![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Я з дитинства любила читати п'єси.
Ніхто не любить читати п'єси, крім режисерів. Навіть актори не люблять. Тільки режисери. А я режисером не була, а п'єси читати любила. А була я малою за віком, але за зростом чималою, цибатим підлітком була, з тих, в кого спочатку ростуть руки і ноги. А потім вже все росте. В мене ще ріс ніс і це мене завжди засмучувало. Тому, читаючи п'єси, навіть не мріяла я стати акторкою, куди в акторки з таким носом - і мріяла стати режисером. Можливо, тому читала п'єси, дивуючи маму і обох бібліотекарок села. Двох з трьох сільських бібліотекарок. Бо третьою бібліотекаркою була я.
Наша бібліотека була приблизно як половина сільскої, а шкільна бібліотека була як половина нашої. І люди в селі ходили до трьох бібліотек. А в нашій домашній бібліотекаркою була саме я. Поважно записуючи до товстого журналу, кому яку видано книгу, я ще давала рекомендації. Моїм рекомендаціям довіряли, бо вважали, що я вже перечитала геть всю нашу бібліотеку. А я не всю. Попереду було життя, куди поспішати?
Так міркувала собі і час життя економила, перечитуючи якісь улюблені книги, відкладаючи набік нові надходження до нашої бібліотеки.
П'єси я перечитувала особливо часто. Бо п'єса то штука така, кожного разу вона відкривається тобі якимось новим дійством, новою сценою. Особливо часто я перечитувала Шекспіра, Чехова і п'єсу "Про що шумів Голосіївський ліс"
Я навіть автора не пам'ятаю. Спробувала погуглити, але сьогоднішній гугл теж нічого не чув про цю п'єсу, як я у ті часи нічого не знала про гугл. Бо він тоді ще навіть не народився.
П'єса про Голосіївский ліс розвертала перед читачем будиночок на краю Голосіївського лісу. Всі дії відбувались в ньому. Жили в тому будиночку мама і три її дорослі доньки. Матір звали Софією, доньок, відповідно - Віра, Надя й Люба.
Доньки були юні й незаміжні, комсомолки, студентки, киянки.
Я тоді й не знала, де воно в Києві той Голосіївський ліс. Але це не було проблемою для підлітка, що мріє стати режисером і має широку уяву.
Час дії - кінець п'ятидесятих а чи початок шестидесятих минулого сторіччя. Щаслива сім'я, в дівок попереду майбутнє. Мати - сильна жінка, всі навколо її поважають. В кожної з дівчат любовна лінія, теж безхмарна. І от одного разу відчинились двері і на поріг будиночка ступив якийсь пошарпаний чоловік. Матір впізнала його одразу і її трохи повело. Пошарпаний чоловік якось почав на неї одразу стартувати, але беззлобно, гірко якось. Дівчата зацікавились, а шо, а шо? Мам, його вигнати чи як?
А він на дівчат дивиться й плаче, все доньками їх називає.
І тут він починає розповідати, світло гасне і знов вмикається, час дії - 1941 рік, в Київ от-от увійдуть німці, йдуть вуличні бої.
Ну, звідки мені тоді було знати, що Червона армія полишила Київ, практично віддавши його німцям? Що не було вуличних боїв, які перетворили Київ на руїни - а нам на уроках історії подавали все це саме так. Тому я читала п'єсу, віруючи, що в Києві 1941 року велись страшні вуличні бої.
І от ця Софія, ще молода жінка, в цьому будинку, чує вибухи й постріли, кидається від вікна до вікна, і тут відчиняються двері і в будинок влітає той самий чоловік, ще теж молодий і не такий пошарпаний, просто радянський солдат. І кричить, щоб тітка заховалась, тут зараз буде вогнева точка.
Софія каже йому, що він дурень безграмотни, для вогневої точки ця хата погано підходить, і взагалі чекай, відкрию вікно (шукає клямки на вікнах). Содат уважно спостерігає за нею. Потім питає - тітко, а ти хто і який стосунок маєш до цієї хати?
- Живу я тут. - відповідає Софія.
- Брешеш. - каже солдат. - Ти навіть не знаєш, як тут вікна відчиняються. І щось ти дуже добре розумієшся на вогневих точках.
