Куренівська трагедія. 60 роковини
Mar. 13th, 2021 09:50 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanMaksym Oleynikov - Киевские истории
13 березня виповнюється 60 років чи не найстрашнішій трагедії за всі повоєнні роки, яка спіткала Київ і киян.
13 березня 1961р. о 6:45 ранку почала руйнуватись дамба у Бабиному Ярі, до якого з 1952р. зливали стічні відходи (пульпу) з Петровських цегельних заводів. Через 3 з половиною години її прорвало. Вода і грязь ринули в бік Куренівки на швидкості 5м/сек, зносячи все на своєму шляху, за декілька хвилин заливши величезну площу.
Грязевий вал висотою 14м і шириною 20м зносив будинки, викорчовував дерева, змітав транспорт. У людей, які опинились на шляху стихії, практично не було шансів вижити. Вал пронісся по нинішній вул.О.Теліги, сягнувши трамвайного депо ім.Красіна; з іншого боку він пройшов повз Кирилівський монастир, затоплюючи стадіон «Спартак» і вул.Фрунзе. Навіть трамваї вагою 10 тон не могли вистояти на шляху потоку. Частині людей вдалось врятуватись, коли вони залізли на дахи. Стадіон «Спартак» був затоплений повністю, подекуди навіть не було видно верхівок його огорожі. Піщано-глиняна пульпа застигла, перетворившись на камінь, сягаючи висоти 3 метри.
У звіті спецкомісії Держбуду УРСР «Защитные мероприятия в районе Бабьего Яра», підготовленому у 1962р., дали такий опис аварії:
«Утром 13.03.1961 г. в отроге № 3 Бабьего Яра, выходящего на ул.Фрунзе Подольского района г.Киева, произошла авария. Она заключалась в том, что часть отвалов гидронамыва от вскрышных карьеров Петровских кирпичных заводов (из общего объема намытых масс в Бабьем Яру свыше 4 млн. куб. м, в том числе в отроге № 3 около 3,2 млн. куб. м.) пришла в движение. Разжиженная масса, пройдя вниз по оврагу со скоростью 3-5 м в секунду занесла часть жилых кварталов между улицами Фрунзе и Ново-Константиновской площадью до 30 га. Объем массы, вынесенной на указанную площадь составил по обмерам примерно 600 тыс. куб. м. Остальная часть двигавшихся разжиженных земляных масс в объеме примерно 50 тыс. куб. м. отложилась на участке между упомянутыми гидроотвалами и улицей Фрунзе. Растекание разжиженной земляной массы по указному выше участку продолжалось примерно 30 минут. После разрушения дамбы № 1 и выноса разжиженной земляной массы в течение, примерно, 2-х часов продолжалось поступление воды из оврага на ул. Фрунзе».
Як це було прийнято у радянські часи, трагедію влада вирішила замовчувати. Відкопаних живими намагались розміщувати не в столичних лікарнях, а у пригороді. Потім, хто з них де помирав, там і ховали, тому ці смерті у статистику жертв не увійшли. З метою запобігання політичного забарвлення події на підприємствах були заборонені громадянські панахиди, померлих ховали на різних міських цвинтарях і навіть у області. Після катастрофи літаки «Аерофлоту» кілька тижнів змінювали маршрути і облітали це страшне місце, щоб ніхто з пасажирів не міг розгледіти у ілюмінатор справжні масштаби трагедії. Кілька діб Київ був відірваний від світу - не працював міжміський, а тим більше міжнародний зв'язок.
З доповіді КДБ при Раді Міністрів УРСР на адресу ЦК КПУ 14 березня 1961р.:
«Совершенно секретно. В связи с катастрофой в Подольском районе г. Киева органы госбезопасности проводят необходимые агентурно-оперативные мероприятия по выявлению лиц, пытающихся использовать этот факт в антисоветских и провокационных целях. Одновременно нами усилен контроль за почтовой перепиской, особенно исходящей за границу... В результате контроля почтовой переписки выявлено 15 документов, в которых сообщается о катастрофе в Киеве. Так, проживающая по Ярославской улице, № 21 Савчук своим родственникам в Винницкой области пишет: «Больше тысячи людей сгорело, утонуло... Первый этаж больницы на Куреневке затопило, погибли больные и медперсонал. Я была случайным свидетелем, как в анатомку сгружали куски обгоревшего мяса». Доповідь завершуєтьсяч запевненням голови українського КДБ Віталія Нікітченка про посилення пильності: «Особое внимание обращено на предотвращение утечки сведений о катастрофе за границу, в частности, через иностранцев. Сегодня в Киеве находится 17 иностранцев из капиталистических стран и прибывает американский джазовый оркестр в количестве 100 человек».
