![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanНе дуже полюбляю старперські менторські проповіді: ось ми у свій час... Але ж доводиться.
Щиросердно зізнаюся: в адміністрації президента Л. Кучми я, окрім іншого, відповідав за реформу електронних засобів інформації. Саме для цього президент делегував мене до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, де, скажемо так, в мене склався вплив на більшість членів цієї установи. Характерно, що концепт такої реформи обговорювався ще у виборчому штабі кандидата у президенти.
Нагадаю, що тоді на першій кнопці українського телебачення було ОРТ — російськомовний канал. На другий — УТ 1: україномовний, але нудний до алергії. На третій — УТ 2: україномовний, дещо жвавіший, але все одно шароварний і нецікавий. Ще на цьому ефірі були комерційні студії — російськомовні. Крім того, в Україні мовили більше сотні помітних комерційних теле і радіо компаній, переважна більшість — російськомовних, деякі з них тупо ретранслювали російський ефір.
Зрозуміло, що встало руба питання очищення нашого телерадіопростору та його українізації. Для цього багато в чому завдяки В. Горбуліну була створена Доктрина інформаційної безпеки України. Яка не залишилися на папері, а пішла у реалізацію під особистим контролем президента України. Саме так: «проросійській» Кучма починав з українізації нашого інформпростору, а завершив програмною книгою «Україна — не Росія».
До мене тоді в АП та Нацраду приходили поважні люди, нардепи, такі як В. Черновіл, Л. Лук’яненко та інші. Вони вимагати якнайскоріше прибрати московітський вплив з ефіру. З чимось я погоджувався, щось заперечував. Батьки незалежності, на відміну від багатьох наступників, були особистостями, тому вміли чути аргументацію.
В результаті сформувався підхід, який зараз можна назвати «Неухильність, але поступовість».
ОРТ за рік зникло з нашого ефіру, натомість були створені «Інтер» та «1+1»: перший частково російськомовний, проте з чисто україномовними інформаційними програмами, другий — повністю україномовний, ще й з орієнтацією на просунутого глядача.
Одночасно Нацрада запровадила обов’язкові квоти на національний (тобто, україномовний) продукт для всіх телерадіокомпаній. Спочатку квоти діяли лише на рекламу та інформаційне мовлення. Потім вони поступово розширювалися: 20% всього мовлення, 40%, 60%, 80%.
Разом з Мінкультом було прийняте рішення про дублювання на українську кінофільмів, телесеріалів та іншого розважального контенту. І через чотири роки від початку цієї реформи Україна дивилася переважно україномовний телеефір та кінофільми з українським дубляжем у кінотеатрах і слухала українську естраду на радіо. І у Донбасі, і у Криму дивилися і слухали, бо фільми були свіжі, а дубляж — професійний. Та й українські пісні виявилися непоганими.
Звісно, спротив був. Здебільшого, від мовників та володарів кінотеатрів, для яких збільшувалися витрати на українізацію. А патріоти тисли з іншого боку. Але зустрічалися, дискутували, шукали і знаходили компромісні рішення. При цьому намагалися оперативно усувати «перегіби на місцях» у будь-який бік.
Пам’ятаю, як десь у 1995 році до нас з членом Нацради О. Ляховим прийшов одесит А. Вознюк — він створив чудову і дуже популярну молодіжну радіостанцію «Просто радіо», яка тоді мовило у 7 містах. І Артем предметно доводив нам, що пристойних україномовних пісень існує всього години на дві, не більше. Все інше — відстій, який не можна транслювати, щоб не знущатися над слухачами. Тому квоти від Нацради виконати неможливо. А ми переконували його, що не може так бути: країна Україна є, а гарної україномовної музика нема. Тому треба шукати і дієво підтримувати перспективних.
Після цієї розмови група продюсерів «Просто радіо» приїхала до Львова, там вони влаштували прослуховування і відібрали декілька груп, які потім зазвучали в ефірі радіокомпанії. Ці були маловідомі колективи, але лише до початку загальнонаціональних трансляцій. Одна з таких львівських груп, яку у рамках поступової українізації розкрутило одеське «Просто радіо», зветься «Океан Ельзи»...
Між іншим, С. Вакарчук був на тільки вдячним за цю розкрутку, що до нього від «Просто радіо» можна було звертатися багато років після того, як він став справжньою європейською зіркою.
Ще можна пригадати, як на українську особисто перейшов і зайнявся м’якою українізацією Донецької області її губернатор, якого звуть — не повірите — В. Янукович. А також чому інформаційний холдинг Р. Ахметова назвали саме «Україна», і на ньому відразу за ліцензією була значна частка україномовного контенту...
Коротше, багато чого можна розповісти про реальну успішну українізацію. Як і про спроби її спотворити. Але суть зрозуміла: є процеси, які неможливо і неприпустимо штучно прискорювати, яка б політична доцільність цього ні вимагала. Тим більше, каральними методами і безглуздими непрофесійними рішеннями.
Уважний читач має запитати: чому про мовного омбудсмена, який у заголовку, у самому пості нема жодного слова? А тому що він непотрібний! Абсолютно. Відповідно, немає значення, хто саме обійме цю симулякрову, але контроверсійну посаду.
Є міністерство культури та Нацрада з питань ТБ і радіо з відповідними повноваженнями, є МВС, яке має забезпечувати виконання законів. Нащо ще одна бюрократична установа, яка переважно пише скарги до вже існуючих інституцій та накладає сумнівні стягнення, чим сіє розбрат у надто делікатній духовній сфері? Та ще й регулярно ігнорує Конституцію України з виправданням, що в нас війна, і у мовному питанні треба, як на фронті?