Тут уважний читач вже мусить здогадатись, що Софія птиця непроста. Принаймні я, цибатий підліток-режисер, вже здогадалась. Але з новою силою спалахує бій, солдат знов кудись біжить, пострілюючи на бігу. Софія залишається в хаті, взвінчена й раздосадована. Чомусь. Хоча уважний читач, а тим більше режисер, вже розуміє, чому. Щось ця Софія приховує, а солдат почав здогадуватись про тайну.
Тим часом відкриваються двері, солдат влітає знов, на руках в нього двоє немовлят. Кричить, що розбомбили пологовий будинок, всі мертві, і персонал, і мами. А лишилось кілька живих дітей. І вони обоє біжать рятувати дітей.
Тут починається повний атас і капець. Бо повертаються вони кілька разів, тягаючи немовлят. Всього їх знаходиться чи не дюжина. Софія хапається за голову, що робити, що робити, чим годувати несподіваних дітей, солдат знов кудись біжить (ну, таке солдатське діло) - і бабах! Солдата поранено.
Софія хапається за голову ще раз, бо тепер в неї дюжина немовлят і поранений солдат на руках.
До Києва заходять німці.
... якось я ходила Києвом разом зі старими євреями, вони мені розповідали про Бабин Яр і Куренівську трагедію. І мова зайшла про здачу Києва німцям. Мої євреї тоді були ще маленькими, але дещо добре пам'ятали.
- А знаете, детка, что Киев два дня стоял пустой. Немцы боялись заходить, считали, что это обман и засада. - сказав один.
- И знаете, работали парикмахерские. Женщины стояли в очереди. - сказав другий.
Я здивувалась.
- Ну, как же. Входила европейская армия. Немцы тогда еще не показали настолько свой звериный оскал. Женщины хотели выглядеть перед европейской армией красиво.
Я ошелешено пирилась на ці одкровення.
- Ну, Марк. Справедливости ради стоит сказать, что когда решалось, возьмут они Москву или нет, в Москве вообще стояли очереди к парикмахерам. Огромные очереди! - сказав перший.
І вони обидва почали реготати...
- Ну, і що? - спитали доньки Софії, коли світло на сцені знов повернуло глядача в сьогодення.
Тобто, сьогодення п'єси - кінець п'ятидесятих, а чи початок шестидесятих минулого сторіччя.
- Ми давно знаємо, що ми не рідні, що мама нас знайшла в пологовому і вигодувала, виростила.
І з гордістю присунулись до мами.
- Але ви не знаєте, що було далі. - сказав пошарпаний чоловічок.
І знов глядач повернувся в 1941 рік.
... діти вмирали. Годувати дітей було нічим.
Софія продала все, що мала, а що вона там мала, геть нічого. І ось в будиночку, заповненому дитячим плачем, відчинились двері і увійшов німецький офіцер.
Офіцер був лощеним, блискучим офіцером німецької армії. Він вивчав українську мову і навіть непогано вже говорив. Ай-яй-яй, яка біда. Поспівчував офіцер Софії, оглянувши ці ясла і кілька свіжих дитячих могилок у дворі. Поговорив, понатякав і раптом запропонував їй видати пораненого радянського солдата, якого вона переховує.
Понятно, що Софія в отказ, який солдат, нічого не знаю. А офіцер м'яко так їй і пояснив, що зараз вона піде з ним, а всі діточки лишаться в зачиненій хаті. І хід до підвалу в будинку завалять меблями. Тому солдат в підвалі буде вмирати, чуючи дитячий плач. Бо діти ці будуть вмирати довго. Нікого до них не допустять. Та й солдат помре не одразу.
Софія давай метатись, сипати прокльонами, знову в отказ.
І тут відчинились двері і увійшов поранений солдат. Каже, ось він я, не муч жінку, пожалій дітей.
Офіцер такий - та ти мені не особливо потрібен.
Витягує пістолетик, дає Софії і велить розстріляти солдата в дворі. Інакше ніяк. Інакше діти лишаться самі і будуть вмирати. Звичайна річ при перевербовці, пов'зати кров'ю, здогадається досвідчений читач.
Софія така взяла цей пістолетик, недовго думала, кивнула солдату і вони пішли в двір.
Лунають постріли.