З доповіді КДБ до ЦК КПУ від 17 березня 1961р.:
«Совершенно секретно. По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, в субботу и воскресенье (18, 19 марта с. г.) ожидается большой поток жителей города Киева к месту происшедшей аварии. Органы КГБ и МВД принимают все необходимые меры, чтобы предотвратить проникновение граждан к месту работ по ликвидации последствий аварии, а также обеспечению общественного порядка и недопущению нежелательных антиобщественных и провокационных проявлений».
Правда про жахіття того дня міститься у свідченнях очевидців трагедії і учасників її ліквідації. Їх я цитував у своєму дописі ще у 2011р, до 50-річчя трагедії, повторю їх і зараз, бо вони вражають:
М.Н.Новгородська, вчителька:
«Я села в автобус, салон которого был так переполнен, что меня буквально припечатали к задней двери. Проехав немного, автобус застрял напротив стадиона «Спартак». Вода стала достигать окон машины. Шофёры всех застрявших машин выбирались из них и плыли на противоположную сторону к ограде стадиона. В автобусе стоял страшный крик. Люди осознали, что погребены заживо. И вдруг всё потемнело. На нас шёл вал — сплошная пенящаяся масса какого-то серого цвета. Вал был выше домов и закрывал собой небо. Стоявший впереди меня человек на мгновение рывком раздвинул двери и шагнул вперёд. Я - вслед за ним. Поток сбил меня с ног, но чудом оставшись на поверхности и барахтаясь, я добралась до ограды стадиона. Когда я взобралась на неё, раздался взрыв — автобус, из которого я несколько мгновений назад выбралась, был объят пламенем. Кто-то выбил переднюю дверь, но спаслись только женщина и две девочки. У них сильно обгорели волосы. Остальные пассажиры сгорели заживо».
Таїсія Капуста, медсестра дитсадка на Куренівці:
«Ми почули наростаючий гуркіт, ніби земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно–сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі, бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю – ніхто не вижив. Свідки розповідали, що коли відкопали той дитячий садочок, то дехто з рятувальників відразу зійшов з розуму: три групи дітей сиділи за столиками разом з виховательками. Вірніше, те, що від них залишилося».
Хвиля накрила трамвайне депо ім.Красіна - дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли цих людей відкопають, медекспертиза покаже, що дехто з них лишався живим ще протягом кількох днів). Ситуацію ускладнило те, що там вчасно не відключили електропостачання. В результаті багато людей загинуло від ураження електричним струмом.
Працівниця депо Римма Бузиновська (її, завалену в підстанції депо, через шість годин знайшли колеги - із пульпи стирчала тільки рука):
«У депо вижили тільки троє - я, Тала Мазуркевич та Яша, який заліз на дах. Як йому це вдалося, досі ніхто не може зрозуміти. Стоячи в землі, я почула голоси людей і почала стогнати. Жора Невгат мене почув і кинувся до солдатів — їм самим забороняли відкопувати людей. Коли один із цих солдатів узявся за мою руку, я вчепилася мертвою хваткою і вже не відпускала. Вода підходила до рота, так я пила її, щоб не захлинутися».
Колишній військовий В.І.Ткаченко, учасник рятувальних робіт:
«Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики заживо похованих. Ще живих людей чіпляло ковшем. Стояти поруч було нестерпно. Іноді в ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних ударом лавини на частини. Попадалися неймовірно знівечені тіла людей. Усю ніч світили прожектори, які вихоплювали всі нові подробиці кошмару. Потім добралися до забитого людьми трамваю, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Нерозчленовані тіла звозили на територію Павловської лікарні й складали рядами в клубі. Кілька днів перед будинком стояла виюча, кричуща, збожеволіла від горя юрба людей, які прийшли сюди шукати своїх близьких».
Із спогадів колишнього механіка-водія бронетранспортера Дмитра Гавриленко про свою участь у ліквідації наслідків Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року:
«Съезжаем вниз о Подольскому спуску - и впереди не обнаруживаем частного сектора, который был еще вчера! На его месте огромное ровное озеро - месиво грязи, из которого кое-где торчат снесенные крыши, перевернутый трамвай.
