![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
в останьому нарисі пана Ігора Семиволоса (не про Іран, а про Україну, частина 4) висвітлено цікавий парадокс.
Московити не могли в принципі передбачити системні і стратегічні, а навіть тактичні ефективні дії українців як спільности та України як її втілення,
тому що...
в рамках їхнього світогляду України не існує, українці - один народ.
Це вкрай важлива і часто невидима галюцінація, адже вважається що ділер сам не вживає наркотика (не знаю, звідки це пішло)
тобто що кремлівські старці не є в полоні власної агітації.
Але ця агітація дуже давня, і КОЖЕН раз суб'єктність України була для московитів небаченим сюрпризом.
Отже ми бачимо оптичний закон, а не випадковість.
Механика дуже проста:
українці один народ = українці те саме що московити = українці поводитимуться в ситуації так само як московити.
Тут і ламаються прогнози.
Та я зверну увагу і на другу сторону оптики.
В нас довго переважало чисельно бачення, що московити коли не один народ (дехто і тепер так гадає! тільки не артикулює) то хоча б "браття" або "двоюрідні"
і це приводило українців до помилки в тому самому порядку, ланцюжок той самий, а висновок був...
= московити поводитимуться як люди
(тобто як ми, бо кожен міряє людину по собі, а не за екзотичним народом в джунглях)
Звідси і галюцінація що вони зреагують на поступки додатно, і що вони мислять раціонально, і що війна їм не вигідна і многія і прочія
-----
Igor Semyvolos
Друзі! Трамп - Трампом, Іран - Іраном, а дерева самі себе не обріжуть. 🙂 І поки я займатимуся садівництвом на свіжому повітрі, пропоную вам четверту частину моєї розвідки про українську стратегічну культуру. Вже традиційно викладаю її в неділю. Можу сказати, що загалом вона складатиметься із шести частин.
ЧАСТИНА 4: «Трикстер при владі: між миром і війною (2019–2022)»
Мандат на мир і його внутрішня суперечність
20 травня 2019 року Володимир Зеленський виголосив інавгураційну промову, яка стала точним дзеркалом суспільного запиту - і водночас першим симптомом структурної проблеми його каденції. У короткому, майже театральному виступі він сформулював те, що мільйони українців хотіли почути: «задля того, щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все... я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наших територій».
Ця фраза - не риторична необережність. Це точна фіксація суперечності, яка була закладена в самому мандаті. Суспільство обирало не мир як капітуляцію і не продовження патової війни - воно обирало вихід із глухого кута без жертв. По великому рахунку це був типовий прояв магічного мислення у політиці. Зеленський почув це як запит на переговори. Але «мир без втрати територій» в умовах, коли агресор фізично контролює частину цих територій, - це не політична програма, а формула бажаного. Різниця між цими двома речами стане визначальною для всього періоду 2019–2022.
Показово, що в інавгураційній промові Росія не була названа жодного разу. Є «не ми почали цю війну» - але без суб'єкта агресії. Є «Крим і Донбас - це наша українська земля» - але без того, хто її утримує. Цей риторичний вибір - свідомий чи інтуїтивний - відображав логіку нової команди: деескалація через деперсоналізацію конфлікту. Якщо не називати агресора - можливо, легше сісти за стіл переговорів. У Путіна, втім, «какая разница» означала дещо інше - не готовність до компромісу, а невпевненість у власній позиції. Кремль читав риторичну делікатність як сигнал слабкості.
Команда Зеленського приходила до влади без інституційної пам'яті державного управління - і це було одночасно її ресурсом і вразливістю. Ресурсом - бо відкривало простір для нестандартних рішень і свіжого погляду. Вразливістю - бо система швидко навчила нових гравців своїм правилам. Бюрократичний апарат, олігархічне середовище, зацікавлене у нормалізації відносин з Росією заради відновлення економічних зв'язків, силові структури з власною інституційною логікою - всі вони були готові працювати з новим президентом рівно настільки, наскільки він вписувався в існуючу систему стимулів.
Зовнішній контекст підсилював внутрішній тиск у бік переговорів. Макрон і Меркель як архітектори нормандського формату були зацікавлені в деескалації - кожен зі своїх причин. Париж бачив у нормалізації відносин з Москвою елемент нової європейської архітектури безпеки. Берлін - можливість зберегти економічні зв'язки і репутацію медіатора. Для обох Україна була швидше об'єктом врегулювання, ніж суб'єктом із власною стратегічною логікою. Зеленський отримував сигнали: рухайтесь назустріч, проявляйте гнучкість, демонструйте добру волю.
Путін, зі свого боку, робив те, що робив завжди з новими лідерами пострадянського простору, він тестував. Мовчання, зволікання, дрібні провокації, вибіркові поступки. Мета не переговори, а калібрування: де межа, що цей готовий витримати.
У цій конфігурації - внутрішній тиск олігархічного середовища, зовнішній тиск західних партнерів, системний тиск бюрократії і активне зондування з боку Москви - Зеленський починав каденцію з мандатом на мир, але без інструментів для його досягнення і без чіткого розуміння того, з ким і на яких умовах цей мир можливий.
Формула Штайнмаєра і «Ні капітуляції»: зіткнення двох онтологій безпеки
1 жовтня 2019 року Володимир Зеленський був змушений вийти на екстрений брифінг, який став сеансом «терапевтичного заспокоєння» нації. Причина поспіху була симптоматичною: новина про погодження «формули Штайнмаєра» прийшла не від українських офіційних осіб, а з російських медіаресурсів.
Це був момент стратегічного приниження, де Кремль продемонстрував свою здатність бути єдиним «диригентом» реальності, привласнивши собі право бути першоджерелом українських державних рішень. Саме тоді стало очевидно: інституційна наївність нової команди зіткнулася з інституційним цинізмом Москви. Поки президент намагався продати суспільству «процес», Москва вже продала світу готовий «результат». Фактично це був перший «холодний душ» для концепції «просто домовитися».