- Блін! Та що ж таке? - заплакали дівчата сьогодення п'ятидесятих-шестидесятих.
- Мама, то ти розстріляла солдата? Свого? Солдата радянскої армії? - рвуть коси на собі дівчата.
Мечуться з кутка в куток три студентки, киянки, комсомолки. Так, як мама свого часу металась у відчаї, чим годувати вмираючих чужих діточок.
То мама зрадниця?
На цьому місці навіть я, підліток, режисер в мріях, скинулась - ви що, дівчата, ідіотки? А який вона мала вихід з ситуації? Лишити вас, малих, вмирати?
Але студентки, киянки, комсомолки про це не думають. Мама зрадниця, все. При цьому вони просять - та скажи ж хоч щось, якось виправдайся. Але Софія мовчить. Ні так, ні ні. Думайте, мовляв, що хочете.
Пройшло кілька днів чи тижнів. Пошарпаний чоловік вже не вилізає з будиночку Софії. Час від часу тролить її, незлобиво. Відчувається, що він в неї давно закоханий, та й скільки разом пройшли. Софія теж на нього не дуже сердиться. Але уперто мовчить на звинувачення. Не виправдовується.
Тим часом невмолиме світло на сцені знову гасне, щоб перенести глядача в минуле. І ми бачимо, що офіцер заходить до Софії. Дає їй гроші для дітей і користується її виходом на підпілля.
Ну да! Нарешті розуміє нездогадливий глядач, а глядач розумний вже давно зрозумів - адже Софія тому й не знала нічого в цій хаті, бо була вона спеціально зоставленою в Києві для організації підпілля. Ось воно що. І працювала б Софія підпільницею, як і планувалось - аби ж не ці несподівані діти. Якими і взяв її за жабра офіцер. То це мелодрама напополам з трагедією, і не дуже навіть оптимістичною - здогадується просунутий читач і театрал.
Знову п'ятидесяті-шестидесяті.
Дівчата не донесли на маму. Вирішили почекати. Тим часом вони самі почали розслідування. Пішли по старих підпільниках, вийшли на зв'язок зі славетними партизанами. І ось що вони почали приносити у своїх юних дзьобиках.
Що кожен раз підпілля й партизанів хтось здавав. Явки накривали, типографії теж, облави відбувались несподівано. Але кожен раз, за п'ятнадцять хвилин до облави чи обшуку, якась жінка передавала вісточку, що треба драпати. І підпільники й партизани встигали втекти. А одного разу таємнича жінка повідомила, де забрати пораненого радянського солдата. В нього було два поранення - одне старе, друге свіже.
Яка це була жінка, ніхто не знає. Якась загадкова жінка.
Тут вже всі глядачі, і нездогадливі, й розумні, починають здогадуватись, хто ж була та жінка. І як вона викрутилась з тм "розстрілом". Ах, Софія, ах, ворошиловський стрілок! Поцілила за край від серця.
А дівчатам цим ще не доходить. От дурепи. Неначе хоче кричати режисер. Тобто, я. Бо я ж подумки ставила цей спектакль.
Зрештою найрозумнішу з цих трьох комсомолок осіняє світла думка. Вона підходить до мами і трагічним шепотом питає:
- Мама, я все зрозуміла. Тебе спеціально лишили?
- Ну да! - аж наче волає весь глядацький зал.
Ну да. Маму лишили в Києві заради підпілля, мама змушена була після перевербовки піти на подвійну агентську роботу. А після війни маму спеціально знов лишили в Києві, а раптом фашисти повернуться пакостити і в першу чергу звернуться до перевіреного агента? Отут ми їх і вхопимо!
Тому й мовчить Софія, тому не може зізнатись, що вона й досі на завданні, я прошу, хоч ненадовго, боль моя, ти покінь мєня...
(лунає пісня, що передає тугу Штірліца, істиного арійця, але ні)
І от що мучило мене, підлітка-режисера-в-мріях. Чому ця п'єса не обійшла театральні підмостки? Адже на той час я вже відслідковувала театральні новинки, мама спеціально виписувала потрібні журнали. І я чудово знала про дефіцит цікавих п'єс. Якщо ти режисер-новатор і втомився ставити схвалені лінією партії "Мать-Горького" і "Оптимістичну трагедію, вітання вам, комісар Оксана і матрос Гайдай!"
