Ольга Мусафирова · ТИХА НІЧ

[don_katalan]

Друга ночі.
Світло максимально притишене. Тільки блимають екрани телефонів.
Нема протягів, які завжди гуляють по метро. Чути низький , на одній ноті, звук, — « гу-у-у-у…» — ніби в тунелі працює величезний вентилятор. І з глибини колії, де темрява вже абсолютна, незмигно дивиться червоне око світлофора.
Юний батько крокує вздовж колії, туди-назад , заколисує малого. Той не плаче, але і не спить — роздивляється навколо, ніби хоче запамʼятати.
Безліч дітей. З колясок можна утворити колонну.
Трохи старші ( для них ночівля в метро ще продовжує залишатися захопливою пригодою!) вже набігалися , звернулися клубочками на килимках-карематах. Хтось бронхітно кашляє через сон.
Мама трьох стелить на широкий матрас із поролону біле простирадло. У неї зосереджене і стомлене обличчя. Витирає малим руки і личка вологими серветками, знімає взуття, перевдягає в піжами. Дівчатка лягають вздовж, братик у них в ногах. Мама вкриває всіх пледом, заправленим у білу підковдру.
— А мультик?
— Зараз.
Майже як вдома... Тут здебільшого дійсно сусіди: мешканці кількох багатоповерхівок, «хрущівок»і «сталінки». Оскільки матрасів і крісел у чергової тепер на всіх не вистачає, видають багатодітним і стареньким — невдоволених нема.
—Вона завжди біле стелить, — каже Таня, моя знайома. — Це принцип. А зранку буде прати.
Пригоди кіношних звірят час від часу перериває клацання в додатку «Київ цифровий» і голос :» Увага! Загроза застосування високошвидкісних цілей! Залишайтесь в укриттях!»
Тихі собаки притулилися до ніг господарів. Тихі коти в переносках. Дорослі спілкуються пошепки.
—Я не хроплю. Чесно!
—Ну, дивіться мені…
Перон перетворився на великий табір. Це не схоже на залізничний вокзал ( безліч разів, особливо в 90-ті, ночувала — такі були «стиковки» у відрядженнях, є з чим порівнювати). Нема запаху, нема відстороненої, почасти агресивної одноосібності:» Закрию на хвильку очі, а чемодан вкрадуть!» Не тотожно, але нагадує стан березня двадцять другого року — вершини людського духу Києва, який мені довелося тут відчути. Не чужі. Спільнота.
Між «спальними місцями» залишився вузький прохід. Хтось вибирається на вулицю покурити, незважаючи на вибухи («Ну шо, наш будинок ще стоїть? А наш?» — жарт), хтось до туалетів. Там, де світить червоним світлофор, є вузький, над самою колією, коридор з металевою решіткою і такою ж підлогою — службові приміщення, для персоналу. Вони відкриті зараз для всіх.
Дуже чисто — попри кількасот людей. Туалетний папір, рідке мило в дозаторі, брусок звичайного мила.
До світанку ще далеко.
Юний батько вкладає немовля — заколисав. Юна мама, не розплющуючи очей, вмощує дитя собі на груди.
«Працює ППО. Залишайтесь в укриттях!»