Того ж вечора під Офісом президента і на Майдані Незалежності почали збиратися люди. Наступного дня акції охопили десятки міст, а вже 6 жовтня протести пройшли по всій Україні та за кордоном. Так народився Рух опору капітуляції - надпартійна коаліція, що об'єднала ветеранів АТО, дипломатів, правників-міжнародників та інтелектуальну еліту: від академічної спільноти Могилянки до моральних авторитетів, таких як Йосип Зісельс. Організатори свідомо закликали проводити марші без політичних прапорів - це був принциповий вибір: продемонструвати, що спротив не є черговим ідеологічним флангом чи міжпартійною боротьбою, а є широкою інституційною позицією громадянського суспільства.
Щоб зрозуміти, що насправді сталося у ці жовтневі дні, недостатньо описувати конфлікт навколо конкретного документа. Тут відбулося щось значно глибше: лобове зіткнення двох онтологій безпеки, які співіснували в українському соціумі з 2014 року, але ніколи раніше не виходили у відкрите протистояння з такою чіткістю.
Влада бачила ситуацію як керований конфлікт, що потребує дипломатичного розблокування. У цій логіці «формула Штайнмаєра» виступала інструментом, компромісом заради головного: змусити Путіна повернутися за стіл переговорів у нормандському форматі. Зеленський сам артикулював цю стратегію: підписання формули - це «компроміс, на який пішла українська влада, щоб втягнути Росію в переговорний процес».
Проте інституційна мережа - ветерани, громадянське суспільство, дипломати та експерти - бачила ту саму ситуацію принципово інакше. Співкоординатор РОК Мирослав Гай сформулював це не як політичне звинувачення, а як фундаментальну інституційну претензію: «Ми не знаємо, з чим президент їде на переговори. Суспільство має право знати стратегічну позицію держави - і воно готове сформулювати її самостійно, якщо влада не може або не хоче».
Ці дві позиції не могли знайти спільної мови - не через брак комунікації, а через різні базові припущення про природу противника. Якщо Росія - раціональний актор, з яким можливий компроміс, то переговорна логіка має сенс. Якщо ж Росія - актор, для якого будь-яка поступка є сигналом слабкості та стимулом для нової агресії, то та сама логіка стає самогубством.
Трагедія полягала в тому, що до грудня 2019 року Зеленський ще не мав достатнього досвіду особистого зіткнення з Кремлем, щоб відповісти на це питання. Паризька зустріч дала цю відповідь.
Нормандський саміт відбувся 9 грудня 2019 року - вперше за три роки. Зеленський отримав те, чого домагався: Путін нарешті сів за стіл. Але результати зустрічі виявилися мізерними: черговий обмін полоненими та декларативні заяви про перемир'я без жодних зрушень по суті. Путін не дав нічого - і саме це стало вичерпною відповіддю. Саме після Парижа в публічній риториці Зеленського з'являється інша тональність: обережніша, жорсткіша щодо Москви та значно менш оптимістична щодо самого переговорного треку.
Рух «Ні капітуляції!» залишився в історії не просто як протестна акція, а як момент, коли культура спротиву публічно заявила про себе всупереч курсу власного президента. Тут стався фундаментальний розрив: Мережа і Вертикаль розійшлися - і вперше з 2014 року це розходження стосувалося не тактичних кроків, а самого розуміння природи загрози.
КОВІД як інституційний рентген
Навесні 2020 року Україна, як і весь світ, увійшла в пандемію. Але в нашому контексті COVID-19 зробив дещо більше, ніж просто спровокував санітарну кризу - він спрацював як «інституційний рентген», виявивши реальну архітектуру країни з усіма її спроможностями та тріщинами. Те, що мало б залишатися прихованим ще роками, пандемія зробила видимим за кілька тижнів.
Центральна вертикаль реагувала у свій характерний спосіб: через спробу посилення контролю та жорстку централізацію рішень. Проте система дала збій там, де Київ найменше очікував - на рівні міст. «Бунт мерів» навесні та восени 2020 року став першим відкритим проявом нової політичної реальності. Президент Зеленський інтерпретував цей спротив як електоральний опортунізм перед місцевими виборами, застерігаючи: «Вони думають не про кількість захворілих у своїх містах, а про кількість голосів у другому турі. Якщо продовжимо грати у "добрих поліцейських" на місцях... програємо всі ми».
Насправді ж мери артикулювали глибшу, системну претензію. Як зазначав мер Миколаєва Олександр Сєнкевич, місцеве самоврядування опинилося в ролі «вічного прохача» перед центром, який часто не мав достатніх компетенцій для розуміння локальних потреб. Аналітики МЦПД зафіксували структурний розрив: поки голови ОДА рапортували про повну готовність, мери міст прямо заявляли про катастрофічний брак ресурсів.
Це не був просто управлінський конфлікт - це було лобове зіткнення двох інституційних логік. Реформа децентралізації 2015–2020 років непомітно виховала новий тип інституційної суб'єктності. Місцеве самоврядування, отримавши реальні ресурси та звичку до самостійних рішень, уже не вписувалося в логіку «єдиного командного ланцюга». Пандемія лише зробила цей фундаментальний зсув остаточно видимим.
Водночас там, де вертикаль буксувала, спрацьовувала горизонталь. Волонтерські мережі, громадські організації та локальні ініціативи реагували швидше й гнучкіше за державні структури, відтворюючи «рефлекс 2014 року» вже в умовах мирної кризи. Дані фонду «Демократичні ініціативи» підтверджують цей зсув: близько 70% опитаних експертів бачили основу відносин між суспільством і державою як «партнерство у спільній діяльності». Проте важливо розуміти - це партнерство виникало знизу, як органічна відповідь на вакуум державної спроможності, а не конструювалося директивами зверху.
Паралельно розгортався ще один процес, стратегічне значення якого тоді мало хто усвідомлював. Запущена у 2020 році «Дія» проходила свій перший масовий стрес-тест. Те, що спочатку здавалося лише зручним сервісом для отримання довідок, насправді закладало фундамент критичної інфраструктури. У лютому 2022-го саме ця база дозволить мобілізувати, інформувати та координувати мільйони людей у режимі реального часу.
