![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВік Мисливець
Одна з причин, чому я хочу поставити в Одесі пам'ятник дійсно видатному одеситу (не такому в лапках "видатному" котрого знають лише у межах бувшого СРСР і лише російськомовні), а одеситу котрого насправді знає весь світ - Володимиру/Зєєву Жаботинському.
"...ассимилированные евреи в огромном городе (Одессе) вынуждены фигурировать в роли единственных носителей русской культуры — «единственных музыкантов на чужой свадьбе, с которой хозяева ушли».
На эту ситуацию я хотел обратить внимание самих «музыкантов», предложить им обдумать ее и сделать выводы.
Совершенно неопровержимо установленным я считаю тот факт, что ассимилированные евреи в нашем городе действительно очутились в роли единственных публичных носителей и насаждателей русской культуры.
Этого никто во всей дискуссии даже не пробовал отрицать, ибо это слишком яркая очевидность.
Обсуждая и оценивая эту любопытную ситуацию, я прежде всего нахожу ее в высочайшей степени комичной.
...необходима тут же наличность большой русской толпы, ... Тогда бы в этой массе действительно все перемешалось; рядом с тремя русскими ораторами мог бы тогда выступить четвертым и еврей и тоже сказать «мы, русские» или «наша русская литература» — и это стерлось бы, утонуло бы в общем впечатлении.
Но когда русской толпы нет и никак ее не заманишь и не притянешь, и на празднествах русской культуры в полумиллионном городе одни евреи, совершенно лишенные русского прикрытия, бьют в барабан и кричат «ура» во славу «нашей литературы», — то эта ситуация комична, потому что комична.
... но когда пропорция обратная или того хуже — весь, как говорится по-еврейски, «миньян» состоит из великороссов еврейского происхождения, то это есть явление высочайшего и глубочайшего социального комизма".
© Владимир (Зеев) Жаботинский. "На ложном пути".
1912 год.
Пройшло століття.
Зденаціоналізованих євреїв в Одесі відчутно поменшало, але ситуація принципово не змінилась.
Своє питоме ісконне одеське русскокультуріє разом з ними (Фабрикант, Каракіна, Філімонов) продовжили захищати так само через коліно зденаціоналізовані гагаузи Ківалов і Фучеджи, молдавани Албу, Бовбалан і Боделан, циган Кауров, болгари Марков і Димітрієв, українці Кваснюк і брати Давидченки.
Звиняйте, але луччє русскіх ніж вони, і за 100 років після Жаботинського в Одесі не знайшлося.
Минулого року один з таких "пушкіністів" Леонід Штекель вже закликав "всю Одесу" прийти і захистити пам'ятник Пушкіна.
Тоді і він сам і вся його Одеса, всі 5 пенсіонерів, прийшли. Хвилин з 15 позахищали і розійшлися.
(фото, відео)
Цього року Лёня надумав повторити минулорічне епохальне, але щось пішло з загадкових "технічних причин" не так.
(2 скани)
Показово що збирав на сьогодні всю свою Одесу Штекель не на Біржову площу а на площу Думську.
Хоча стару, історично першу назву Біржова, цій площі повернули ще восени минулого року.
Дізнавшись про акцію Штекеля, ті з одеситів хто на відміну від Лёні не хоче щоби їхні діти-онуки засинали з книжкою віршів Пушкіна мовою оригиналу під подушкою, прийшли на свою акцію проти Пушкіна як символа панування в Одесі русской культури.
(скан + відео).
Шкода що Штекель не прийшов.
Такий батл пропав...
Один з тих хто був сьогодні біля Пушкіна, військовик 122 бригади Мирослав Откович, випадково побачив мера Одеси Труанова.
Що сказав йому Труханов, я коментувати не буду, послухайте самі і можете прочитати коментар як це сталося, самого Мирослава :
https://www.facebook.com/share/v/1EN1j81iSH/
(відео)
Тільки зазначу, що і тут Труханов вдався до відомого прийому маніпуляторів - коли на одну дошку ставлять нетотожнє і тому насправді непорівняне.
Бо головне в вулицях, сходах і будинках, - їхня корисна населенню при любих владах утілітарна функція.
Побудованими раз дорогами їздять при всіх владах, сходами ходять, в будинках живуть, в будинках театрів дивляться вистави і концерти.
В Одеській опері вистави йшли майже не припиняючись і за царату і за СРСР і за румунів (румунська 4-та армія окупувала Одесу 16.10.1941, а перша вистава в одеській опері відбулась вже 19.10.1941), ідуть і по сьогодні.