А тут такий брильянт, така перлина чистої води. Ось тобі фам-фаталь і резонер їй в пару, і складні, аж до еротичного дрижання, стосунки між ними.
Ось тобі цілих три юних жіночих образи, в кожної лав сторі, з них можна вичленувати хоч субретку, хоч інженю, обирай не хочу.
Ось комік (один з героїв-коханців юних дівок) і там же герой-коханець, в однієї з дівок такий, аж блищить від власної ідеальністі.
Ось таємниця, ось її розгадка, але не до кінця, лишаймо відкритим фінал для розумного глядача.
То чом не ставити?
Ставили. Я пам'ятаю афіші. Але не так щоб сильно. Боялись.
Надто подвійна роль Софії - та власне, так і є. Була вона подвійним агентом, і хоч як викручувалась, шкоду підпіллю все ж наносила. А в п'єсі вона виводиться абсолютно позитивною героїнею. От як тут бути? Як бути в країні, де прославлялось мученичество за ідею. Де Параскева, що не віддала радянського льотчика, заклала на це смерть всіх своїх дітей, та й саму її собаками розірвали. (пісня "Враги сожгли родную хату")
Та й ставити цю п'єсу треба було, якщо не знати.
... якщо не знати, що не було страшних вуличних боїв, коли брали Київ.
... якщо не знати, в яких саме службах служила Софія, начебто й симпатична розвідниця, але, але.
... якщо не знати, що після свого розслідування три комсомолки мали б здати свою маму у певні служби, такі були часи, але чи ми самі не здали б людину зараз, вважаючи, що вона працює на ворога.
... якщо не знати, що радянські війська віддали Київ, рятуючись з оточення. Яке самі й допустили.
... якщо не знати, що через багато років ми і самі так допустили миттєве оточення Маріуполю.
... якщо не знати, що пологові будинки будуть так само розбивати новітні фашисти, як той вигаданий пологовий у Голосіївському.
... якщо не знати, що всі звірства фашистів перекриють новітні російські фашисти, потомки того радянського солдата і таких як він.
... якщо не знати, чому таким пошарпаним той солдат завалив до Софії і де він сидів всі ці роки.
... якщо не знати, що люди, які народились за кілька десятків років від вигаданої зустрічі у вигаданому будиночку на краю Голосіївського лісу, будуть точно так же вирішувати етичні проблеми війни - рятувати дітей чи рятувати ситуацію, як і вигадана автором бідолашна Софія.
І я, стара людина, що так і не стала режисером, відправляючись на війну з будинку на краю Голосіївського лісу, переходила портал з мирного життя до пожежі війни, неначе те гаснуче світло на сцені кожного разу перед сценами з війною. І кожного разу, перед кожним рейсом, сидячи в будинку на краю Голосіївського лісу і плануючи черговий фронтовий рейс, вирішувала я, що на сьогодні важливіше:
- діти, що сидять в бомбосховищах майже оточеного вже міста...
- військові, що борються за це місто...
Куди найперше відправляти підмогу?
І там же, на березі озера в Голосіївському лісі, передостаннє бачилась я з товаришем в Києві.
А ще через кілька років, коли війна дійшла і до самого Києва, вирішувала я питання - куди бігти, що рятувати, на що найперше направляти підмогу? На військові позиції? На порятунок цивільних? Тих же дітей? І брат мого загиблого товариша кричав мені:
- А цивільних вивозити ми не будемо?
А я відповідала:
- Ми не порвемось. Цивільних вже вивозять. Наше діло фронт.
І закушувала губи й серце. Точно так, як сім років тому, коли вирішувала - військові чи діти? Діти чи військові...
Тут має бути мораль. До чогось же я написала цей текст, щось же хотіла сказати, то що, що?
Моралі не буде. Як не буде й відповіді - до чого і чому я раптом згадала стару п'єсу "Про що шумів Голосіївський ліс", п'єсу, про яку я мало що пам'ятаю. Я навіть автора не пам'ятаю. А знаю тільки, що вона про вибір.
Та, власне, будь-який хоч чимось примітний твір - він про вибір.
Як в житті, як в житті.