В самом низу спуска капитан приказал остановиться и вышел. Ко мне сели пятеро мужчин в белых халатах с красными крестами на рукавах, и мы поехали дальше. Вернее, поплыли в этом озере грязи. Подъезжаем к горящему автобусу. Хлопцы выскакивают и заносят в машину шесть или семь травмированных людей. На них дымится, тлеет одежда…Разворачиваюсь и еду назад, на улицу Артема, в больницу. Медики сгружают потерпевших, и я снова направляюсь на Куреневку, к пятиэтажке, затопленной до половины. Когда шла грязевая масса, она продавливала окна, сжимала воздух, и людей находили зажатыми то в одном углу, то в другом....При мне девушку вытащили… В момент, когда гигантский грязевой вал накрыл здания и территорию трамвайного депо, в одном из помещений большая группа кондукторов сдавала перед выездом на смену вчерашнюю выручку - мешочки с трехкопеечными монетами. На людей упал бетонный лестничный пролет, затем коридор затопило грязью. Тяжеленные лестничные марши приходилось растаскивать лебедками бронетранспортеров. Оттуда мы трупов тридцать извлекли. В другом месте экскаватор грузил грунт на самосвал - вдруг из ковша выпал замотанный в одеяльце маленький ребенок… Работали мы там чуть ли не всю весну. Насмотрелись.».
За повідомленням урядової комісії в результаті аварії загинули 145 чоловік, але дослідник Куренівської трагедії А.Анісімов у своїй книжці «Киевский потоп. Куренёвская трагедія 13 марта 1961 года» називає іншу цифру: «по неофициальным данным Куреневская трагедия унесла жизни полутора тысяч киевлян». Згідно офіційному звіту з поміткою «для службового користування» в результаті аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Непридатними для життя виявились 298 квартир і 163 приватних будинки, в яких мешкали 363 родини чисельністю 1228 осіб. Більше 400 потерпілих, позбавлених житла, отримали ордери на квартири, декому навіть видали талони на придбання у кредит телевізорів і холодильників. Тим, у кого загинули рідні, виплатили компенсацію по 200руб.
Причиною трагедії стала злочинна халатність чиновників і фахівців. Окрім самого рішення зливати стічні води до Бабиного Яру, був також допущений цілий ряд помилкових кроків: рівень намиву був піднятий до самого верху яру, заливався пульпою ще діючий газопровід (посилаючись на складність його демонтажу), дамби робились не бетонні, а земляні, для відведення рідини використовували занадто вузькі труби і т.д.
На додаток до всього цегельний завод працював у три зміни, тому розрахунковий рівень навантаження на дамбу був значно перевищений. На сигнали тривоги не звертали уваги: були й офіційні попередження від спецінспекції Подільського району про аварійний стан дамби, і сигнали простих киян, які бачили струмочки води. Однією з причин, які призвели до безконтрольності, називають також позицію голови міськвиконкому Олексія Давидова. Він не рахувався з думками фахівців, критику не сприймав, перебивав виступаючих – ну, все точно так, як «пізній Омельченко»… Саме ряд деяких розпоряджень Давидова призвели до погіршення початкового проекту дамби. Проект був підготовлений московським трестом Гідромеханізації, допрацьований і введений в експлуатацію київськими чиновниками і інженерами. Ряд помилкових рішень і призвів до трагедії. В результаті розгляду кримінальної справи 6 осіб отримали тюремні строки. Судові справи були закриті до 1990-х років.
Іменем Давидова назвали бульвар на Русанівці (тепер бульвар І.Шамо). Сам Олексій Давидов помер у 1963р. Відомості про його смерть суперечливі: за одними джерелами він переніс інфаркт, за іншими – застрелився.
Про трагедію 13 березня 1961 року нагадують два меморіальних знаки. Один – біля прохідної колишнього трамвайного депо ім.Коасіна, з іменами загиблих співробітників. Другий – на вул.Олени Теліги біля самого яру, встановлений у березні 2006р. в пам'ять 45-річчя трагедії.
=====
Кар'єр у Бабиному Ярі, де збирались стоки цегельних заводів (фото - задовго до катастрофи).
Зруйнована нижня захисна дамба, через яку пульпа рушила вниз. Масштаби озера пульпи були величезними, якщо порівнювати з багатоповерхівками на другому плані….
