![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanКирилл Данильченко
Русские блогеры плачут про потерю второго вертолета за сутки. Ну дык да, если посылать машину за 16 млн евро пулять НУРСы за 6 км с кабрирования, потому что «срочно надо, вокзал уходит» — так оно и бывает.
Особенно на подготовленную за зиму оборону, с работающими РЛС, с дронами, производство которых не ковыряли ракетами, потому, что очень хотелось выключить тепло в Киеве.
Стреляешь ты — стреляют в тебя.
Любителям лозунгов «можем повторить» полезно иногда смотреть в реальную статистику своего «лучшего в мире» штурмовика Ил-2. Их сделали 36 тысяч штук, и расклад там был такой:
11 тысяч сбито в боях и потеряно на земле в результате действий противника
11 тысяч потеряно в авариях (кривые руки, брак, плохо обученные наземные службы, дикие графики вылетов).
Каждый второй «дед-пилот» либо сгорел заживо, либо завывал в госпитале с перебитыми ногами. А если выжил и не был добит в канаве — то в НКВД ему с удовольствием ломали пальцы, выясняя: «почему потерял дорогую машину?» и «не японский ли ты шпион?».
На 1 погибшего летчика приходилось до 4 убитых стрелков. Именно так на 22 тысячи машин было потеряно 27 тысяч членов экипажа.
Когда очень хочется «повторить», надо хоть читать, как именно ковалась та Поебда и что конкретно ты собрался косплеить. Желательно не по игре «Ил-2 Штурмовик» и не по постам штурмана со свежей партией магнитов на холодильник.
=====
Yanina Sokolova
Подивилася з дітьми фільм «Містер Ніхто проти путіна», який, нагадаю, отримав Оскар в номінації за найкращий документальний фільм року. Події відбуваються в школі русаків то подумала що моїх хлопцям -школярам буде про що подумати порівнявши шкільні системи.
Хочеться помитися. Я людина емпатична. Але мене не вразило не збентежило нічого. Ні герой, ні діти, ні система. Помийка, яка перетворилася на концтабір не може викликати співчуття. Обʼєднана мета концтабора лишається сталою. Нищити. Руйнувати. Бухати. І зрештою… помирати.
За задумом режисера, шкільного вчителя з Карабаша, помийки на Уралі, звідки родом головний герой, ми маємо подивитися у що перетворилася система російської середньої освіти з початком так званої сво. Каверза в тому, що перетворення насправді є не зміною програми освіти дітей на Росії, а продовженням утопічного сприйняття життя як такого.
У фільмі немає місця ані сумніву. Ані діалогу.
Автор нічого не зробив аби змінити сприйняття життя дітей. Автор нічого не зробив як вчитель аби посіяти сумнів. Він голить випускника який йде на сво без жодних питань про наслідки, розмов про причини такого рішення. Вчитель стоїть на останньому дзвонику і проводжає в доросле життя своїх учнів, щось там несе про любов до них, прекрасно усвідомлюючи, що скоро його учні будуть удобрювати українську землю. Він просто задокументував те, що і так показують по тб. Мовчки.
Мовчу про якість.Фільм на рівні фестивального кіно провінційного міста.
Зауважу. Вже друге кіно про «тяжку долю російського народу, який змушений миритися з рішенням путіна» виграє Оскар за останні 5 років.
Сумно. Американці ніфіга не розуміють про росію. Вони так і не усвідомили з ким мають справу. Глибину ідеології цих імперських вбивць вони також так і не усвідомили. Звідти і вся політика.
Вся сага фільму виглядає як російське іпсо. Інакше це кіно мало мати геть інші сенси і дії.
В Росії немає опозиції. Немає хороших рускіх. Там випалена земля загальною масою. Одиниці не здатні поміняти систему. А нації нема. Тому утопія. Я прямо дивилася і уявляла запах в тій школі і хатах. Запах брудного, зверхнього, утопічного реалізму помийки: мікс горілки, поту і щєй( до речі вони там щі в школі якраз і їдять, то асоціація невипадкова).
І так, це величезне щастя жити в демократичній країні Україна. Між нами з цими терористами - порожнеча. Я дивилася на їхні свята, згадувала своє навчання в садку, під ті ж пісні. Школу з тою ж грьобаною радянською формою і щаслива, що ми ніколи не станемо більше ними. І фільм 2000 метрів до Андріївки, який так і не дійшов до номінації - яскраве відображення нашої відмінності від цих потвор.
Але є і добрі висновки. Ми дуже, захмарно, різні з противником. Смердюча яма ницих рабів. І нуль масового спротиву. А значить згода.
Дякую силам оборони, за те, що мої діти розуміють і відчувають, як це жити у демократії.
Окупація помийкою була дуже близько. І лишається такою для наших територій. Ми маємо зробити максимум і на фронті і в тилу(особливо в тилу це важливо робити щодня) щоб випалити наслідки цієї нечисті у нашій відважній нації.