Тяжке в нас життя, авжеж?

Ніхто не любить читати п'єси, крім режисерів. Навіть актори не люблять. Тільки режисери. А я режисером не була, а п'єси читати любила. А була я малою за віком, але за зростом чималою, цибатим підлітком була, з тих, в кого спочатку ростуть руки і ноги. А потім вже все росте. В мене ще ріс ніс і це мене завжди засмучувало. Тому, читаючи п'єси, навіть не мріяла я стати акторкою, куди в акторки з таким носом - і мріяла стати режисером. Можливо, тому читала п'єси, дивуючи маму і обох бібліотекарок села. Двох з трьох сільських бібліотекарок. Бо третьою бібліотекаркою була я.
Наша бібліотека була приблизно як половина сільскої, а шкільна бібліотека була як половина нашої. І люди в селі ходили до трьох бібліотек. А в нашій домашній бібліотекаркою була саме я. Поважно записуючи до товстого журналу, кому яку видано книгу, я ще давала рекомендації. Моїм рекомендаціям довіряли, бо вважали, що я вже перечитала геть всю нашу бібліотеку. А я не всю. Попереду було життя, куди поспішати?
Так міркувала собі і час життя економила, перечитуючи якісь улюблені книги, відкладаючи набік нові надходження до нашої бібліотеки.
П'єси я перечитувала особливо часто. Бо п'єса то штука така, кожного разу вона відкривається тобі якимось новим дійством, новою сценою. Особливо часто я перечитувала Шекспіра, Чехова і п'єсу "Про що шумів Голосіївський ліс"
Я навіть автора не пам'ятаю. Спробувала погуглити, але сьогоднішній гугл теж нічого не чув про цю п'єсу, як я у ті часи нічого не знала про гугл. Бо він тоді ще навіть не народився.
П'єса про Голосіївский ліс розвертала перед читачем будиночок на краю Голосіївського лісу. Всі дії відбувались в ньому. Жили в тому будиночку мама і три її дорослі доньки. Матір звали Софією, доньок, відповідно - Віра, Надя й Люба.
Доньки були юні й незаміжні, комсомолки, студентки, киянки.
Я тоді й не знала, де воно в Києві той Голосіївський ліс. Але це не було проблемою для підлітка, що мріє стати режисером і має широку уяву.
Час дії - кінець п'ятидесятих а чи початок шестидесятих минулого сторіччя. Щаслива сім'я, в дівок попереду майбутнє. Мати - сильна жінка, всі навколо її поважають. В кожної з дівчат любовна лінія, теж безхмарна. І от одного разу відчинились двері і на поріг будиночка ступив якийсь пошарпаний чоловік. Матір впізнала його одразу і її трохи повело. Пошарпаний чоловік якось почав на неї одразу стартувати, але беззлобно, гірко якось. Дівчата зацікавились, а шо, а шо? Мам, його вигнати чи як?
А він на дівчат дивиться й плаче, все доньками їх називає.
І тут він починає розповідати, світло гасне і знов вмикається, час дії - 1941 рік, в Київ от-от увійдуть німці, йдуть вуличні бої.
Ну, звідки мені тоді було знати, що Червона армія полишила Київ, практично віддавши його німцям? Що не було вуличних боїв, які перетворили Київ на руїни - а нам на уроках історії подавали все це саме так. Тому я читала п'єсу, віруючи, що в Києві 1941 року велись страшні вуличні бої.
І от ця Софія, ще молода жінка, в цьому будинку, чує вибухи й постріли, кидається від вікна до вікна, і тут відчиняються двері і в будинок влітає той самий чоловік, ще теж молодий і не такий пошарпаний, просто радянський солдат. І кричить, щоб тітка заховалась, тут зараз буде вогнева точка.
Софія каже йому, що він дурень безграмотни, для вогневої точки ця хата погано підходить, і взагалі чекай, відкрию вікно (шукає клямки на вікнах). Содат уважно спостерігає за нею. Потім питає - тітко, а ти хто і який стосунок маєш до цієї хати?
- Живу я тут. - відповідає Софія.
- Брешеш. - каже солдат. - Ти навіть не знаєш, як тут вікна відчиняються. І щось ти дуже добре розумієшся на вогневих точках.
