![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАндрій Рибалко
Все своє свідоме життя я присвятив утвердженню української ідентичності. Я мріяв про Україну, де люди пишаються своєю мовою, культурою, героями. І ось ця мрія стала дійсністю. Але замість радості на душі гіркий присмак.
Мені дуже боляче, що попри мужність і жертви сотень тисяч українців ми вкотре в історії опинилися на межі втрати суверенітету, а згодом, можливо, і держави. Спробую тезово поділитися деякими думками. Це не маніфест, не політична програма і не рецепт порятунку. Це - тема для роздумів і обговорення.
***
Доля окупованих територій наочно демонструє те, що відбувалося вже не раз: де зникає українська держава, там зникає і українська мова. Зникає культура. Зникають люди.
Ми показали світу, якими можемо бути - волелюбними, сильними, мужніми. Ми демонструємо чудеса самоорганізації: волонтери можуть створити альтернативний тил для армії, звичайні громадяни - жертвувати гроші на дрони та інші потреби підрозділів. Але цього виявилося замало, якщо наша держава слабка й неефективна. У війнах перемагають не герої, а системи. Виграє той, хто має більш ефективну державу, логістику, армію. В Україні є критична маса патріотів. Але немає критичної маси державників.
***
Існує думка, що формування модерної української нації набуло найбільшої інтенсивності під час Першої світової війни, коли українці опинилися в імперських арміях і побачили, де свої, а де чужі. Моє переосмислення того, хто такий українець, сталося на цій війні.
Десь два роки тому я стояв у промерзлому окопі за Соледаром. Зліва від мене стояв «Форт», а справа - «Ізмаїл». Запитую:
— Ви ж за свідоцтвом про народження росіяни?
— Росіянин! — відповідає «Форт».
— Записаний росіянином, — каже «Ізмаїл».
А в мене всі відомі мені предки — українці. То чому ж ми всі тут разом?
— Це наш вибір, — відповіли вони мені.
«Дон» із Донбасу. Завжди говорив російською мовою, категорично засуджував Майдан. У 2014 році добровольцем пішов воювати за Україну в АТО. У 2015-му виходив з оточення в Дебальцевому. Мав кілька контузій, які сильно позначилися на його здоров’ї. У лютому 2022 року знову прийшов захищати Україну. Навіки залишився спочивати в посадці під Бахмутом на своїй рідній землі.
«Кастет» із Криму. Говорив російською. Не знаю, чи цікавився він політикою і які мав погляди. Під час херсонського контрнаступу він зголосився до групи добровольців, які йшли на штурм. Під час бою отримав смертельне поранення в голову.
Серед моїх живих побратимів є ті, чиї предки воювали в УПА. А є ті, чиї діди були НКВДистами. Хтось підтримує вступ до Євросоюзу, а хтось категорично проти. Ми дуже різні - з різними поглядами й різним походженням. Але нас об’єднує одне: вибір бути українцем, брати свою частку відповідальності за долю України.
***
Наше історичне прокляття - взаємопоборювання. Наше інформаційне поле переповнене пошуком «зрадників», «не таких українців» і «недостатньо українців». Багато в чому це зумовлено слабкістю держави, коли реальні зрадники лишалися і лишаються непокараними. Але стан у суспільстві, коли «кожен із нас - СБУ», не може тривати довго. Колаборантами й злочинцями мають займатися спецслужби та правоохоронні органи. А в суспільстві має бути конкуренція людей і ідей.
Є багато людей та ідей, з якими я категорично не згоден. Але свої зусилля буду спрямовувати на те, щоб перемагати опонентів справами. Культура взаємного знищення, підозр і цькування робить нас слабкими. Дискусія й конкуренція роблять нас сильними.
***
Ціллю нашої оборонної війни були оголошені кордони 1991 року. Це справедлива ціль. Але територія без людей - це просто географія. Велика країна з багатими природними ресурсами й малочисельним, бідним населенням - це потенційний приз для сусідів. І лише питання часу, коли відбудеться черговий розіграш. Більше людей - більше можливостей для економіки. Більше людей - більше ресурсів для армії.
Вже зараз лунають ідеї завезти в Україну кілька мільйонів мігрантів. Марно сподіватися, що вони стануть українцями навіть через десятки років. Але є інший шлях:
- повертати своїх — тих, хто був змушений виїхати за кордон чи опинився на окупованих територіях;
- залучати найкращих — талановитих людей з усього світу, які готові розвивати свій талант і Україну;
- створювати умови для народження дітей і втілювати в життя гасло «Кохаймося, нас має бути 52 мільйони».
----
Так, ми під загрозою втрати державності. Але Україна ще не вмерла. Нас не вбили, а отже, ми можемо стати сильнішими.
України минулого вже не буде. Але попри все, від нас усе ще залежить, яким буде майбутнє. Що ми будемо приносити у світ?
Особисто я бачу Україну як простір волі й творчості. Де свобода - це не просто право, а заклик до щоденної дії перед лицем Творця. Де творчість - це шлях, яким людина реалізовує свій талант, даний їй Богом. Де українець - не просто носій паспорта, а співтворець майбутнього України. Ось це - моя нова мрія про Україну.