Аналітичний висновок, який COVID-19 зробив очевидним: інституційна стійкість України тримається не лише завдяки вертикалі, а часто всупереч їй. Реформа децентралізації виховала альтернативний рівень суб'єктності. Горизонтальні мережі зберегли живим механізм кризової самоорганізації. А цифрова держава вибудувала інструментарій, масштаб якого оцінять згодом. Усе це разом сформувало «приховану стійкість» системи - сліпу зону для Москви, для більшості західних аналітиків і навіть для частини самої центральної влади в Києві.
Два типи сліпоти і невидима реформа
До лютого 2022 року існували два принципово різні способи «не побачити» Україну такою, якою вона стала насправді.
Перший - російський. Він мав ідеологічну природу і був структурно неминучим для імперської свідомості. Якщо виходити з аксіоми, що українці та росіяни є «одним народом», а Україна як окремий суб'єкт не існує, то й виникнення власної стратегічної культури стає неможливим. Кремлівські аналітики не просто недооцінювали Україну - вони були позбавлені самої концептуальної мови для її опису. Їхні моделі базувалися на застарілих радянських патернах: населення нібито реагує лише на силу, еліти капітулюють перед переважаючим противником, а держава миттєво розсипається без централізованого командування. У лютому 2022-го всі ці розрахунки дали нульовий результат.
Але існувала й друга сліпота - західна. Вона мала не ідеологічний, а інструментальний характер. Роками Україну аналізували крізь призму двох вузьких питань: її стабільності як «буфера» між РФ та НАТО та прогресу у виконанні умов МВФ чи ЄС. Обидва підходи були логічними, але обидва фокусувалися на Україні як на об'єкті зовнішнього впливу, а не як на суб'єкті з власною внутрішньою логікою. Західні аналітики напередодні вторгнення ретельно рахували кількість батальйонних тактичних груп на кордоні, але ігнорували те, що не піддавалося кількісному виміру - інституційну стійкість та мережевий рефлекс самоорганізації.
Найбільш показовим прикладом цієї подвійної сліпоти стало те, як обидві сторони сприймали українську децентралізацію. Протягом 2015–2020 років Україна реалізувала одну з найамбітніших реформ місцевого самоврядування в регіоні: реальне об'єднання громад, передача ресурсів і повноважень «на місця», і головне - формування нового шару місцевих еліт, загартованих практикою самостійних рішень. Окремі західні аналітики, зокрема Chatham House ще у 2019 році, помічали геополітичний вимір реформи, вказуючи, що децентралізація ускладнює гібридну дестабілізацію регіонів. Але зв'язку між реформою і воєнною стійкістю суспільства ніхто не передбачав. Переважна більшість міжнародних звітів і донорських організацій описувала децентралізацію в категоріях адміністративної ефективності, якості сервісів і фіскальної реформи. Те, що громади набувають звички до самостійних рішень і горизонтальної координації - тобто саме те, що спрацює у лютому 2022-го - практично залишалось поза аналітичним радаром.
Москва ж не бачила цього процесу взагалі - з тієї самої причини, з якої ігнорувала будь-яку іншу українську суб'єктність. Для Кремля держава існує лише як жорстка вертикаль: якщо її зламати в центрі, вся конструкція має розсипатися. Те, що відбувалося в громадах, набута ними автономія та звичка до самоорганізації просто перебувало поза межами російського аналітичного поля. Коли навесні 2022 року в окупованих районах виник стихійний спротив без видимого центрального командування, це стало для російських військових справжнім когнітивним шоком. Вони не розуміли, з чим мають справу - адже в їхній моделі світу такого явища, як самодостатня громада, просто не існувало.
Тут важливо зупинитись і зробити точніше спостереження: обидві сліпоти мали спільну природу, хоча і різне походження. І Москва, і більшість західних аналітиків мислили в категоріях вертикалі. Для одних - тому що інших категорій не існувало ідеологічно. Для інших - тому що вертикаль піддається виміру, а горизонталь - ні. Результат був однаковий: нездатність побачити горизонтальне як стратегічне.
Але є принципова різниця між двома типами сліпоти. Західна була виправною - і після 24 лютого вона почала виправлятись швидко. Російська - структурно невиправна, поки існує базовий наратив про «один народ». Визнати, що українська стратегічна культура є окремою і що вона виявилась ефективнішою у критичний момент - означало б для Кремля підрити онтологічний фундамент самої війни. Тому навіть очевидні факти не конвертувались у переосмислення.
Виник парадокс: обидві сліпоти, кожна по-своєму, сприяли формуванню того, що вони не могли побачити. Те, що Україна не мала зовнішньо нав'язаної рамки власної стратегічної ідентичності, означало, що ця ідентичність формувалась зсередини - повільно, суперечливо, через кризи і розчарування. Але саме тому, коли прийшло випробування, вона виявилась органічною, а не імпортованою. І органічне - як показав лютий 2022-го - виявляється значно стійкішим.
Трагедія вибору: між панікою та паралічем
Упродовж осені 2021 - зими 2022 року Зеленський опинився перед вибором, який не мав «хорошого» рішення. Західні розвідки, насамперед американська, надавали дедалі конкретніші попередження про підготовку повномасштабного вторгнення. Проте президент публічно обрав іншу тональність. У зверненні 19 січня 2022 року він зробив це в одному монолозі: спочатку деактивував загрозу («А в чому, власне, новина? Хіба це не реальність уже вісім років?»), а відтак намалював мирний календар року - Великдень, «у травні, як завжди, сонце, вихідні, шашлики», ЗНО, весілля, Новий рік. Це були два шари однієї стратегії заспокоєння. Того ж дня Блінкен особисто повідомив йому, що вторгнення може статися «в найкоротші терміни» - але публічної риторики Зеленський не змінив.