А пам'ятники жодної корисної утілітарної практичної користі не несуть.
Їх на хліб не намажеш, в них жити не будеш, ними пішки з порту в місто не піднімешся.
Головна і єдина функція пам'ятників, меморіальних дошок, - бути маркерами котрі недвозначно показують кого саме і за що саме цінує та держава в котрій ці пам'ятники стоять.
Цінуєте Трубадура Імперії, Сонце русской поезії, автора російської літературної мови понал усе?
Значить правильно пам'ятник йому височіє не десь в парку Шевченка де мало хто ходить і де стоїть пам'ятник Кобзарю,
а в завжди людному середмісті, прямо перед Міськрадою.
* * *
Трошки передмайданної Одеси:
На фото 2012 року
"корінна одеситка" дочка українця з Карпат, координатор російсько-імперського руху "Дозор" Маша Більчак з приводу ювілею "Дозору" їсть спеціально замовлений нею тортик з написом кремом "Украиножеры".
Супроводжує це фото написаний Машею текст:
"Мы и дальше будем делать все для того, чтоб отстаивать интересы Русского Мира на Украине. Делать все для того, чтоб восстановить единство Отечества.
Русофобам обещаем и впредь про них не забывать и доставлять немало моментов, от которых они будут истерить и биться в бессильной злости"
Станом на березень 2012 року на мільйонну Одесу "Дозор" заявляв про 780 "дозорастів".
З них реальних (таких, що приходили на акції) було 10-15, тих що на папері (пасивных) - 765-770.
===
Serhiy Dibrov
Я дивуюся, наскільки актуальні наразі думки Жаботинського.
"Уже и теперь евреи во многих городах черты оседлости, где великорусского населения нет, являются единственными, так сказать. представителями русской культуры, т. е., говоря точнее, единолично руссифицируют край. Вильна, например, руссифицирована только еврейской интеллигенцией: и что-то незаметно, чтобы за эту услугу евреев очень любили тамошние великороссы. — а зато поляки и литовцы открыто ставят евреям этот подвиг в большую вину.
То же самое в Малороссии. Украинская печать вообще и прогрессивна, и демократична, но когда речь заходит о руссификаторской роли еврейской интеллигенции, эта печать выходит из себя и положительно сбивается на антисемитские ноты.
И хуже всего то, что не знаешь, какими словами протестовать. Ибо ведь действительно правда, что города Украины, где великороссов можно по пальцам перечесть, и вполовину бы не носили того характера, который носят теперь, если бы еврейская интеллигенция не так усердно шла навстречу администрации в смысле насаждения русского языка....
"Фальсификация школы"
1910
---
Вік Мисливець
Serhiy Dibrov
У мене тільки одне зауваження.
Після багаторічного системного і різнобічного вивчення різноетнічної мономовної спільноти зденаціоналізованих до ступіню русскості (а це найвищий ступінь денаціоналізації) служивих людей імперії "русскіє",
я мушу константувати що навіть такі величні постаті як Жаботинський, як Штепа, застосовували термин "асиміляція" щодо русскіх помилково.
Бо у перекладі з латини асиміляція це розчинення.
Коли щось велике однорідне розчиняє (асимілює) в собі різні домішки.
Але у русскіх ніколи не було і немає до сьогодні відповідного етносу (на самій первеликий жаль він так і не сформувався і тому є докази).
Назовні, для світу, росіяни вже другу сотню років мімікрують під етнічний народ/націю, хоча насправді ним не є.
Тому вся різноетнічна спільнота "русскіє" складається з неофітів у 1-2-3, максимум 4му колінах .
Нєрусскому неофіту для того, щоби стати русскім треба за заповітом українця Чехова по краплі вичавлювати з себе хто єврея як Соловйов, Леонтьєв, Задорнов, хто українця як Дугін, Мединський, хто ерз'ю як Гундяєв, Кадишева, Софронов, хто мокшу як Шукшин, хто марійця як Патрушев, хто вірменина як Лавров, хто поляка як Піонтковський, Нєбєндзя, хто вепса як Путін (я можу довго перераховувати)...
В результати всі вони денаціоналіщуються до ступіню русскості.
І те що ми сьогодні бачимо в модус вівенді і модус операнді русскіх, повністю відповідає тому, що про наслідки денаціоналізації написав Олександр Потебня:
«Вообще – денационализация сводится на дурное воспитание,
на нравственную болезнь:
на неполное пользование наличными средствами восприятия, усвоения, воздействия,
на ослабление энергии мысли;
на мерзость запустения на месте вытесненных, но ничем не заменённых форм сознания;
на ослабление связи подростающих поколений со взрослыми, заменяемой лишь слабою связью с чужими;
на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление.
