![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Пройшла обстеження.
Хотілось їсти.
Кволим голосом попросила.
Просити істоньки бажано кволим голосом. Тоді в присутніх спалахують інстинкти - нагодувати, захищати. А також апетит.
Присутні були - одна волонтерка і один військовий, перевдягнутий в цивільне. Військового видавали берці, сумка й кепка. Як всі перевдягнуті військові, він вважав, що вдало замаскувався, ми ж погигикували.
Волонтерів видавало…
Все.
Все видає волонтерів, а найбільше - приклеєні до рук і вух телефони.
Обрали Чорноморку.
Я люблю чорноморський суп. Всі люблять чорноморські креветки, устриці і барабульки. А я люблю суп.
Приїхали. Витягнули мене, вручили в руки милиці, телефон на шию, метляється на мотузці. Поповзли. Самі посміюючись над нещодавніми криками в мережі:
- Тилові міста забули про війну! Гуляють в ресторанах!
- Хочете випити? Послухати музику? Робіть це вдома, за зачиненими дверима!
- Не танцюйте на людях! Не зневажайте почуттів фронтовиків!
Ну, танцювати ми не збирались, де вже мені танцювати. А приєднатись до праздності і сибаритськоі млості «міст, які забули про війну» рішуче вирішили.
Млосне товариство сиділо за сусідніми столиками.
Дівчина і перевдягнений в цивільне військовий.
Військового видавали берці, сумка, куртка.
Далі за столиком - дві дівчини і перевдягнений в цивільне військовий. Цей сильно не маскувався, накинув на цивільний одяг куртку з патчами.
Зайшли Ліберови.
З дальнього столика спурхнули дівчата, почали казати Ліберовим, як вони поважають роботу фронтового репортера. Сфотографувались разом. Дівчат теж щось видавало.
Це було дванадцять чоловік. Всього за столиками сиділо близько двадцяти. Двоє з них, англомовні чоловіки, пильно вдивлялись в дійство. Можливо, теж збирали анамнез лакшері суспільства праздного тилового міста. Ну-ну, збирайте. Ви теж тут не на відпочинку, здається.
Я, власне, що хочу сказати…
Та нічого такого я не хочу сказати. Я просто дала один зріз однієї літньої тераси одного київського ресторанчику. Який на перший погляд виглядав млосним епізодом «міста, яке забуло про війну»
Я хотіла розповісти, як на мене тут вчергове пішла навала ботів, які кричали:
- Звичайно, для таких як ти, війна почалась в 2024 році!
- Та ти сама спочатку хоч щось зроби для фронту, а потім патякай про фронт!
Присутні тоді добряче пореготали. Але це звичайна поведінка, навіть не серед ботів. Ставити діагноз, навіть не зібравши анамнез.
Тому, замовивши келих вина і попиваючи його під чарівний чорноморський суп, сидячи серед оцих окремо взятих людей, про яких я геть нічого не знала, але впізнала одразу - я ще хотіла б сказати, що ми нічого не знаємо про людей, яких поспішаємо засудити.
Але ж ви це й так знаєте, авжеж?
-----
1 дн. ·
Одинадцять років людина схиму несе. Не менше. Бо закликає не веселитись прилюдно, бо цим ви можете зневажити сімʼї загиблих, а також тих поранених хлопців, що перебувають в шпиталях і на реабілітації.
До речі, чому вона говорить лише про хлопців? Вона хіба не знає, що в нас воюють і жінки. Дивно…
Але ж одинадцять років людина несе свій траур поваги до людського горя і вимагає того ж від суспільства. Бо люди гинуть на війні з 2014 року. І родини оплакують їх вже аж так давно. І наші хлопці відновлюються у шпиталях з того самого 2014 року, а ваша радість чи там келих вина, випитого в людному місці, може зневажити їх. Наших поранених хлопців.
До речі, я так і не зрозуміла, чому мова йде лише про хлопців…
Але ж ви тільки вдумайтесь - одинадцять років людина не включає голосну музику. Танцює лише вдома, за зачиненими дверима. Алкоголь? Десь випити на людях? Ви що, це порушення загальної схими!
… хто там знайомий з авторкою посту чи з кимось з репортерів - розкажіть їм при нагоді, з яким оглушливим рокешником з вікон машини гасають іноді наші хлопці й дівчата. Так, і на фронті теж.
Розкажіть також, як ховають іноді - під таку класну музику, що, змахуючи сльози, шезамиш. І стиха регочеш, оцінивши плей-лист, який заклав побратим в заповіт.
В 2015 році одна дружина нашого загиблого товариша, дала відео у фейсбук. Вона була з подружками в кафе і танцювала. Року не пройшло від загибелі її чоловіка - і вона танцювала.
Як ми раділи за неї.
Бо вона знову почала жити і вона танцювала для нього і з ним.
Бо вміти жити, незважаючи ні на що, вчить нас час випробувань. Вчить нас фронт. Він знає ціну кожному дню, сповненому життя.
А цей дурацький пост, який мене просто виніс до реготу, вже має півтори тисячі репостерів. От тепер ми точно знаємо, що принаймні півтори тисячі людей, які несуть тяжку схиму вже дванадцятий рік:
- танцюють лише вдома, щоб нікого не образити
- музику слухають тільки тиху і лише траурну
- алкоголь? Десь на людях? Боже збав! Це образить загальний одинадцятирічний траур!
… і підкажіть авторці посту, щоб вона прибрала зі сторінки зрадливий келих вина, випитий явно на людях.
Та ще й на морі.
Айяйяй…
Адже схиму нести непросто.
Та ще й одинадцять років.