Ця поведінка не була простою впертістю - тут зіткнулися дві різні логіки виживання. Логіка Вашингтона ґрунтувалася на принципі превентивного попередження: розголошення планів ворога мало б зупинити його. Для них тривога була інструментом безпеки. Натомість логіка Банкової виходила з необхідності запобігання внутрішньому колапсу. Як пояснював капітан 1-го рангу запасу Андрій Риженко у коментарі Radio Free Europe наприкінці січня 2022 року: «Це політичне рішення в Офісі президента: «Не панікуйте». Якщо українські політики визнають, що це ескалація і ця загроза існує, економічні інвестори виведуть свої кошти, гривня впаде. Ми вже це бачимо - гроші виводяться з України». Влада намагалася втримати фінансовий фронт, розуміючи: банкрутство держави та втеча інвесторів можуть стати не меншою загрозою, ніж танки на кордоні.
Але була і третя логіка - суто стратегічна. У другій половині лютого Росія почала агресивно конструювати казус белі: фейкові обстріли, примусова «евакуація» в ОРДЛО, сюжети про «українських диверсантів» - усе це складалося в знайому мозаїку. Українські аналітики впізнавали цей сценарій: вже 19 лютого аналітик Віктор Трегубов прямо вказував на тотожність подій із «грузинським сценарієм» 2008 року. Київ опинився в пастці: з одного боку - необхідність мобілізації та розгортання сил, з іншого - паралізуючий страх дати агресору привід звинуватити Україну в першому ударі. Влада обрала стратегію «максимальної витримки». Ця логіка виграла для України дипломатичну чистоту та майбутню міжнародну підтримку - але подарувала ворогу ефект раптовості в перші години вторгнення.
Найбільш промовистим символом ціни «максимальної витримки» стали перешийки між Кримом і материковою Україною. 24 лютого планувалося підірвати тринадцять мостів, дамб та доріг з Криму - підрив не відбувся жодного разу, крім одного. Матрос Віталій Скакун підірвав одну з колій Генічеського мосту ціною власного життя. Відчайдушні спроби старшого сержанта Івана Сестриватовського підірвати мости на Чонгарі без зв'язку та наказу зверху завершились невдачею - вибуху не сталося. Обидва епізоди свідчать про одне: у критичний момент персональна відповідальність солдата стала вирішальним фактором там, де системні механізми управління дали збій.
Втім за технічними версіями про перебиті дроти ховається структурна проблема, яка виходить за межі звичайної непідготовленості. Швидкість прориву на Півдні стала результатом не лише тактичної переваги ворога, а й свідомого викривлення картини реальності всередині самої системи управління. 23 лютого, напередодні вторгнення, на нараді в Херсонській ОДА голова адміністрації Лагута запевняв присутніх: ситуація під контролем, панікувати не варто. Вже через тиждень після вторгнення був затриманий за державну зраду помічник начальника УСБУ Херсонщини - керівник антитерористичного центру полковник Ігор Садохін: він передав ворогу сітку мінних полів і, за версією слідства, координував дії російської авіації під час евакуації власних колег. Начальник УСБУ Херсонщини Криворучко був позбавлений генеральського звання. Начальник ГУ внутрішньої безпеки самої СБУ Наумов - теж, і його діяльність також розслідується як державна зрада. Межа між «інституційною сліпотою» і «зрадою» у цьому контексті виявилась тонкою - і практично невидимою зсередини.
Над усією цією системою стояв голова СБУ Іван Баканов - давній друг Зеленського і колишній керівник «Кварталу 95», призначений за принципом особистої лояльності, а не фахової компетентності. Звільнений у липні 2022 року через «аномально велику кількість зрадників» у лавах служби, він пішов без кримінальної відповідальності.
Водночас там, де офіційна вертикаль заперечувала загрозу, частина системи готувалась потай. У розслідуванні The Guardian, побудованому на понад 100 інтерв'ю з військовими і розвідниками кількох країн, Залужний описав своє становище так: «Ти збираєшся битися з Майком Тайсоном, а єдиний бій, який ти мав раніше, - це бій подушками з твоїм молодшим братом. Це шанс один на мільйон, і ти повинен бути готовим». Не маючи офіційної санкції, Залужний і офіцери ГУР діяли самостійно: таємні штабні навчання за найгіршими сценаріями, конспіративні квартири в Києві, готівка знята заздалегідь. 22 лютого на засіданні РНБО Залужний разом з Резніковим востаннє намагались домогтись воєнного стану - і отримали відмову. Зеленський обрав «надзвичайний стан», боячись паніки. В останню ніч генерали все одно діяли - замінували дно Чорного моря, перемістили частини на стратегічні позиції. «Все це було абсолютно заборонено. Якби вторгнення не відбулося, нам загрожували б кримінальні справи», - сказав один із генералів. Але більшість командирів вирішили, що іншого виходу немає.
Напередодні 24 лютого українська державна машина фактично розщепилася на три автономні шари, що діяли в різних реальностях. Офіційна вертикаль продовжувала політику «заспокоєння». Інститути оборони потай готувалися до найгіршого сценарію, діючи за межами офіційних директив. Частина вертикалі працювала проти неї зсередини. Це розщеплення стало ключовим фактором перших днів війни - Україна вистояла не тому, що система спрацювала як єдиний механізм, а тому, що військова і громадянська суб'єктність виявилася спроможною діяти автономно, коли політична логіка зайшла у глухий кут.
Армія виявилась готовою - через вісім років бойового досвіду та ініціативну підготовку всупереч офіційним заборонам. Суспільство зреагувало миттєво через активований рефлекс горизонтальної координації. Громади вистояли завдяки децентралізації, яку ніхто спочатку не планував як стратегічний ресурс оборони.
23 лютого 2022 року Україна входила у велику війну з глибоко суперечливою спадщиною - але з одним прихованим активом, якого не бачили ні в Москві, ні на Заході, ні, вочевидь, у частині самого Офісу президента: роки автономного навчання системи, яке відбувалося поза вертикаллю і часто попри неї. Наступного дня цей ресурс почав говорити сам за себе - Україна вступила в бій не як ієрархічна структура, що чекає на наказ, а як жива мережа, здатна до самоорганізації в точках розриву.
Далі буде.