13 березня 1961 року. Пульпа рухається повз Кирилівську церкву і психіатричну лікарню. Зараз тут вулиця Олени Теліги.
Березень 1961р. Машина «швидкої допомоги» серед руйнувань.
Так виглядала нинішня вул.Олени Теліги після проходження валу пульпи 13 березня 1961р.
Рухатись по залитою глиною і болотом територією можна було лише по побудованим військовими тичасовим дерев'яним місткам.
Березень 1961р. Затоплені будинки на вулиці Фрунзе.
Березень 1961р. Територія затопленого трамвайного депо ім.Красіна.
---
Luda Aleksandrova
Мне было 13 лет,я лежала в детской больнице на куреневке. Был слышен страшный гул. Взрослые бегали о чём то шептались. Не к кому не приехали проведовать родители, и для нас, детей, это было очень обидно. Мама рассказывала, что прорваться туда было невозможно. А когда меня выписали, я помню депо и стадион мимо которого мы проезжали. Там был сплошной цемент и перевёрнутые трамваи. Это было так страшно, до сих пор помню как вчера.
Все, що залишилося від забудови приватного сектору на Куренівці після розчистки затопленої території.
13.03.1961р. Гирло сельового потоку - промоїна у верхній дамбі.
Заповнені пульпою верхів’я яру між нинішніми вулицями Ольжича і Ю.Іллєнка. В лівій частині фото - насосна станція.
13.03.1961р. Ділянка Бабиного Яру нижче гідровідвалів. На дні і відкосах – сліди грязевого потоку. Вид зі сторони Лукьянівки.
Жовтень 1963 року. Будівництво нових будинків на вул.Фрунзе на місці колишньої малоповерхової забудови, знищеної потоком 13 березня 1961р. Праворуч за кадром – стадіон «Спартак», ліворуч – вїзд до трамвайного депо ім.Красіна (зараз – Подільске).
Пам'ятний знак загиблим на вул.О.Теліги, встановлений у березні 2006р. в пам'ять 45-річчя трагедії.
Так цей знак виглядає зараз….
====
Ще публікації за тегом куреневская трагедия
---
А також про намагання мешканців Макаровської-Акад. Ромоданова запобігти повторенню трагедії за тегом реп'яхів яр
13 березня виповнюється 60 років чи не найстрашнішій трагедії за всі повоєнні роки, яка спіткала Київ і киян.
13 березня 1961р. о 6:45 ранку почала руйнуватись дамба у Бабиному Ярі, до якого з 1952р. зливали стічні відходи (пульпу) з Петровських цегельних заводів. Через 3 з половиною години її прорвало. Вода і грязь ринули в бік Куренівки на швидкості 5м/сек, зносячи все на своєму шляху, за декілька хвилин заливши величезну площу.
Грязевий вал висотою 14м і шириною 20м зносив будинки, викорчовував дерева, змітав транспорт. У людей, які опинились на шляху стихії, практично не було шансів вижити. Вал пронісся по нинішній вул.О.Теліги, сягнувши трамвайного депо ім.Красіна; з іншого боку він пройшов повз Кирилівський монастир, затоплюючи стадіон «Спартак» і вул.Фрунзе. Навіть трамваї вагою 10 тон не могли вистояти на шляху потоку. Частині людей вдалось врятуватись, коли вони залізли на дахи. Стадіон «Спартак» був затоплений повністю, подекуди навіть не було видно верхівок його огорожі. Піщано-глиняна пульпа застигла, перетворившись на камінь, сягаючи висоти 3 метри.
У звіті спецкомісії Держбуду УРСР «Защитные мероприятия в районе Бабьего Яра», підготовленому у 1962р., дали такий опис аварії:
«Утром 13.03.1961 г. в отроге № 3 Бабьего Яра, выходящего на ул.Фрунзе Подольского района г.Киева, произошла авария. Она заключалась в том, что часть отвалов гидронамыва от вскрышных карьеров Петровских кирпичных заводов (из общего объема намытых масс в Бабьем Яру свыше 4 млн. куб. м, в том числе в отроге № 3 около 3,2 млн. куб. м.) пришла в движение. Разжиженная масса, пройдя вниз по оврагу со скоростью 3-5 м в секунду занесла часть жилых кварталов между улицами Фрунзе и Ново-Константиновской площадью до 30 га. Объем массы, вынесенной на указанную площадь составил по обмерам примерно 600 тыс. куб. м. Остальная часть двигавшихся разжиженных земляных масс в объеме примерно 50 тыс. куб. м. отложилась на участке между упомянутыми гидроотвалами и улицей Фрунзе. Растекание разжиженной земляной массы по указному выше участку продолжалось примерно 30 минут. После разрушения дамбы № 1 и выноса разжиженной земляной массы в течение, примерно, 2-х часов продолжалось поступление воды из оврага на ул. Фрунзе».