\
Русские блогеры плачут про потерю второго вертолета за сутки. Ну дык да, если посылать машину за 16 млн евро пулять НУРСы за 6 км с кабрирования, потому что «срочно надо, вокзал уходит» — так оно и бывает.
Особенно на подготовленную за зиму оборону, с работающими РЛС, с дронами, производство которых не ковыряли ракетами, потому, что очень хотелось выключить тепло в Киеве.
Стреляешь ты — стреляют в тебя.
Любителям лозунгов «можем повторить» полезно иногда смотреть в реальную статистику своего «лучшего в мире» штурмовика Ил-2. Их сделали 36 тысяч штук, и расклад там был такой:
11 тысяч сбито в боях и потеряно на земле в результате действий противника
11 тысяч потеряно в авариях (кривые руки, брак, плохо обученные наземные службы, дикие графики вылетов).
Каждый второй «дед-пилот» либо сгорел заживо, либо завывал в госпитале с перебитыми ногами. А если выжил и не был добит в канаве — то в НКВД ему с удовольствием ломали пальцы, выясняя: «почему потерял дорогую машину?» и «не японский ли ты шпион?».
На 1 погибшего летчика приходилось до 4 убитых стрелков. Именно так на 22 тысячи машин было потеряно 27 тысяч членов экипажа.
Когда очень хочется «повторить», надо хоть читать, как именно ковалась та Поебда и что конкретно ты собрался косплеить. Желательно не по игре «Ил-2 Штурмовик» и не по постам штурмана со свежей партией магнитов на холодильник.
=====
Yanina Sokolova
Подивилася з дітьми фільм «Містер Ніхто проти путіна», який, нагадаю, отримав Оскар в номінації за найкращий документальний фільм року. Події відбуваються в школі русаків то подумала що моїх хлопцям -школярам буде про що подумати порівнявши шкільні системи.
Хочеться помитися. Я людина емпатична. Але мене не вразило не збентежило нічого. Ні герой, ні діти, ні система. Помийка, яка перетворилася на концтабір не може викликати співчуття. Обʼєднана мета концтабора лишається сталою. Нищити. Руйнувати. Бухати. І зрештою… помирати.
За задумом режисера, шкільного вчителя з Карабаша, помийки на Уралі, звідки родом головний герой, ми маємо подивитися у що перетворилася система російської середньої освіти з початком так званої сво. Каверза в тому, що перетворення насправді є не зміною програми освіти дітей на Росії, а продовженням утопічного сприйняття життя як такого.
У фільмі немає місця ані сумніву. Ані діалогу.
Автор нічого не зробив аби змінити сприйняття життя дітей. Автор нічого не зробив як вчитель аби посіяти сумнів. Він голить випускника який йде на сво без жодних питань про наслідки, розмов про причини такого рішення. Вчитель стоїть на останньому дзвонику і проводжає в доросле життя своїх учнів, щось там несе про любов до них, прекрасно усвідомлюючи, що скоро його учні будуть удобрювати українську землю. Він просто задокументував те, що і так показують по тб. Мовчки.
Мовчу про якість.Фільм на рівні фестивального кіно провінційного міста.
Зауважу. Вже друге кіно про «тяжку долю російського народу, який змушений миритися з рішенням путіна» виграє Оскар за останні 5 років.
Сумно. Американці ніфіга не розуміють про росію. Вони так і не усвідомили з ким мають справу. Глибину ідеології цих імперських вбивць вони також так і не усвідомили. Звідти і вся політика.
Вся сага фільму виглядає як російське іпсо. Інакше це кіно мало мати геть інші сенси і дії.
В Росії немає опозиції. Немає хороших рускіх. Там випалена земля загальною масою. Одиниці не здатні поміняти систему. А нації нема. Тому утопія. Я прямо дивилася і уявляла запах в тій школі і хатах. Запах брудного, зверхнього, утопічного реалізму помийки: мікс горілки, поту і щєй( до речі вони там щі в школі якраз і їдять, то асоціація невипадкова).
І так, це величезне щастя жити в демократичній країні Україна. Між нами з цими терористами - порожнеча. Я дивилася на їхні свята, згадувала своє навчання в садку, під ті ж пісні. Школу з тою ж грьобаною радянською формою і щаслива, що ми ніколи не станемо більше ними. І фільм 2000 метрів до Андріївки, який так і не дійшов до номінації - яскраве відображення нашої відмінності від цих потвор.
Але є і добрі висновки. Ми дуже, захмарно, різні з противником. Смердюча яма ницих рабів. І нуль масового спротиву. А значить згода.
Дякую силам оборони, за те, що мої діти розуміють і відчувають, як це жити у демократії.
Окупація помийкою була дуже близько. І лишається такою для наших територій. Ми маємо зробити максимум і на фронті і в тилу(особливо в тилу це важливо робити щодня) щоб випалити наслідки цієї нечисті у нашій відважній нації.
\