в останьому нарисі пана Ігора Семиволоса (не про Іран, а про Україну, частина 4) висвітлено цікавий парадокс.
Московити не могли в принципі передбачити системні і стратегічні, а навіть тактичні ефективні дії українців як спільности та України як її втілення,
тому що...
в рамках їхнього світогляду України не існує, українці - один народ.
Це вкрай важлива і часто невидима галюцінація, адже вважається що ділер сам не вживає наркотика (не знаю, звідки це пішло)
тобто що кремлівські старці не є в полоні власної агітації.
Але ця агітація дуже давня, і КОЖЕН раз суб'єктність України була для московитів небаченим сюрпризом.
Отже ми бачимо оптичний закон, а не випадковість.
Механика дуже проста:
українці один народ = українці те саме що московити = українці поводитимуться в ситуації так само як московити.
Тут і ламаються прогнози.
Та я зверну увагу і на другу сторону оптики.
В нас довго переважало чисельно бачення, що московити коли не один народ (дехто і тепер так гадає! тільки не артикулює) то хоча б "браття" або "двоюрідні"
і це приводило українців до помилки в тому самому порядку, ланцюжок той самий, а висновок був...
= московити поводитимуться як люди
(тобто як ми, бо кожен міряє людину по собі, а не за екзотичним народом в джунглях)
Звідси і галюцінація що вони зреагують на поступки додатно, і що вони мислять раціонально, і що війна їм не вигідна і многія і прочія
-----
Igor Semyvolos
Друзі! Трамп - Трампом, Іран - Іраном, а дерева самі себе не обріжуть. 🙂 І поки я займатимуся садівництвом на свіжому повітрі, пропоную вам четверту частину моєї розвідки про українську стратегічну культуру. Вже традиційно викладаю її в неділю. Можу сказати, що загалом вона складатиметься із шести частин.
ЧАСТИНА 4: «Трикстер при владі: між миром і війною (2019–2022)»
Мандат на мир і його внутрішня суперечність
20 травня 2019 року Володимир Зеленський виголосив інавгураційну промову, яка стала точним дзеркалом суспільного запиту - і водночас першим симптомом структурної проблеми його каденції. У короткому, майже театральному виступі він сформулював те, що мільйони українців хотіли почути: «задля того, щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все... я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наших територій».
Ця фраза - не риторична необережність. Це точна фіксація суперечності, яка була закладена в самому мандаті. Суспільство обирало не мир як капітуляцію і не продовження патової війни - воно обирало вихід із глухого кута без жертв. По великому рахунку це був типовий прояв магічного мислення у політиці. Зеленський почув це як запит на переговори. Але «мир без втрати територій» в умовах, коли агресор фізично контролює частину цих територій, - це не політична програма, а формула бажаного. Різниця між цими двома речами стане визначальною для всього періоду 2019–2022.
Показово, що в інавгураційній промові Росія не була названа жодного разу. Є «не ми почали цю війну» - але без суб'єкта агресії. Є «Крим і Донбас - це наша українська земля» - але без того, хто її утримує. Цей риторичний вибір - свідомий чи інтуїтивний - відображав логіку нової команди: деескалація через деперсоналізацію конфлікту. Якщо не називати агресора - можливо, легше сісти за стіл переговорів. У Путіна, втім, «какая разница» означала дещо інше - не готовність до компромісу, а невпевненість у власній позиції. Кремль читав риторичну делікатність як сигнал слабкості.
Команда Зеленського приходила до влади без інституційної пам'яті державного управління - і це було одночасно її ресурсом і вразливістю. Ресурсом - бо відкривало простір для нестандартних рішень і свіжого погляду. Вразливістю - бо система швидко навчила нових гравців своїм правилам. Бюрократичний апарат, олігархічне середовище, зацікавлене у нормалізації відносин з Росією заради відновлення економічних зв'язків, силові структури з власною інституційною логікою - всі вони були готові працювати з новим президентом рівно настільки, наскільки він вписувався в існуючу систему стимулів.
Зовнішній контекст підсилював внутрішній тиск у бік переговорів. Макрон і Меркель як архітектори нормандського формату були зацікавлені в деескалації - кожен зі своїх причин. Париж бачив у нормалізації відносин з Москвою елемент нової європейської архітектури безпеки. Берлін - можливість зберегти економічні зв'язки і репутацію медіатора. Для обох Україна була швидше об'єктом врегулювання, ніж суб'єктом із власною стратегічною логікою. Зеленський отримував сигнали: рухайтесь назустріч, проявляйте гнучкість, демонструйте добру волю.
Путін, зі свого боку, робив те, що робив завжди з новими лідерами пострадянського простору, він тестував. Мовчання, зволікання, дрібні провокації, вибіркові поступки. Мета не переговори, а калібрування: де межа, що цей готовий витримати.
У цій конфігурації - внутрішній тиск олігархічного середовища, зовнішній тиск західних партнерів, системний тиск бюрократії і активне зондування з боку Москви - Зеленський починав каденцію з мандатом на мир, але без інструментів для його досягнення і без чіткого розуміння того, з ким і на яких умовах цей мир можливий.
Формула Штайнмаєра і «Ні капітуляції»: зіткнення двох онтологій безпеки
1 жовтня 2019 року Володимир Зеленський був змушений вийти на екстрений брифінг, який став сеансом «терапевтичного заспокоєння» нації. Причина поспіху була симптоматичною: новина про погодження «формули Штайнмаєра» прийшла не від українських офіційних осіб, а з російських медіаресурсів.
Це був момент стратегічного приниження, де Кремль продемонстрував свою здатність бути єдиним «диригентом» реальності, привласнивши собі право бути першоджерелом українських державних рішень. Саме тоді стало очевидно: інституційна наївність нової команди зіткнулася з інституційним цинізмом Москви. Поки президент намагався продати суспільству «процес», Москва вже продала світу готовий «результат». Фактично це був перший «холодний душ» для концепції «просто домовитися».