Тут уважний читач вже мусить здогадатись, що Софія птиця непроста. Принаймні я, цибатий підліток-режисер, вже здогадалась. Але з новою силою спалахує бій, солдат знов кудись біжить, пострілюючи на бігу. Софія залишається в хаті, взвінчена й раздосадована. Чомусь. Хоча уважний читач, а тим більше режисер, вже розуміє, чому. Щось ця Софія приховує, а солдат почав здогадуватись про тайну.
Тим часом відкриваються двері, солдат влітає знов, на руках в нього двоє немовлят. Кричить, що розбомбили пологовий будинок, всі мертві, і персонал, і мами. А лишилось кілька живих дітей. І вони обоє біжать рятувати дітей.
Тут починається повний атас і капець. Бо повертаються вони кілька разів, тягаючи немовлят. Всього їх знаходиться чи не дюжина. Софія хапається за голову, що робити, що робити, чим годувати несподіваних дітей, солдат знов кудись біжить (ну, таке солдатське діло) - і бабах! Солдата поранено.
Софія хапається за голову ще раз, бо тепер в неї дюжина немовлят і поранений солдат на руках.
До Києва заходять німці.
... якось я ходила Києвом разом зі старими євреями, вони мені розповідали про Бабин Яр і Куренівську трагедію. І мова зайшла про здачу Києва німцям. Мої євреї тоді були ще маленькими, але дещо добре пам'ятали.
- А знаете, детка, что Киев два дня стоял пустой. Немцы боялись заходить, считали, что это обман и засада. - сказав один.
- И знаете, работали парикмахерские. Женщины стояли в очереди. - сказав другий.
Я здивувалась.
- Ну, как же. Входила европейская армия. Немцы тогда еще не показали настолько свой звериный оскал. Женщины хотели выглядеть перед европейской армией красиво.
Я ошелешено пирилась на ці одкровення.
- Ну, Марк. Справедливости ради стоит сказать, что когда решалось, возьмут они Москву или нет, в Москве вообще стояли очереди к парикмахерам. Огромные очереди! - сказав перший.
І вони обидва почали реготати...
- Ну, і що? - спитали доньки Софії, коли світло на сцені знов повернуло глядача в сьогодення.
Тобто, сьогодення п'єси - кінець п'ятидесятих, а чи початок шестидесятих минулого сторіччя.
- Ми давно знаємо, що ми не рідні, що мама нас знайшла в пологовому і вигодувала, виростила.
І з гордістю присунулись до мами.
- Але ви не знаєте, що було далі. - сказав пошарпаний чоловічок.
І знов глядач повернувся в 1941 рік.
... діти вмирали. Годувати дітей було нічим.
Софія продала все, що мала, а що вона там мала, геть нічого. І ось в будиночку, заповненому дитячим плачем, відчинились двері і увійшов німецький офіцер.
Офіцер був лощеним, блискучим офіцером німецької армії. Він вивчав українську мову і навіть непогано вже говорив. Ай-яй-яй, яка біда. Поспівчував офіцер Софії, оглянувши ці ясла і кілька свіжих дитячих могилок у дворі. Поговорив, понатякав і раптом запропонував їй видати пораненого радянського солдата, якого вона переховує.
Понятно, що Софія в отказ, який солдат, нічого не знаю. А офіцер м'яко так їй і пояснив, що зараз вона піде з ним, а всі діточки лишаться в зачиненій хаті. І хід до підвалу в будинку завалять меблями. Тому солдат в підвалі буде вмирати, чуючи дитячий плач. Бо діти ці будуть вмирати довго. Нікого до них не допустять. Та й солдат помре не одразу.
Софія давай метатись, сипати прокльонами, знову в отказ.
І тут відчинились двері і увійшов поранений солдат. Каже, ось він я, не муч жінку, пожалій дітей.
Офіцер такий - та ти мені не особливо потрібен.
Витягує пістолетик, дає Софії і велить розстріляти солдата в дворі. Інакше ніяк. Інакше діти лишаться самі і будуть вмирати. Звичайна річ при перевербовці, пов'зати кров'ю, здогадається досвідчений читач.
Софія така взяла цей пістолетик, недовго думала, кивнула солдату і вони пішли в двір.
Лунають постріли.