Все своє свідоме життя я присвятив утвердженню української ідентичності. Я мріяв про Україну, де люди пишаються своєю мовою, культурою, героями. І ось ця мрія стала дійсністю. Але замість радості на душі гіркий присмак.
Мені дуже боляче, що попри мужність і жертви сотень тисяч українців ми вкотре в історії опинилися на межі втрати суверенітету, а згодом, можливо, і держави. Спробую тезово поділитися деякими думками. Це не маніфест, не політична програма і не рецепт порятунку. Це - тема для роздумів і обговорення.
***
Доля окупованих територій наочно демонструє те, що відбувалося вже не раз: де зникає українська держава, там зникає і українська мова. Зникає культура. Зникають люди.
Ми показали світу, якими можемо бути - волелюбними, сильними, мужніми. Ми демонструємо чудеса самоорганізації: волонтери можуть створити альтернативний тил для армії, звичайні громадяни - жертвувати гроші на дрони та інші потреби підрозділів. Але цього виявилося замало, якщо наша держава слабка й неефективна. У війнах перемагають не герої, а системи. Виграє той, хто має більш ефективну державу, логістику, армію. В Україні є критична маса патріотів. Але немає критичної маси державників.
***
Існує думка, що формування модерної української нації набуло найбільшої інтенсивності під час Першої світової війни, коли українці опинилися в імперських арміях і побачили, де свої, а де чужі. Моє переосмислення того, хто такий українець, сталося на цій війні.
Десь два роки тому я стояв у промерзлому окопі за Соледаром. Зліва від мене стояв «Форт», а справа - «Ізмаїл». Запитую:
— Ви ж за свідоцтвом про народження росіяни?
— Росіянин! — відповідає «Форт».
— Записаний росіянином, — каже «Ізмаїл».
А в мене всі відомі мені предки — українці. То чому ж ми всі тут разом?
— Це наш вибір, — відповіли вони мені.
«Дон» із Донбасу. Завжди говорив російською мовою, категорично засуджував Майдан. У 2014 році добровольцем пішов воювати за Україну в АТО. У 2015-му виходив з оточення в Дебальцевому. Мав кілька контузій, які сильно позначилися на його здоров’ї. У лютому 2022 року знову прийшов захищати Україну. Навіки залишився спочивати в посадці під Бахмутом на своїй рідній землі.
«Кастет» із Криму. Говорив російською. Не знаю, чи цікавився він політикою і які мав погляди. Під час херсонського контрнаступу він зголосився до групи добровольців, які йшли на штурм. Під час бою отримав смертельне поранення в голову.
Серед моїх живих побратимів є ті, чиї предки воювали в УПА. А є ті, чиї діди були НКВДистами. Хтось підтримує вступ до Євросоюзу, а хтось категорично проти. Ми дуже різні - з різними поглядами й різним походженням. Але нас об’єднує одне: вибір бути українцем, брати свою частку відповідальності за долю України.
***
Наше історичне прокляття - взаємопоборювання. Наше інформаційне поле переповнене пошуком «зрадників», «не таких українців» і «недостатньо українців». Багато в чому це зумовлено слабкістю держави, коли реальні зрадники лишалися і лишаються непокараними. Але стан у суспільстві, коли «кожен із нас - СБУ», не може тривати довго. Колаборантами й злочинцями мають займатися спецслужби та правоохоронні органи. А в суспільстві має бути конкуренція людей і ідей.
Є багато людей та ідей, з якими я категорично не згоден. Але свої зусилля буду спрямовувати на те, щоб перемагати опонентів справами. Культура взаємного знищення, підозр і цькування робить нас слабкими. Дискусія й конкуренція роблять нас сильними.
***
Ціллю нашої оборонної війни були оголошені кордони 1991 року. Це справедлива ціль. Але територія без людей - це просто географія. Велика країна з багатими природними ресурсами й малочисельним, бідним населенням - це потенційний приз для сусідів. І лише питання часу, коли відбудеться черговий розіграш. Більше людей - більше можливостей для економіки. Більше людей - більше ресурсів для армії.
Вже зараз лунають ідеї завезти в Україну кілька мільйонів мігрантів. Марно сподіватися, що вони стануть українцями навіть через десятки років. Але є інший шлях:
- повертати своїх — тих, хто був змушений виїхати за кордон чи опинився на окупованих територіях;
- залучати найкращих — талановитих людей з усього світу, які готові розвивати свій талант і Україну;
- створювати умови для народження дітей і втілювати в життя гасло «Кохаймося, нас має бути 52 мільйони».
----
Так, ми під загрозою втрати державності. Але Україна ще не вмерла. Нас не вбили, а отже, ми можемо стати сильнішими.
України минулого вже не буде. Але попри все, від нас усе ще залежить, яким буде майбутнє. Що ми будемо приносити у світ?
Особисто я бачу Україну як простір волі й творчості. Де свобода - це не просто право, а заклик до щоденної дії перед лицем Творця. Де творчість - це шлях, яким людина реалізовує свій талант, даний їй Богом. Де українець - не просто носій паспорта, а співтворець майбутнього України. Ось це - моя нова мрія про Україну.