Як це було прийнято у радянські часи, трагедію влада вирішила замовчувати. Відкопаних живими намагались розміщувати не в столичних лікарнях, а у пригороді. Потім, хто з них де помирав, там і ховали, тому ці смерті у статистику жертв не увійшли. З метою запобігання політичного забарвлення події на підприємствах були заборонені громадянські панахиди, померлих ховали на різних міських цвинтарях і навіть у області. Після катастрофи літаки «Аерофлоту» кілька тижнів змінювали маршрути і облітали це страшне місце, щоб ніхто з пасажирів не міг розгледіти у ілюмінатор справжні масштаби трагедії. Кілька діб Київ був відірваний від світу - не працював міжміський, а тим більше міжнародний зв'язок.
З доповіді КДБ при Раді Міністрів УРСР на адресу ЦК КПУ 14 березня 1961р.:
«Совершенно секретно. В связи с катастрофой в Подольском районе г. Киева органы госбезопасности проводят необходимые агентурно-оперативные мероприятия по выявлению лиц, пытающихся использовать этот факт в антисоветских и провокационных целях. Одновременно нами усилен контроль за почтовой перепиской, особенно исходящей за границу... В результате контроля почтовой переписки выявлено 15 документов, в которых сообщается о катастрофе в Киеве. Так, проживающая по Ярославской улице, № 21 Савчук своим родственникам в Винницкой области пишет: «Больше тысячи людей сгорело, утонуло... Первый этаж больницы на Куреневке затопило, погибли больные и медперсонал. Я была случайным свидетелем, как в анатомку сгружали куски обгоревшего мяса». Доповідь завершуєтьсяч запевненням голови українського КДБ Віталія Нікітченка про посилення пильності: «Особое внимание обращено на предотвращение утечки сведений о катастрофе за границу, в частности, через иностранцев. Сегодня в Киеве находится 17 иностранцев из капиталистических стран и прибывает американский джазовый оркестр в количестве 100 человек».
З доповіді КДБ до ЦК КПУ від 17 березня 1961р.:
«Совершенно секретно. По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, в субботу и воскресенье (18, 19 марта с. г.) ожидается большой поток жителей города Киева к месту происшедшей аварии. Органы КГБ и МВД принимают все необходимые меры, чтобы предотвратить проникновение граждан к месту работ по ликвидации последствий аварии, а также обеспечению общественного порядка и недопущению нежелательных антиобщественных и провокационных проявлений».
Правда про жахіття того дня міститься у свідченнях очевидців трагедії і учасників її ліквідації. Їх я цитував у своєму дописі ще у 2011р, до 50-річчя трагедії, повторю їх і зараз, бо вони вражають:
М.Н.Новгородська, вчителька:
«Я села в автобус, салон которого был так переполнен, что меня буквально припечатали к задней двери. Проехав немного, автобус застрял напротив стадиона «Спартак». Вода стала достигать окон машины. Шофёры всех застрявших машин выбирались из них и плыли на противоположную сторону к ограде стадиона. В автобусе стоял страшный крик. Люди осознали, что погребены заживо. И вдруг всё потемнело. На нас шёл вал — сплошная пенящаяся масса какого-то серого цвета. Вал был выше домов и закрывал собой небо. Стоявший впереди меня человек на мгновение рывком раздвинул двери и шагнул вперёд. Я - вслед за ним. Поток сбил меня с ног, но чудом оставшись на поверхности и барахтаясь, я добралась до ограды стадиона. Когда я взобралась на неё, раздался взрыв — автобус, из которого я несколько мгновений назад выбралась, был объят пламенем. Кто-то выбил переднюю дверь, но спаслись только женщина и две девочки. У них сильно обгорели волосы. Остальные пассажиры сгорели заживо».
