так все сталося, як гадалося. В той день почалася окупація… . .
P. S. Писати далі я вже не мала змоги, зрозуміло, але в мене залишилися фото тих днів з датами, тому я згадаю, що відбувалося далі і без спогадів ФБ. Розповім…
=====
28 лютого 2022 року.
Останній день зими і перший день повномасштабної окупації…
Ось і прийшли до нас потвори… До того дня ми чули вибухи і страшні звуки над своєю головою… Та канонада замовкала на деякий час. Обидві сторони перезаряджалися. Це був час, коли ми могли виповзти на вулицю. Ми навіть вже приблизно уявляли, коли можна це зробити. Якщо протягом півгодини тихо - йдемо…
У підвалі нас було вже одинадцять людей. Серед них двоє дівчаток. Війна-війною, але всім треба було привести себе до ладу, помитися, поїсти. Потихеньку наші друзі пробиралися до своіх домівок, аби щось зробити, нагодувати тварин і… повернутися у підвал…
Селище наповнювалося стадами орків та важкою технікою… .
По обіді повернулися наші куми… На їхніх обличчях ми прочитали - сталося щось жахливе… Так воно й було - в їхнє помешкання зайшли перші росіяни… Попередньо дали чергу з автоматів в повітря…, бо на вулиці гавкав величезний пес… Кума кинулася до них - не вбивайте собаку, благаю…, подивіться, який він гарний… Слава Богу, не вбили, лише наказали сховати його в воль‘єр. Потім пройшли до хати, обійшли усе, подивилися, чи немає військових і… пішли.
До речі, цікавий момент. Ті, перші, були, мабуть, розвідниками, офіцерами, тому побачивши килими на підлозі,… . . вибачилися, що можуть їх забруднити черевиками…
Взагалі потім розповідали друзі, що деякі з офіцерів, які заходили в будинки, попереджали - поки є можливість, забирайтеся звідси, бо за нами йдуть… вбивці, карателі… Ті, перші, йшли з парадною формою, впевнені, що за кілька днів промарширують Хрещатиком… За ними перлися буряти та кадирівці…
З будинку наших кумів пішли офіцери, а за кілька хвилин у двір заїхав… танк (чи БМП, не пам‘ятаю вже, вибачте). З нього повискакували солдати, відчинили двері автомобіля, який стояв у дворі, повитаскували з нього усе, що можна було вкрасти, включаючи вологі серветки, і забралися геть…
Кум нарахував 80 одиниць техніки і… збився…
Загалом в той день (це вже статистика, яку я прочитала після деокупаціі) на полі біля Кичєєва столи 200-250 танків та безліч БМП та БТРів… Кількість солдат не піддавалася рахунку. Таргани… Вони повзли і повзли…
Першим ділом вони пограбували усі магазини, які зачинилися в перші дні, вулиці були завалені сміттям та порожніми пляшками. Вони почали заходити в будинки і грабувати погреби. Голодні ж… Та й не бачили, мабуть, таких погребів в своїх Сибірах…
Ми зрозуміли - все… Оце вже все… Зараз вони почнуть наводити свої порядки… Добу вони моталися селищем, на полі вирили собі справжнє місто під землею… В Ворзелі та Кичєєвому почали з‘являтися іхні блок-пости…
Але в той же час почала організовуватися наша тероборона. Адже в селищі лишалося кілька тисяч мешканців, багато чоловіків. Починався «партизанський рух». Про нього я розповім іншим разом.
Як я раніше, їхньою метою був Київ. Але перед цим їм потрібно було остаточно зайняти Бучу і Ірпінь… Жорстокі бої за ці два міста йшли постійно… В ста метрах від нашого будинку, на розі вулиць Композиторів та 1-го травня, вони встановили установку Град… І лупили нею по Ірпіню… . . Майже безперервно… Який то був жах, я передати вам не можу…
Намагаюся згадати, бо інтернету і світла в нас вже не було, як і зв‘язку, мабуть, саме в той день ми й побачили попід своїми вікнами першу техніку.
Все ж людина створіння непередбачуване… Почули перші звуки техніки і… поперлися на другий поверх… подивитися на ту армаду… Грохіт був неймовірний, земля дрижала під тими вбивцями… Ми ж до вікна… І голос кума - ану мерщій від вікон!!!!! Там же снайпери!… Ми майже попадали на підлогу і повзком спустилися на перший поверх… Дурні, що тут скажеш. Кулю можна було отримати легко…
Вони ж сиділи на броні, обвішані автоматами… Бог нас зберіг.
В Ворзелі починалося «нове життя», окупація…
Ще навіть тоді ми не розуміли, що саме вони хочуть від нас, жителів селища!!! А потім зрозуміли - Ворзель - це їхній плацдарм, ліс, вони ховалися в наших дворах та в лісі, ховали тут техніку, прикриваючи її гіллям…, їхнім завданням було захватити прилеглі міста, аби пробратися в Київ… Буча та Ірпінь. Саме їх обстрілювали з-під наших воріт… Ми ж (селище) були «зворотньою ціллю», тому ми чули і «прильоти» і «відльоти»… Їх знищували на наших очах…, під нашими домівками. Тільки уявіть собі, як то було…
Здається, то був останній день з газом. Бо води точно вже не було… Як і світла, а, значить, і інтернету. Будь-якого… Маленький транзистор Sony і телефони. Все.
Тоді ми остаточно зрозуміли - підвал має стати справжнім бомбосховищем, все там переробили, поставили величезний стіл, змайстрували з підручних матеріалів ліжка і… віддали свої життя в руки Бога.
Спати нам майже не доводилося. Гатили і вдень, і вночі. Згадую, що найстрашнішими годинами були години перед світанком. І пізно ввечорі… Ми молилися, плакали. Десь в ті дні, мабуть, саме 28-го я вперше за всі дні піддалася справжній істериці. Сиділа і плакала, здригалася… І нічого не могла з собою зробити. Мене відпаювали валер‘янкою - толку нуль… Тоді кум наказав - налийте Свєті коньяку! Яка до біса валер‘янка! Налили… Я трошки розслабилася. Скажу чесно, якби не алкоголь, не знаю, як би ми вижили в ті дні в пеклі… Він хоч на деякий час відривав нас від реальності, ми сиділи, спілкувалися…, здригалися від вибухів та грохоту танків, які йшли повз наш дім. Ви навіть не уявляєте, як все навкруги дрижало!!!! Котел величезний, і той дрижав…
…… Зараз ми усі кажемо - віримо в ЗСУ. Чи вірили ми в ті дні?… Скажу так - дуже сподівалися, це правда. Але коли поруч з тобою армада смертоносної техніки, коли ти бачиш на власні очі солдат з автоматами, вірити важко. Тільки надія, тільки молитви… Чомусь впевнена, що в ті дні не було стовідсоткової віри ні в кого. Був розпач і реальність. І та реальність була страшною…
Потім вона стала ще страшнішою… Чому? Про це я розповім завтра…
попередній, продовження