Того ж вечора під Офісом президента і на Майдані Незалежності почали збиратися люди. Наступного дня акції охопили десятки міст, а вже 6 жовтня протести пройшли по всій Україні та за кордоном. Так народився Рух опору капітуляції - надпартійна коаліція, що об'єднала ветеранів АТО, дипломатів, правників-міжнародників та інтелектуальну еліту: від академічної спільноти Могилянки до моральних авторитетів, таких як Йосип Зісельс. Організатори свідомо закликали проводити марші без політичних прапорів - це був принциповий вибір: продемонструвати, що спротив не є черговим ідеологічним флангом чи міжпартійною боротьбою, а є широкою інституційною позицією громадянського суспільства.
Щоб зрозуміти, що насправді сталося у ці жовтневі дні, недостатньо описувати конфлікт навколо конкретного документа. Тут відбулося щось значно глибше: лобове зіткнення двох онтологій безпеки, які співіснували в українському соціумі з 2014 року, але ніколи раніше не виходили у відкрите протистояння з такою чіткістю.
Влада бачила ситуацію як керований конфлікт, що потребує дипломатичного розблокування. У цій логіці «формула Штайнмаєра» виступала інструментом, компромісом заради головного: змусити Путіна повернутися за стіл переговорів у нормандському форматі. Зеленський сам артикулював цю стратегію: підписання формули - це «компроміс, на який пішла українська влада, щоб втягнути Росію в переговорний процес».
Проте інституційна мережа - ветерани, громадянське суспільство, дипломати та експерти - бачила ту саму ситуацію принципово інакше. Співкоординатор РОК Мирослав Гай сформулював це не як політичне звинувачення, а як фундаментальну інституційну претензію: «Ми не знаємо, з чим президент їде на переговори. Суспільство має право знати стратегічну позицію держави - і воно готове сформулювати її самостійно, якщо влада не може або не хоче».
Ці дві позиції не могли знайти спільної мови - не через брак комунікації, а через різні базові припущення про природу противника. Якщо Росія - раціональний актор, з яким можливий компроміс, то переговорна логіка має сенс. Якщо ж Росія - актор, для якого будь-яка поступка є сигналом слабкості та стимулом для нової агресії, то та сама логіка стає самогубством.
Трагедія полягала в тому, що до грудня 2019 року Зеленський ще не мав достатнього досвіду особистого зіткнення з Кремлем, щоб відповісти на це питання. Паризька зустріч дала цю відповідь.
Нормандський саміт відбувся 9 грудня 2019 року - вперше за три роки. Зеленський отримав те, чого домагався: Путін нарешті сів за стіл. Але результати зустрічі виявилися мізерними: черговий обмін полоненими та декларативні заяви про перемир'я без жодних зрушень по суті. Путін не дав нічого - і саме це стало вичерпною відповіддю. Саме після Парижа в публічній риториці Зеленського з'являється інша тональність: обережніша, жорсткіша щодо Москви та значно менш оптимістична щодо самого переговорного треку.
Рух «Ні капітуляції!» залишився в історії не просто як протестна акція, а як момент, коли культура спротиву публічно заявила про себе всупереч курсу власного президента. Тут стався фундаментальний розрив: Мережа і Вертикаль розійшлися - і вперше з 2014 року це розходження стосувалося не тактичних кроків, а самого розуміння природи загрози.
КОВІД як інституційний рентген
Навесні 2020 року Україна, як і весь світ, увійшла в пандемію. Але в нашому контексті COVID-19 зробив дещо більше, ніж просто спровокував санітарну кризу - він спрацював як «інституційний рентген», виявивши реальну архітектуру країни з усіма її спроможностями та тріщинами. Те, що мало б залишатися прихованим ще роками, пандемія зробила видимим за кілька тижнів.
Центральна вертикаль реагувала у свій характерний спосіб: через спробу посилення контролю та жорстку централізацію рішень. Проте система дала збій там, де Київ найменше очікував - на рівні міст. «Бунт мерів» навесні та восени 2020 року став першим відкритим проявом нової політичної реальності. Президент Зеленський інтерпретував цей спротив як електоральний опортунізм перед місцевими виборами, застерігаючи: «Вони думають не про кількість захворілих у своїх містах, а про кількість голосів у другому турі. Якщо продовжимо грати у "добрих поліцейських" на місцях... програємо всі ми».
Насправді ж мери артикулювали глибшу, системну претензію. Як зазначав мер Миколаєва Олександр Сєнкевич, місцеве самоврядування опинилося в ролі «вічного прохача» перед центром, який часто не мав достатніх компетенцій для розуміння локальних потреб. Аналітики МЦПД зафіксували структурний розрив: поки голови ОДА рапортували про повну готовність, мери міст прямо заявляли про катастрофічний брак ресурсів.
Це не був просто управлінський конфлікт - це було лобове зіткнення двох інституційних логік. Реформа децентралізації 2015–2020 років непомітно виховала новий тип інституційної суб'єктності. Місцеве самоврядування, отримавши реальні ресурси та звичку до самостійних рішень, уже не вписувалося в логіку «єдиного командного ланцюга». Пандемія лише зробила цей фундаментальний зсув остаточно видимим.
Водночас там, де вертикаль буксувала, спрацьовувала горизонталь. Волонтерські мережі, громадські організації та локальні ініціативи реагували швидше й гнучкіше за державні структури, відтворюючи «рефлекс 2014 року» вже в умовах мирної кризи. Дані фонду «Демократичні ініціативи» підтверджують цей зсув: близько 70% опитаних експертів бачили основу відносин між суспільством і державою як «партнерство у спільній діяльності». Проте важливо розуміти - це партнерство виникало знизу, як органічна відповідь на вакуум державної спроможності, а не конструювалося директивами зверху.
Паралельно розгортався ще один процес, стратегічне значення якого тоді мало хто усвідомлював. Запущена у 2020 році «Дія» проходила свій перший масовий стрес-тест. Те, що спочатку здавалося лише зручним сервісом для отримання довідок, насправді закладало фундамент критичної інфраструктури. У лютому 2022-го саме ця база дозволить мобілізувати, інформувати та координувати мільйони людей у режимі реального часу.