Даже когда подавляющие довольно близки к подавляемым, а последние не лишаются насилием имущества и не обращаются в рабство грубейших форм,
денационализация все таки ведет к экономической и умственной зависимости и служит источником страданий».
©
Олександр Потебня (1835 - 1891)
видатний український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч, доктор філології, професор, член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1875 р., член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Лауреат Уваровської премії.
* * *
І саме тому все наше справжнє національне для русскіх - як мотузка в домі повішеного.
=====
Serhiy Dibrov
Є такі люди, актуальність думок та мудрість яких відчуваєш навіть через сторіччя.
Один з таких людей - Володимир (Зеєв) Жаботинський.
Зараз я чую, що хтось там пропонує Ірану за тридцять с̶р̶і̶б̶н̶я̶к̶і̶в мільярдів доларів підписати deal і відмовитися від програми створення ядерної зброї, декларована мета якої - знищення Ізраїлю
В такі моменти я згадую статтю Жаботинського "Про залізну стіну", яку він написав 101 рік тому.
Цитую мовою оригіналу:
"... все это не значит, что с палестинскими арабами немыслимо никакое соглашение. Невозможно только соглашение добровольное. Покуда есть у арабов хоть искра надежды избавиться от нас, они этой надежды не продадут ни за какие сладкие слова и ни за какие питательные бутерброды, именно потому, что они не сброд, а народ, хотя бы и отсталый, но живой. Живой народ идет на уступки в таких огромных, фатальных вопросах только тогда, когда никакой надежды не осталось, когда в железной стене не видно больше ни одной лазейки. Только тогда крайние группы, лозунг которых «ни за что», теряют свое обаяние, и влияние переходит к группам умеренным. Только тогда придут эти умеренные к нам с предложением взаимных уступок; только тогда станут они с нами честно торговаться по практическим вопросам, как гарантия против вытеснения, или равноправие, или национальная самобытность; и верю, и надеюсь, что тогда мы сумеем дать им такие гарантии, которые их успокоят, и оба народа смогут жить бок о бок мирно и прилично..."
Іранці, звісно, не араби. Але...
Одна з причин, чому я хочу поставити в Одесі пам'ятник дійсно видатному одеситу (не такому в лапках "видатному" котрого знають лише у межах бувшого СРСР і лише російськомовні), а одеситу котрого насправді знає весь світ - Володимиру/Зєєву Жаботинському.
"...ассимилированные евреи в огромном городе (Одессе) вынуждены фигурировать в роли единственных носителей русской культуры — «единственных музыкантов на чужой свадьбе, с которой хозяева ушли».
На эту ситуацию я хотел обратить внимание самих «музыкантов», предложить им обдумать ее и сделать выводы.
Совершенно неопровержимо установленным я считаю тот факт, что ассимилированные евреи в нашем городе действительно очутились в роли единственных публичных носителей и насаждателей русской культуры.
Этого никто во всей дискуссии даже не пробовал отрицать, ибо это слишком яркая очевидность.
Обсуждая и оценивая эту любопытную ситуацию, я прежде всего нахожу ее в высочайшей степени комичной.
...необходима тут же наличность большой русской толпы, ... Тогда бы в этой массе действительно все перемешалось; рядом с тремя русскими ораторами мог бы тогда выступить четвертым и еврей и тоже сказать «мы, русские» или «наша русская литература» — и это стерлось бы, утонуло бы в общем впечатлении.
Но когда русской толпы нет и никак ее не заманишь и не притянешь, и на празднествах русской культуры в полумиллионном городе одни евреи, совершенно лишенные русского прикрытия, бьют в барабан и кричат «ура» во славу «нашей литературы», — то эта ситуация комична, потому что комична.
... но когда пропорция обратная или того хуже — весь, как говорится по-еврейски, «миньян» состоит из великороссов еврейского происхождения, то это есть явление высочайшего и глубочайшего социального комизма".
© Владимир (Зеев) Жаботинский. "На ложном пути".
1912 год.
Пройшло століття.
Зденаціоналізованих євреїв в Одесі відчутно поменшало, але ситуація принципово не змінилась.
Своє питоме ісконне одеське русскокультуріє разом з ними (Фабрикант, Каракіна, Філімонов) продовжили захищати так само через коліно зденаціоналізовані гагаузи Ківалов і Фучеджи, молдавани Албу, Бовбалан і Боделан, циган Кауров, болгари Марков і Димітрієв, українці Кваснюк і брати Давидченки.