Таїсія Капуста, медсестра дитсадка на Куренівці:
«Ми почули наростаючий гуркіт, ніби земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно–сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі, бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю – ніхто не вижив. Свідки розповідали, що коли відкопали той дитячий садочок, то дехто з рятувальників відразу зійшов з розуму: три групи дітей сиділи за столиками разом з виховательками. Вірніше, те, що від них залишилося».
Хвиля накрила трамвайне депо ім.Красіна - дивом уцілів гуртожиток, однак 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли цих людей відкопають, медекспертиза покаже, що дехто з них лишався живим ще протягом кількох днів). Ситуацію ускладнило те, що там вчасно не відключили електропостачання. В результаті багато людей загинуло від ураження електричним струмом.
Працівниця депо Римма Бузиновська (її, завалену в підстанції депо, через шість годин знайшли колеги - із пульпи стирчала тільки рука):
«У депо вижили тільки троє - я, Тала Мазуркевич та Яша, який заліз на дах. Як йому це вдалося, досі ніхто не може зрозуміти. Стоячи в землі, я почула голоси людей і почала стогнати. Жора Невгат мене почув і кинувся до солдатів — їм самим забороняли відкопувати людей. Коли один із цих солдатів узявся за мою руку, я вчепилася мертвою хваткою і вже не відпускала. Вода підходила до рота, так я пила її, щоб не захлинутися».
Колишній військовий В.І.Ткаченко, учасник рятувальних робіт:
«Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики заживо похованих. Ще живих людей чіпляло ковшем. Стояти поруч було нестерпно. Іноді в ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних ударом лавини на частини. Попадалися неймовірно знівечені тіла людей. Усю ніч світили прожектори, які вихоплювали всі нові подробиці кошмару. Потім добралися до забитого людьми трамваю, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Нерозчленовані тіла звозили на територію Павловської лікарні й складали рядами в клубі. Кілька днів перед будинком стояла виюча, кричуща, збожеволіла від горя юрба людей, які прийшли сюди шукати своїх близьких».
Із спогадів колишнього механіка-водія бронетранспортера Дмитра Гавриленко про свою участь у ліквідації наслідків Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року:
«Съезжаем вниз о Подольскому спуску - и впереди не обнаруживаем частного сектора, который был еще вчера! На его месте огромное ровное озеро - месиво грязи, из которого кое-где торчат снесенные крыши, перевернутый трамвай.
В самом низу спуска капитан приказал остановиться и вышел. Ко мне сели пятеро мужчин в белых халатах с красными крестами на рукавах, и мы поехали дальше. Вернее, поплыли в этом озере грязи. Подъезжаем к горящему автобусу. Хлопцы выскакивают и заносят в машину шесть или семь травмированных людей. На них дымится, тлеет одежда…Разворачиваюсь и еду назад, на улицу Артема, в больницу. Медики сгружают потерпевших, и я снова направляюсь на Куреневку, к пятиэтажке, затопленной до половины. Когда шла грязевая масса, она продавливала окна, сжимала воздух, и людей находили зажатыми то в одном углу, то в другом....При мне девушку вытащили… В момент, когда гигантский грязевой вал накрыл здания и территорию трамвайного депо, в одном из помещений большая группа кондукторов сдавала перед выездом на смену вчерашнюю выручку - мешочки с трехкопеечными монетами. На людей упал бетонный лестничный пролет, затем коридор затопило грязью. Тяжеленные лестничные марши приходилось растаскивать лебедками бронетранспортеров. Оттуда мы трупов тридцать извлекли. В другом месте экскаватор грузил грунт на самосвал - вдруг из ковша выпал замотанный в одеяльце маленький ребенок… Работали мы там чуть ли не всю весну. Насмотрелись.».
За повідомленням урядової комісії в результаті аварії загинули 145 чоловік, але дослідник Куренівської трагедії А.Анісімов у своїй книжці «Киевский потоп. Куренёвская трагедія 13 марта 1961 года» називає іншу цифру: «по неофициальным данным Куреневская трагедия унесла жизни полутора тысяч киевлян». Згідно офіційному звіту з поміткою «для службового користування» в результаті аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Непридатними для життя виявились 298 квартир і 163 приватних будинки, в яких мешкали 363 родини чисельністю 1228 осіб. Більше 400 потерпілих, позбавлених житла, отримали ордери на квартири, декому навіть видали талони на придбання у кредит телевізорів і холодильників. Тим, у кого загинули рідні, виплатили компенсацію по 200руб.