Тільки мовних безпілотників-перехоплювачів нам ще не вистачало.
Щиросердно зізнаюся: в адміністрації президента Л. Кучми я, окрім іншого, відповідав за реформу електронних засобів інформації. Саме для цього президент делегував мене до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, де, скажемо так, в мене склався вплив на більшість членів цієї установи. Характерно, що концепт такої реформи обговорювався ще у виборчому штабі кандидата у президенти.
Нагадаю, що тоді на першій кнопці українського телебачення було ОРТ — російськомовний канал. На другий — УТ 1: україномовний, але нудний до алергії. На третій — УТ 2: україномовний, дещо жвавіший, але все одно шароварний і нецікавий. Ще на цьому ефірі були комерційні студії — російськомовні. Крім того, в Україні мовили більше сотні помітних комерційних теле і радіо компаній, переважна більшість — російськомовних, деякі з них тупо ретранслювали російський ефір.
Зрозуміло, що встало руба питання очищення нашого телерадіопростору та його українізації. Для цього багато в чому завдяки В. Горбуліну була створена Доктрина інформаційної безпеки України. Яка не залишилися на папері, а пішла у реалізацію під особистим контролем президента України. Саме так: «проросійській» Кучма починав з українізації нашого інформпростору, а завершив програмною книгою «Україна — не Росія».
До мене тоді в АП та Нацраду приходили поважні люди, нардепи, такі як В. Черновіл, Л. Лук’яненко та інші. Вони вимагати якнайскоріше прибрати московітський вплив з ефіру. З чимось я погоджувався, щось заперечував. Батьки незалежності, на відміну від багатьох наступників, були особистостями, тому вміли чути аргументацію.
В результаті сформувався підхід, який зараз можна назвати «Неухильність, але поступовість».
ОРТ за рік зникло з нашого ефіру, натомість були створені «Інтер» та «1+1»: перший частково російськомовний, проте з чисто україномовними інформаційними програмами, другий — повністю україномовний, ще й з орієнтацією на просунутого глядача.
Одночасно Нацрада запровадила обов’язкові квоти на національний (тобто, україномовний) продукт для всіх телерадіокомпаній. Спочатку квоти діяли лише на рекламу та інформаційне мовлення. Потім вони поступово розширювалися: 20% всього мовлення, 40%, 60%, 80%.
Разом з Мінкультом було прийняте рішення про дублювання на українську кінофільмів, телесеріалів та іншого розважального контенту. І через чотири роки від початку цієї реформи Україна дивилася переважно україномовний телеефір та кінофільми з українським дубляжем у кінотеатрах і слухала українську естраду на радіо. І у Донбасі, і у Криму дивилися і слухали, бо фільми були свіжі, а дубляж — професійний. Та й українські пісні виявилися непоганими.
Звісно, спротив був. Здебільшого, від мовників та володарів кінотеатрів, для яких збільшувалися витрати на українізацію. А патріоти тисли з іншого боку. Але зустрічалися, дискутували, шукали і знаходили компромісні рішення. При цьому намагалися оперативно усувати «перегіби на місцях» у будь-який бік.
Пам’ятаю, як десь у 1995 році до нас з членом Нацради О. Ляховим прийшов одесит А. Вознюк — він створив чудову і дуже популярну молодіжну радіостанцію «Просто радіо», яка тоді мовило у 7 містах. І Артем предметно доводив нам, що пристойних україномовних пісень існує всього години на дві, не більше. Все інше — відстій, який не можна транслювати, щоб не знущатися над слухачами. Тому квоти від Нацради виконати неможливо. А ми переконували його, що не може так бути: країна Україна є, а гарної україномовної музика нема. Тому треба шукати і дієво підтримувати перспективних.
Після цієї розмови група продюсерів «Просто радіо» приїхала до Львова, там вони влаштували прослуховування і відібрали декілька груп, які потім зазвучали в ефірі радіокомпанії. Ці були маловідомі колективи, але лише до початку загальнонаціональних трансляцій. Одна з таких львівських груп, яку у рамках поступової українізації розкрутило одеське «Просто радіо», зветься «Океан Ельзи»...
Між іншим, С. Вакарчук був на тільки вдячним за цю розкрутку, що до нього від «Просто радіо» можна було звертатися багато років після того, як він став справжньою європейською зіркою.
Ще можна пригадати, як на українську особисто перейшов і зайнявся м’якою українізацією Донецької області її губернатор, якого звуть — не повірите — В. Янукович. А також чому інформаційний холдинг Р. Ахметова назвали саме «Україна», і на ньому відразу за ліцензією була значна частка україномовного контенту...
Коротше, багато чого можна розповісти про реальну успішну українізацію. Як і про спроби її спотворити. Але суть зрозуміла: є процеси, які неможливо і неприпустимо штучно прискорювати, яка б політична доцільність цього ні вимагала. Тим більше, каральними методами і безглуздими непрофесійними рішеннями.
Уважний читач має запитати: чому про мовного омбудсмена, який у заголовку, у самому пості нема жодного слова? А тому що він непотрібний! Абсолютно. Відповідно, немає значення, хто саме обійме цю симулякрову, але контроверсійну посаду.
Є міністерство культури та Нацрада з питань ТБ і радіо з відповідними повноваженнями, є МВС, яке має забезпечувати виконання законів. Нащо ще одна бюрократична установа, яка переважно пише скарги до вже існуючих інституцій та накладає сумнівні стягнення, чим сіє розбрат у надто делікатній духовній сфері? Та ще й регулярно ігнорує Конституцію України з виправданням, що в нас війна, і у мовному питанні треба, як на фронті?
Тільки мовних безпілотників-перехоплювачів нам ще не вистачало.