- Блін! Та що ж таке? - заплакали дівчата сьогодення п'ятидесятих-шестидесятих.
- Мама, то ти розстріляла солдата? Свого? Солдата радянскої армії? - рвуть коси на собі дівчата.
Мечуться з кутка в куток три студентки, киянки, комсомолки. Так, як мама свого часу металась у відчаї, чим годувати вмираючих чужих діточок.
То мама зрадниця?
На цьому місці навіть я, підліток, режисер в мріях, скинулась - ви що, дівчата, ідіотки? А який вона мала вихід з ситуації? Лишити вас, малих, вмирати?
Але студентки, киянки, комсомолки про це не думають. Мама зрадниця, все. При цьому вони просять - та скажи ж хоч щось, якось виправдайся. Але Софія мовчить. Ні так, ні ні. Думайте, мовляв, що хочете.
Пройшло кілька днів чи тижнів. Пошарпаний чоловік вже не вилізає з будиночку Софії. Час від часу тролить її, незлобиво. Відчувається, що він в неї давно закоханий, та й скільки разом пройшли. Софія теж на нього не дуже сердиться. Але уперто мовчить на звинувачення. Не виправдовується.
Тим часом невмолиме світло на сцені знову гасне, щоб перенести глядача в минуле. І ми бачимо, що офіцер заходить до Софії. Дає їй гроші для дітей і користується її виходом на підпілля.
Ну да! Нарешті розуміє нездогадливий глядач, а глядач розумний вже давно зрозумів - адже Софія тому й не знала нічого в цій хаті, бо була вона спеціально зоставленою в Києві для організації підпілля. Ось воно що. І працювала б Софія підпільницею, як і планувалось - аби ж не ці несподівані діти. Якими і взяв її за жабра офіцер. То це мелодрама напополам з трагедією, і не дуже навіть оптимістичною - здогадується просунутий читач і театрал.
Знову п'ятидесяті-шестидесяті.
Дівчата не донесли на маму. Вирішили почекати. Тим часом вони самі почали розслідування. Пішли по старих підпільниках, вийшли на зв'язок зі славетними партизанами. І ось що вони почали приносити у своїх юних дзьобиках.
Що кожен раз підпілля й партизанів хтось здавав. Явки накривали, типографії теж, облави відбувались несподівано. Але кожен раз, за п'ятнадцять хвилин до облави чи обшуку, якась жінка передавала вісточку, що треба драпати. І підпільники й партизани встигали втекти. А одного разу таємнича жінка повідомила, де забрати пораненого радянського солдата. В нього було два поранення - одне старе, друге свіже.
Яка це була жінка, ніхто не знає. Якась загадкова жінка.
Тут вже всі глядачі, і нездогадливі, й розумні, починають здогадуватись, хто ж була та жінка. І як вона викрутилась з тм "розстрілом". Ах, Софія, ах, ворошиловський стрілок! Поцілила за край від серця.
А дівчатам цим ще не доходить. От дурепи. Неначе хоче кричати режисер. Тобто, я. Бо я ж подумки ставила цей спектакль.
Зрештою найрозумнішу з цих трьох комсомолок осіняє світла думка. Вона підходить до мами і трагічним шепотом питає:
- Мама, я все зрозуміла. Тебе спеціально лишили?
- Ну да! - аж наче волає весь глядацький зал.
Ну да. Маму лишили в Києві заради підпілля, мама змушена була після перевербовки піти на подвійну агентську роботу. А після війни маму спеціально знов лишили в Києві, а раптом фашисти повернуться пакостити і в першу чергу звернуться до перевіреного агента? Отут ми їх і вхопимо!
Тому й мовчить Софія, тому не може зізнатись, що вона й досі на завданні, я прошу, хоч ненадовго, боль моя, ти покінь мєня...
(лунає пісня, що передає тугу Штірліца, істиного арійця, але ні)
І от що мучило мене, підлітка-режисера-в-мріях. Чому ця п'єса не обійшла театральні підмостки? Адже на той час я вже відслідковувала театральні новинки, мама спеціально виписувала потрібні журнали. І я чудово знала про дефіцит цікавих п'єс. Якщо ти режисер-новатор і втомився ставити схвалені лінією партії "Мать-Горького" і "Оптимістичну трагедію, вітання вам, комісар Оксана і матрос Гайдай!"