Причиною трагедії стала злочинна халатність чиновників і фахівців. Окрім самого рішення зливати стічні води до Бабиного Яру, був також допущений цілий ряд помилкових кроків: рівень намиву був піднятий до самого верху яру, заливався пульпою ще діючий газопровід (посилаючись на складність його демонтажу), дамби робились не бетонні, а земляні, для відведення рідини використовували занадто вузькі труби і т.д.
На додаток до всього цегельний завод працював у три зміни, тому розрахунковий рівень навантаження на дамбу був значно перевищений. На сигнали тривоги не звертали уваги: були й офіційні попередження від спецінспекції Подільського району про аварійний стан дамби, і сигнали простих киян, які бачили струмочки води. Однією з причин, які призвели до безконтрольності, називають також позицію голови міськвиконкому Олексія Давидова. Він не рахувався з думками фахівців, критику не сприймав, перебивав виступаючих – ну, все точно так, як «пізній Омельченко»… Саме ряд деяких розпоряджень Давидова призвели до погіршення початкового проекту дамби. Проект був підготовлений московським трестом Гідромеханізації, допрацьований і введений в експлуатацію київськими чиновниками і інженерами. Ряд помилкових рішень і призвів до трагедії. В результаті розгляду кримінальної справи 6 осіб отримали тюремні строки. Судові справи були закриті до 1990-х років.
Іменем Давидова назвали бульвар на Русанівці (тепер бульвар І.Шамо). Сам Олексій Давидов помер у 1963р. Відомості про його смерть суперечливі: за одними джерелами він переніс інфаркт, за іншими – застрелився.
Про трагедію 13 березня 1961 року нагадують два меморіальних знаки. Один – біля прохідної колишнього трамвайного депо ім.Коасіна, з іменами загиблих співробітників. Другий – на вул.Олени Теліги біля самого яру, встановлений у березні 2006р. в пам'ять 45-річчя трагедії.
=====
Кар'єр у Бабиному Ярі, де збирались стоки цегельних заводів (фото - задовго до катастрофи).
Зруйнована нижня захисна дамба, через яку пульпа рушила вниз. Масштаби озера пульпи були величезними, якщо порівнювати з багатоповерхівками на другому плані….
13 березня 1961 року. Пульпа рухається повз Кирилівську церкву і психіатричну лікарню. Зараз тут вулиця Олени Теліги.
Березень 1961р. Машина «швидкої допомоги» серед руйнувань.
Так виглядала нинішня вул.Олени Теліги після проходження валу пульпи 13 березня 1961р.
Рухатись по залитою глиною і болотом територією можна було лише по побудованим військовими тичасовим дерев'яним місткам.
Березень 1961р. Затоплені будинки на вулиці Фрунзе.
Березень 1961р. Територія затопленого трамвайного депо ім.Красіна.
---
Luda Aleksandrova
Мне было 13 лет,я лежала в детской больнице на куреневке. Был слышен страшный гул. Взрослые бегали о чём то шептались. Не к кому не приехали проведовать родители, и для нас, детей, это было очень обидно. Мама рассказывала, что прорваться туда было невозможно. А когда меня выписали, я помню депо и стадион мимо которого мы проезжали. Там был сплошной цемент и перевёрнутые трамваи. Это было так страшно, до сих пор помню как вчера.
Все, що залишилося від забудови приватного сектору на Куренівці після розчистки затопленої території.
13.03.1961р. Гирло сельового потоку - промоїна у верхній дамбі.
Заповнені пульпою верхів’я яру між нинішніми вулицями Ольжича і Ю.Іллєнка. В лівій частині фото - насосна станція.
13.03.1961р. Ділянка Бабиного Яру нижче гідровідвалів. На дні і відкосах – сліди грязевого потоку. Вид зі сторони Лукьянівки.
Жовтень 1963 року. Будівництво нових будинків на вул.Фрунзе на місці колишньої малоповерхової забудови, знищеної потоком 13 березня 1961р. Праворуч за кадром – стадіон «Спартак», ліворуч – вїзд до трамвайного депо ім.Красіна (зараз – Подільске).
Пам'ятний знак загиблим на вул.О.Теліги, встановлений у березні 2006р. в пам'ять 45-річчя трагедії.
Так цей знак виглядає зараз….
====
Ще публікації за тегом куреневская трагедия
---
А також про намагання мешканців Макаровської-Акад. Ромоданова запобігти повторенню трагедії за тегом реп'яхів яр