Аналітичний висновок, який COVID-19 зробив очевидним: інституційна стійкість України тримається не лише завдяки вертикалі, а часто всупереч їй. Реформа децентралізації виховала альтернативний рівень суб'єктності. Горизонтальні мережі зберегли живим механізм кризової самоорганізації. А цифрова держава вибудувала інструментарій, масштаб якого оцінять згодом. Усе це разом сформувало «приховану стійкість» системи - сліпу зону для Москви, для більшості західних аналітиків і навіть для частини самої центральної влади в Києві.
Два типи сліпоти і невидима реформа
До лютого 2022 року існували два принципово різні способи «не побачити» Україну такою, якою вона стала насправді.
Перший - російський. Він мав ідеологічну природу і був структурно неминучим для імперської свідомості. Якщо виходити з аксіоми, що українці та росіяни є «одним народом», а Україна як окремий суб'єкт не існує, то й виникнення власної стратегічної культури стає неможливим. Кремлівські аналітики не просто недооцінювали Україну - вони були позбавлені самої концептуальної мови для її опису. Їхні моделі базувалися на застарілих радянських патернах: населення нібито реагує лише на силу, еліти капітулюють перед переважаючим противником, а держава миттєво розсипається без централізованого командування. У лютому 2022-го всі ці розрахунки дали нульовий результат.
Але існувала й друга сліпота - західна. Вона мала не ідеологічний, а інструментальний характер. Роками Україну аналізували крізь призму двох вузьких питань: її стабільності як «буфера» між РФ та НАТО та прогресу у виконанні умов МВФ чи ЄС. Обидва підходи були логічними, але обидва фокусувалися на Україні як на об'єкті зовнішнього впливу, а не як на суб'єкті з власною внутрішньою логікою. Західні аналітики напередодні вторгнення ретельно рахували кількість батальйонних тактичних груп на кордоні, але ігнорували те, що не піддавалося кількісному виміру - інституційну стійкість та мережевий рефлекс самоорганізації.
Найбільш показовим прикладом цієї подвійної сліпоти стало те, як обидві сторони сприймали українську децентралізацію. Протягом 2015–2020 років Україна реалізувала одну з найамбітніших реформ місцевого самоврядування в регіоні: реальне об'єднання громад, передача ресурсів і повноважень «на місця», і головне - формування нового шару місцевих еліт, загартованих практикою самостійних рішень. Окремі західні аналітики, зокрема Chatham House ще у 2019 році, помічали геополітичний вимір реформи, вказуючи, що децентралізація ускладнює гібридну дестабілізацію регіонів. Але зв'язку між реформою і воєнною стійкістю суспільства ніхто не передбачав. Переважна більшість міжнародних звітів і донорських організацій описувала децентралізацію в категоріях адміністративної ефективності, якості сервісів і фіскальної реформи. Те, що громади набувають звички до самостійних рішень і горизонтальної координації - тобто саме те, що спрацює у лютому 2022-го - практично залишалось поза аналітичним радаром.
Москва ж не бачила цього процесу взагалі - з тієї самої причини, з якої ігнорувала будь-яку іншу українську суб'єктність. Для Кремля держава існує лише як жорстка вертикаль: якщо її зламати в центрі, вся конструкція має розсипатися. Те, що відбувалося в громадах, набута ними автономія та звичка до самоорганізації просто перебувало поза межами російського аналітичного поля. Коли навесні 2022 року в окупованих районах виник стихійний спротив без видимого центрального командування, це стало для російських військових справжнім когнітивним шоком. Вони не розуміли, з чим мають справу - адже в їхній моделі світу такого явища, як самодостатня громада, просто не існувало.
Тут важливо зупинитись і зробити точніше спостереження: обидві сліпоти мали спільну природу, хоча і різне походження. І Москва, і більшість західних аналітиків мислили в категоріях вертикалі. Для одних - тому що інших категорій не існувало ідеологічно. Для інших - тому що вертикаль піддається виміру, а горизонталь - ні. Результат був однаковий: нездатність побачити горизонтальне як стратегічне.
Але є принципова різниця між двома типами сліпоти. Західна була виправною - і після 24 лютого вона почала виправлятись швидко. Російська - структурно невиправна, поки існує базовий наратив про «один народ». Визнати, що українська стратегічна культура є окремою і що вона виявилась ефективнішою у критичний момент - означало б для Кремля підрити онтологічний фундамент самої війни. Тому навіть очевидні факти не конвертувались у переосмислення.
Виник парадокс: обидві сліпоти, кожна по-своєму, сприяли формуванню того, що вони не могли побачити. Те, що Україна не мала зовнішньо нав'язаної рамки власної стратегічної ідентичності, означало, що ця ідентичність формувалась зсередини - повільно, суперечливо, через кризи і розчарування. Але саме тому, коли прийшло випробування, вона виявилась органічною, а не імпортованою. І органічне - як показав лютий 2022-го - виявляється значно стійкішим.
Трагедія вибору: між панікою та паралічем
Упродовж осені 2021 - зими 2022 року Зеленський опинився перед вибором, який не мав «хорошого» рішення. Західні розвідки, насамперед американська, надавали дедалі конкретніші попередження про підготовку повномасштабного вторгнення. Проте президент публічно обрав іншу тональність. У зверненні 19 січня 2022 року він зробив це в одному монолозі: спочатку деактивував загрозу («А в чому, власне, новина? Хіба це не реальність уже вісім років?»), а відтак намалював мирний календар року - Великдень, «у травні, як завжди, сонце, вихідні, шашлики», ЗНО, весілля, Новий рік. Це були два шари однієї стратегії заспокоєння. Того ж дня Блінкен особисто повідомив йому, що вторгнення може статися «в найкоротші терміни» - але публічної риторики Зеленський не змінив.