А тут такий брильянт, така перлина чистої води. Ось тобі фам-фаталь і резонер їй в пару, і складні, аж до еротичного дрижання, стосунки між ними.
Ось тобі цілих три юних жіночих образи, в кожної лав сторі, з них можна вичленувати хоч субретку, хоч інженю, обирай не хочу.
Ось комік (один з героїв-коханців юних дівок) і там же герой-коханець, в однієї з дівок такий, аж блищить від власної ідеальністі.
Ось таємниця, ось її розгадка, але не до кінця, лишаймо відкритим фінал для розумного глядача.
То чом не ставити?
Ставили. Я пам'ятаю афіші. Але не так щоб сильно. Боялись.
Надто подвійна роль Софії - та власне, так і є. Була вона подвійним агентом, і хоч як викручувалась, шкоду підпіллю все ж наносила. А в п'єсі вона виводиться абсолютно позитивною героїнею. От як тут бути? Як бути в країні, де прославлялось мученичество за ідею. Де Параскева, що не віддала радянського льотчика, заклала на це смерть всіх своїх дітей, та й саму її собаками розірвали. (пісня "Враги сожгли родную хату")
Та й ставити цю п'єсу треба було, якщо не знати.
... якщо не знати, що не було страшних вуличних боїв, коли брали Київ.
... якщо не знати, в яких саме службах служила Софія, начебто й симпатична розвідниця, але, але.
... якщо не знати, що після свого розслідування три комсомолки мали б здати свою маму у певні служби, такі були часи, але чи ми самі не здали б людину зараз, вважаючи, що вона працює на ворога.
... якщо не знати, що радянські війська віддали Київ, рятуючись з оточення. Яке самі й допустили.
... якщо не знати, що через багато років ми і самі так допустили миттєве оточення Маріуполю.
... якщо не знати, що пологові будинки будуть так само розбивати новітні фашисти, як той вигаданий пологовий у Голосіївському.
... якщо не знати, що всі звірства фашистів перекриють новітні російські фашисти, потомки того радянського солдата і таких як він.
... якщо не знати, чому таким пошарпаним той солдат завалив до Софії і де він сидів всі ці роки.
... якщо не знати, що люди, які народились за кілька десятків років від вигаданої зустрічі у вигаданому будиночку на краю Голосіївського лісу, будуть точно так же вирішувати етичні проблеми війни - рятувати дітей чи рятувати ситуацію, як і вигадана автором бідолашна Софія.
І я, стара людина, що так і не стала режисером, відправляючись на війну з будинку на краю Голосіївського лісу, переходила портал з мирного життя до пожежі війни, неначе те гаснуче світло на сцені кожного разу перед сценами з війною. І кожного разу, перед кожним рейсом, сидячи в будинку на краю Голосіївського лісу і плануючи черговий фронтовий рейс, вирішувала я, що на сьогодні важливіше:
- діти, що сидять в бомбосховищах майже оточеного вже міста...
- військові, що борються за це місто...
Куди найперше відправляти підмогу?
І там же, на березі озера в Голосіївському лісі, передостаннє бачилась я з товаришем в Києві.
А ще через кілька років, коли війна дійшла і до самого Києва, вирішувала я питання - куди бігти, що рятувати, на що найперше направляти підмогу? На військові позиції? На порятунок цивільних? Тих же дітей? І брат мого загиблого товариша кричав мені:
- А цивільних вивозити ми не будемо?
А я відповідала:
- Ми не порвемось. Цивільних вже вивозять. Наше діло фронт.
І закушувала губи й серце. Точно так, як сім років тому, коли вирішувала - військові чи діти? Діти чи військові...
Тут має бути мораль. До чогось же я написала цей текст, щось же хотіла сказати, то що, що?
Моралі не буде. Як не буде й відповіді - до чого і чому я раптом згадала стару п'єсу "Про що шумів Голосіївський ліс", п'єсу, про яку я мало що пам'ятаю. Я навіть автора не пам'ятаю. А знаю тільки, що вона про вибір.
Та, власне, будь-який хоч чимось примітний твір - він про вибір.
Як в житті, як в житті.
Тяжке в нас життя, авжеж?