Пройшла обстеження.
Хотілось їсти.
Кволим голосом попросила.
Просити істоньки бажано кволим голосом. Тоді в присутніх спалахують інстинкти - нагодувати, захищати. А також апетит.
Присутні були - одна волонтерка і один військовий, перевдягнутий в цивільне. Військового видавали берці, сумка й кепка. Як всі перевдягнуті військові, він вважав, що вдало замаскувався, ми ж погигикували.
Волонтерів видавало…
Все.
Все видає волонтерів, а найбільше - приклеєні до рук і вух телефони.
Обрали Чорноморку.
Я люблю чорноморський суп. Всі люблять чорноморські креветки, устриці і барабульки. А я люблю суп.
Приїхали. Витягнули мене, вручили в руки милиці, телефон на шию, метляється на мотузці. Поповзли. Самі посміюючись над нещодавніми криками в мережі:
- Тилові міста забули про війну! Гуляють в ресторанах!
- Хочете випити? Послухати музику? Робіть це вдома, за зачиненими дверима!
- Не танцюйте на людях! Не зневажайте почуттів фронтовиків!
Ну, танцювати ми не збирались, де вже мені танцювати. А приєднатись до праздності і сибаритськоі млості «міст, які забули про війну» рішуче вирішили.
Млосне товариство сиділо за сусідніми столиками.
Дівчина і перевдягнений в цивільне військовий.
Військового видавали берці, сумка, куртка.
Далі за столиком - дві дівчини і перевдягнений в цивільне військовий. Цей сильно не маскувався, накинув на цивільний одяг куртку з патчами.
Зайшли Ліберови.
З дальнього столика спурхнули дівчата, почали казати Ліберовим, як вони поважають роботу фронтового репортера. Сфотографувались разом. Дівчат теж щось видавало.
Це було дванадцять чоловік. Всього за столиками сиділо близько двадцяти. Двоє з них, англомовні чоловіки, пильно вдивлялись в дійство. Можливо, теж збирали анамнез лакшері суспільства праздного тилового міста. Ну-ну, збирайте. Ви теж тут не на відпочинку, здається.
Я, власне, що хочу сказати…
Та нічого такого я не хочу сказати. Я просто дала один зріз однієї літньої тераси одного київського ресторанчику. Який на перший погляд виглядав млосним епізодом «міста, яке забуло про війну»
Я хотіла розповісти, як на мене тут вчергове пішла навала ботів, які кричали:
- Звичайно, для таких як ти, війна почалась в 2024 році!
- Та ти сама спочатку хоч щось зроби для фронту, а потім патякай про фронт!
Присутні тоді добряче пореготали. Але це звичайна поведінка, навіть не серед ботів. Ставити діагноз, навіть не зібравши анамнез.
Тому, замовивши келих вина і попиваючи його під чарівний чорноморський суп, сидячи серед оцих окремо взятих людей, про яких я геть нічого не знала, але впізнала одразу - я ще хотіла б сказати, що ми нічого не знаємо про людей, яких поспішаємо засудити.
Але ж ви це й так знаєте, авжеж?
-----
1 дн. ·
Одинадцять років людина схиму несе. Не менше. Бо закликає не веселитись прилюдно, бо цим ви можете зневажити сімʼї загиблих, а також тих поранених хлопців, що перебувають в шпиталях і на реабілітації.
До речі, чому вона говорить лише про хлопців? Вона хіба не знає, що в нас воюють і жінки. Дивно…
Але ж одинадцять років людина несе свій траур поваги до людського горя і вимагає того ж від суспільства. Бо люди гинуть на війні з 2014 року. І родини оплакують їх вже аж так давно. І наші хлопці відновлюються у шпиталях з того самого 2014 року, а ваша радість чи там келих вина, випитого в людному місці, може зневажити їх. Наших поранених хлопців.
До речі, я так і не зрозуміла, чому мова йде лише про хлопців…
Але ж ви тільки вдумайтесь - одинадцять років людина не включає голосну музику. Танцює лише вдома, за зачиненими дверима. Алкоголь? Десь випити на людях? Ви що, це порушення загальної схими!
… хто там знайомий з авторкою посту чи з кимось з репортерів - розкажіть їм при нагоді, з яким оглушливим рокешником з вікон машини гасають іноді наші хлопці й дівчата. Так, і на фронті теж.
Розкажіть також, як ховають іноді - під таку класну музику, що, змахуючи сльози, шезамиш. І стиха регочеш, оцінивши плей-лист, який заклав побратим в заповіт.
В 2015 році одна дружина нашого загиблого товариша, дала відео у фейсбук. Вона була з подружками в кафе і танцювала. Року не пройшло від загибелі її чоловіка - і вона танцювала.
Як ми раділи за неї.
Бо вона знову почала жити і вона танцювала для нього і з ним.
Бо вміти жити, незважаючи ні на що, вчить нас час випробувань. Вчить нас фронт. Він знає ціну кожному дню, сповненому життя.
А цей дурацький пост, який мене просто виніс до реготу, вже має півтори тисячі репостерів. От тепер ми точно знаємо, що принаймні півтори тисячі людей, які несуть тяжку схиму вже дванадцятий рік:
- танцюють лише вдома, щоб нікого не образити
- музику слухають тільки тиху і лише траурну
- алкоголь? Десь на людях? Боже збав! Це образить загальний одинадцятирічний траур!
… і підкажіть авторці посту, щоб вона прибрала зі сторінки зрадливий келих вина, випитий явно на людях.
Та ще й на морі.
Айяйяй…
Адже схиму нести непросто.
Та ще й одинадцять років.