Ця поведінка не була простою впертістю - тут зіткнулися дві різні логіки виживання. Логіка Вашингтона ґрунтувалася на принципі превентивного попередження: розголошення планів ворога мало б зупинити його. Для них тривога була інструментом безпеки. Натомість логіка Банкової виходила з необхідності запобігання внутрішньому колапсу. Як пояснював капітан 1-го рангу запасу Андрій Риженко у коментарі Radio Free Europe наприкінці січня 2022 року: «Це політичне рішення в Офісі президента: «Не панікуйте». Якщо українські політики визнають, що це ескалація і ця загроза існує, економічні інвестори виведуть свої кошти, гривня впаде. Ми вже це бачимо - гроші виводяться з України». Влада намагалася втримати фінансовий фронт, розуміючи: банкрутство держави та втеча інвесторів можуть стати не меншою загрозою, ніж танки на кордоні.
Але була і третя логіка - суто стратегічна. У другій половині лютого Росія почала агресивно конструювати казус белі: фейкові обстріли, примусова «евакуація» в ОРДЛО, сюжети про «українських диверсантів» - усе це складалося в знайому мозаїку. Українські аналітики впізнавали цей сценарій: вже 19 лютого аналітик Віктор Трегубов прямо вказував на тотожність подій із «грузинським сценарієм» 2008 року. Київ опинився в пастці: з одного боку - необхідність мобілізації та розгортання сил, з іншого - паралізуючий страх дати агресору привід звинуватити Україну в першому ударі. Влада обрала стратегію «максимальної витримки». Ця логіка виграла для України дипломатичну чистоту та майбутню міжнародну підтримку - але подарувала ворогу ефект раптовості в перші години вторгнення.
Найбільш промовистим символом ціни «максимальної витримки» стали перешийки між Кримом і материковою Україною. 24 лютого планувалося підірвати тринадцять мостів, дамб та доріг з Криму - підрив не відбувся жодного разу, крім одного. Матрос Віталій Скакун підірвав одну з колій Генічеського мосту ціною власного життя. Відчайдушні спроби старшого сержанта Івана Сестриватовського підірвати мости на Чонгарі без зв'язку та наказу зверху завершились невдачею - вибуху не сталося. Обидва епізоди свідчать про одне: у критичний момент персональна відповідальність солдата стала вирішальним фактором там, де системні механізми управління дали збій.
Втім за технічними версіями про перебиті дроти ховається структурна проблема, яка виходить за межі звичайної непідготовленості. Швидкість прориву на Півдні стала результатом не лише тактичної переваги ворога, а й свідомого викривлення картини реальності всередині самої системи управління. 23 лютого, напередодні вторгнення, на нараді в Херсонській ОДА голова адміністрації Лагута запевняв присутніх: ситуація під контролем, панікувати не варто. Вже через тиждень після вторгнення був затриманий за державну зраду помічник начальника УСБУ Херсонщини - керівник антитерористичного центру полковник Ігор Садохін: він передав ворогу сітку мінних полів і, за версією слідства, координував дії російської авіації під час евакуації власних колег. Начальник УСБУ Херсонщини Криворучко був позбавлений генеральського звання. Начальник ГУ внутрішньої безпеки самої СБУ Наумов - теж, і його діяльність також розслідується як державна зрада. Межа між «інституційною сліпотою» і «зрадою» у цьому контексті виявилась тонкою - і практично невидимою зсередини.
Над усією цією системою стояв голова СБУ Іван Баканов - давній друг Зеленського і колишній керівник «Кварталу 95», призначений за принципом особистої лояльності, а не фахової компетентності. Звільнений у липні 2022 року через «аномально велику кількість зрадників» у лавах служби, він пішов без кримінальної відповідальності.
Водночас там, де офіційна вертикаль заперечувала загрозу, частина системи готувалась потай. У розслідуванні The Guardian, побудованому на понад 100 інтерв'ю з військовими і розвідниками кількох країн, Залужний описав своє становище так: «Ти збираєшся битися з Майком Тайсоном, а єдиний бій, який ти мав раніше, - це бій подушками з твоїм молодшим братом. Це шанс один на мільйон, і ти повинен бути готовим». Не маючи офіційної санкції, Залужний і офіцери ГУР діяли самостійно: таємні штабні навчання за найгіршими сценаріями, конспіративні квартири в Києві, готівка знята заздалегідь. 22 лютого на засіданні РНБО Залужний разом з Резніковим востаннє намагались домогтись воєнного стану - і отримали відмову. Зеленський обрав «надзвичайний стан», боячись паніки. В останню ніч генерали все одно діяли - замінували дно Чорного моря, перемістили частини на стратегічні позиції. «Все це було абсолютно заборонено. Якби вторгнення не відбулося, нам загрожували б кримінальні справи», - сказав один із генералів. Але більшість командирів вирішили, що іншого виходу немає.
Напередодні 24 лютого українська державна машина фактично розщепилася на три автономні шари, що діяли в різних реальностях. Офіційна вертикаль продовжувала політику «заспокоєння». Інститути оборони потай готувалися до найгіршого сценарію, діючи за межами офіційних директив. Частина вертикалі працювала проти неї зсередини. Це розщеплення стало ключовим фактором перших днів війни - Україна вистояла не тому, що система спрацювала як єдиний механізм, а тому, що військова і громадянська суб'єктність виявилася спроможною діяти автономно, коли політична логіка зайшла у глухий кут.
Армія виявилась готовою - через вісім років бойового досвіду та ініціативну підготовку всупереч офіційним заборонам. Суспільство зреагувало миттєво через активований рефлекс горизонтальної координації. Громади вистояли завдяки децентралізації, яку ніхто спочатку не планував як стратегічний ресурс оборони.
23 лютого 2022 року Україна входила у велику війну з глибоко суперечливою спадщиною - але з одним прихованим активом, якого не бачили ні в Москві, ні на Заході, ні, вочевидь, у частині самого Офісу президента: роки автономного навчання системи, яке відбувалося поза вертикаллю і часто попри неї. Наступного дня цей ресурс почав говорити сам за себе - Україна вступила в бій не як ієрархічна структура, що чекає на наказ, а як жива мережа, здатна до самоорганізації в точках розриву.
Далі буде.