Звиняйте, але луччє русскіх ніж вони, і за 100 років після Жаботинського в Одесі не знайшлося.
Минулого року один з таких "пушкіністів" Леонід Штекель вже закликав "всю Одесу" прийти і захистити пам'ятник Пушкіна.
Тоді і він сам і вся його Одеса, всі 5 пенсіонерів, прийшли. Хвилин з 15 позахищали і розійшлися.
(фото, відео)
Цього року Лёня надумав повторити минулорічне епохальне, але щось пішло з загадкових "технічних причин" не так.
(2 скани)
Показово що збирав на сьогодні всю свою Одесу Штекель не на Біржову площу а на площу Думську.
Хоча стару, історично першу назву Біржова, цій площі повернули ще восени минулого року.
Дізнавшись про акцію Штекеля, ті з одеситів хто на відміну від Лёні не хоче щоби їхні діти-онуки засинали з книжкою віршів Пушкіна мовою оригиналу під подушкою, прийшли на свою акцію проти Пушкіна як символа панування в Одесі русской культури.
(скан + відео).
Шкода що Штекель не прийшов.
Такий батл пропав...
Один з тих хто був сьогодні біля Пушкіна, військовик 122 бригади Мирослав Откович, випадково побачив мера Одеси Труанова.
Що сказав йому Труханов, я коментувати не буду, послухайте самі і можете прочитати коментар як це сталося, самого Мирослава :
https://www.facebook.com/share/v/1EN1j81iSH/
(відео)
Тільки зазначу, що і тут Труханов вдався до відомого прийому маніпуляторів - коли на одну дошку ставлять нетотожнє і тому насправді непорівняне.
Бо головне в вулицях, сходах і будинках, - їхня корисна населенню при любих владах утілітарна функція.
Побудованими раз дорогами їздять при всіх владах, сходами ходять, в будинках живуть, в будинках театрів дивляться вистави і концерти.
В Одеській опері вистави йшли майже не припиняючись і за царату і за СРСР і за румунів (румунська 4-та армія окупувала Одесу 16.10.1941, а перша вистава в одеській опері відбулась вже 19.10.1941), ідуть і по сьогодні.
А пам'ятники жодної корисної утілітарної практичної користі не несуть.
Їх на хліб не намажеш, в них жити не будеш, ними пішки з порту в місто не піднімешся.
Головна і єдина функція пам'ятників, меморіальних дошок, - бути маркерами котрі недвозначно показують кого саме і за що саме цінує та держава в котрій ці пам'ятники стоять.
Цінуєте Трубадура Імперії, Сонце русской поезії, автора російської літературної мови понал усе?
Значить правильно пам'ятник йому височіє не десь в парку Шевченка де мало хто ходить і де стоїть пам'ятник Кобзарю,
а в завжди людному середмісті, прямо перед Міськрадою.
* * *
Трошки передмайданної Одеси:
На фото 2012 року
"корінна одеситка" дочка українця з Карпат, координатор російсько-імперського руху "Дозор" Маша Більчак з приводу ювілею "Дозору" їсть спеціально замовлений нею тортик з написом кремом "Украиножеры".
Супроводжує це фото написаний Машею текст:
"Мы и дальше будем делать все для того, чтоб отстаивать интересы Русского Мира на Украине. Делать все для того, чтоб восстановить единство Отечества.
Русофобам обещаем и впредь про них не забывать и доставлять немало моментов, от которых они будут истерить и биться в бессильной злости"
Станом на березень 2012 року на мільйонну Одесу "Дозор" заявляв про 780 "дозорастів".
З них реальних (таких, що приходили на акції) було 10-15, тих що на папері (пасивных) - 765-770.
===
Serhiy Dibrov
Я дивуюся, наскільки актуальні наразі думки Жаботинського.
"Уже и теперь евреи во многих городах черты оседлости, где великорусского населения нет, являются единственными, так сказать. представителями русской культуры, т. е., говоря точнее, единолично руссифицируют край. Вильна, например, руссифицирована только еврейской интеллигенцией: и что-то незаметно, чтобы за эту услугу евреев очень любили тамошние великороссы. — а зато поляки и литовцы открыто ставят евреям этот подвиг в большую вину.
То же самое в Малороссии. Украинская печать вообще и прогрессивна, и демократична, но когда речь заходит о руссификаторской роли еврейской интеллигенции, эта печать выходит из себя и положительно сбивается на антисемитские ноты.
И хуже всего то, что не знаешь, какими словами протестовать. Ибо ведь действительно правда, что города Украины, где великороссов можно по пальцам перечесть, и вполовину бы не носили того характера, который носят теперь, если бы еврейская интеллигенция не так усердно шла навстречу администрации в смысле насаждения русского языка....
"Фальсификация школы"
1910
---
Вік Мисливець
Serhiy Dibrov
У мене тільки одне зауваження.
Після багаторічного системного і різнобічного вивчення різноетнічної мономовної спільноти зденаціоналізованих до ступіню русскості (а це найвищий ступінь денаціоналізації) служивих людей імперії "русскіє",
я мушу константувати що навіть такі величні постаті як Жаботинський, як Штепа, застосовували термин "асиміляція" щодо русскіх помилково.
Бо у перекладі з латини асиміляція це розчинення.
Коли щось велике однорідне розчиняє (асимілює) в собі різні домішки.
Але у русскіх ніколи не було і немає до сьогодні відповідного етносу (на самій первеликий жаль він так і не сформувався і тому є докази).
Назовні, для світу, росіяни вже другу сотню років мімікрують під етнічний народ/націю, хоча насправді ним не є.
Тому вся різноетнічна спільнота "русскіє" складається з неофітів у 1-2-3, максимум 4му колінах .
Нєрусскому неофіту для того, щоби стати русскім треба за заповітом українця Чехова по краплі вичавлювати з себе хто єврея як Соловйов, Леонтьєв, Задорнов, хто українця як Дугін, Мединський, хто ерз'ю як Гундяєв, Кадишева, Софронов, хто мокшу як Шукшин, хто марійця як Патрушев, хто вірменина як Лавров, хто поляка як Піонтковський, Нєбєндзя, хто вепса як Путін (я можу довго перераховувати)...
В результати всі вони денаціоналіщуються до ступіню русскості.
І те що ми сьогодні бачимо в модус вівенді і модус операнді русскіх, повністю відповідає тому, що про наслідки денаціоналізації написав Олександр Потебня:
«Вообще – денационализация сводится на дурное воспитание,
на нравственную болезнь:
на неполное пользование наличными средствами восприятия, усвоения, воздействия,
на ослабление энергии мысли;
на мерзость запустения на месте вытесненных, но ничем не заменённых форм сознания;
на ослабление связи подростающих поколений со взрослыми, заменяемой лишь слабою связью с чужими;
на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление.
Даже когда подавляющие довольно близки к подавляемым, а последние не лишаются насилием имущества и не обращаются в рабство грубейших форм,
денационализация все таки ведет к экономической и умственной зависимости и служит источником страданий».
©
Олександр Потебня (1835 - 1891)
видатний український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч, доктор філології, професор, член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1875 р., член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Лауреат Уваровської премії.
* * *
І саме тому все наше справжнє національне для русскіх - як мотузка в домі повішеного.
=====
Serhiy Dibrov
Є такі люди, актуальність думок та мудрість яких відчуваєш навіть через сторіччя.
Один з таких людей - Володимир (Зеєв) Жаботинський.
Зараз я чую, що хтось там пропонує Ірану за тридцять с̶р̶і̶б̶н̶я̶к̶і̶в мільярдів доларів підписати deal і відмовитися від програми створення ядерної зброї, декларована мета якої - знищення Ізраїлю
В такі моменти я згадую статтю Жаботинського "Про залізну стіну", яку він написав 101 рік тому.
Цитую мовою оригіналу:
"... все это не значит, что с палестинскими арабами немыслимо никакое соглашение. Невозможно только соглашение добровольное. Покуда есть у арабов хоть искра надежды избавиться от нас, они этой надежды не продадут ни за какие сладкие слова и ни за какие питательные бутерброды, именно потому, что они не сброд, а народ, хотя бы и отсталый, но живой. Живой народ идет на уступки в таких огромных, фатальных вопросах только тогда, когда никакой надежды не осталось, когда в железной стене не видно больше ни одной лазейки. Только тогда крайние группы, лозунг которых «ни за что», теряют свое обаяние, и влияние переходит к группам умеренным. Только тогда придут эти умеренные к нам с предложением взаимных уступок; только тогда станут они с нами честно торговаться по практическим вопросам, как гарантия против вытеснения, или равноправие, или национальная самобытность; и верю, и надеюсь, что тогда мы сумеем дать им такие гарантии, которые их успокоят, и оба народа смогут жить бок о бок мирно и прилично..."
Іранці, звісно, не араби. Але...