Diana Makarova · Знову про лютий.
Feb. 18th, 2025 02:11 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЯкий об'єднує країну - і ще сильніше роз'єднує
"- Та я горів!
- А я кидав!
Як вилікувати старий нарив?
Як залікувати стару рану?
Та дуже просто. Знайти винних у розстрілах Майдану."
Та що їх шукати, всіх знайдено.
Але не покарано. Тому знову і знову буде роз'єднуватись країна.
Бо крапка не поставлена.
З часу написання цього посту пройшло багато років.
Я знаю, як працювали міліціонери Дебальцевого. Блідли від страху, але працювали. Я знаю, як б'ється під Торецьком підрозділ МВС "Лють". Я схиляюсь перед роботою "Білих янголів", це теж поліція.
Але я знаю, як катували горлівські поліцейські мою доньку на трасі під Бахмутом, спецзагони особисто Аброськіна. Хоча я також знаю, як телефонували мені наступного дня поліцейські Бахмута. Ніхто їх не примушував, вони самі телефонували і вибачались за своїх колег.
A.C.A.B. нікуди не дівається, цей напис уособлює все, що накопичилось за довгі роки в народу. І я завжди стану на захист МВС, що на фронті.
Але я пам'ятаю, як палили ми ментів Майдану.
"Вони щойно змінились на другій лінії, на блоці Часів Яр – ми щойно вилізли з пекла у Дебальцево. Тому не варто їм було розповідати нам про фронт, але вони того не знали і розпушували хвости.
Один знімав бушлат, являючи до болю знайому форму. До сліз з очей, сліз тих, що від газу. До запаху горілих шин. І я не витримала.
- Хороша форма? – спитала безтурботно я.
- Самая лучшая! – поважно відповів він, повертаючись до нас нашивкою з беркутом.
- Та не сама краща. Горить за милу душу. – безтурботно сказала я.
У кімнаті відпочинку впала тиша. Офіцер, що ніс нам каву, обережно поставив чашки прямо на більярдний стіл.
Півтора десятки очей сверлили мене поглядами.
- А ви что, палілі? – спитав нарешті власник форми.
- Ні, лише бензин підносила. – відповіла я і вийшла з зали, хряснувши дверима.
Я знала, кому це все кажу. То був харківський Беркут, і про їхнє свавілля на блоці знав вже давно весь сектор."
-----
Diana Makarova
18 лютий 2019 р. ·
РАНА...
Наше суспільство хворе. Нам пропонують терапію. Ще б гомеопатію запропонували.
- А я горів! – кричить один.
- А я кидав. – люто всміхається йому інший.
Обоє в одному підрозділі. Командир чітко слідкує, аби не було спалаху, зброя ж поруч.
… без балаклав та екіпіровки уперше вони зустрілись у Нових Петрівцях.
- Мене там не було. – казали одні й ховали очі.
- Та що ти брешеш! – реготали інші. – Я ж тобі цигарки давав, пам’ятаєш, кидав з нашого ряду у ваш?
- Я не стріляв. – казали тоді вони й ховали очі.
- Ага, ага… - казали інші.
Це була вимушена терапія, запропонована згори. Вона була необхідною, починалась війна, воювати було нікому. Усі вони повинні були йти на війну в одних рядах, і невідомо було, хто піде, хто втече, кому вірити – тоді, коли взагалі було незрозуміло, кому у цій країні можна вірити.
… вони стояли на Карачуні разом.
- Ми не поїхали до Києва, ми тоді порушили наказ. – казали одні.
- Ладно-ладно. Стріляй давай. – казали інші.
А потім дзвонили до нас і просили:
- Тут у нас Беркута. Їм треба допомогти.
- Шо??? – вирячували ми очі. – Та прям щассс!
- Нє, ці нормальні. – казали нам наші. – Вони не поїхали, вони порушили наказ, вони відмовились стріляти у свій народ.
- Та вони зараз всі так кажуть.
- Короче. Ми тут екіпіровані всі вже до зубів, спасібо вам. А вони босі, один вообщє тут в тапочках воює. І форма в них геть погана, треба мультікам. Хороші хлопці і стріляють добре.
- Та щас, біжімо аж перечіпаємось… - казали ми і записували розміри голих-босих беркутів.
- І розгрузки, і каски з броніками, короче все. – всміхались наші нам.
- А свої вони на Майдані забули?
- Та не були вони на Майдані, кажемо ж вам. – всміхались нам наші по телефону.
- Нехай не брешуть. – відповідали ми і занотовували кількість потрібної екіпіровки для неекіпірованих беркутів.
- Ну, як би там не було, а зараз ми разом. – казали нам наші.
Потім вони оплакували смерть тих беркутят, що полетіли у вирій разом з генералом Кульчицьким, який, до речі, теж свого часу стояв проти майданівців.
Екіпіровку, форму, одяг ми встигли їм доставити. Повоювати у цьому всьому вони теж встигли, дивуючись тоді ще невідомому для них поняттю волонтерства. У всьому тому і згоріли, злітаючи з Карачуна.
Їх групове фото досі зберігається в наших архівах. Фото за мить до смерті. Тоді був 14-й рік.
- А сігарєток нє найдьотца? – питались вони на блокпостах, якось вороже-жадібно зазираючи до салону.
- А ось, беріть пачку. Ще з Майдану заникала в машині. От і знадобилась. – люб’язно всміхалась я.
- С-с-с-спасібо… - шипіли вони.
Це були теж беркути. На третіх позиціях стояли вони на нашому фронті.
- Діано, потрібна допомога. Мене пов’язали беркути. – телефонував наш перевізник з прифронтового міста. – Я-то розберусь, але лишилось ще пара позицій, боюсь не встигну розвести вантаж.
- Що??? Беркути??? ДНР? – кричала я.
- Та ні, наші … - говорив Фін.
- Ах, ви ж недобитки, ах, ви ж недогорільці! – люто хапала я в руки телефон
і піднімала вертоліти.
Підняти вертоліти в перекладі з волонтерського означає – підключити усі можливі ресурси для розрулювання ситуації. Це сигнал червоної ракети і трьох зелених свистків, крик «наших б’ють!» за сараями на задньому шкільному подвір’ї.
- Все, відкликай вертоліти. Туди подзвонив Кривоніс, вже розібрались. – сміявся Рева.
- Як? Ну нє, так не годиться, як це все… - розчаровано гальмував Донбас. – А може, можна? Тіпа ви нам не дзвонили, ми тіпа самі.
- Та ну нє… Та ми вже виїхали! – волав Дніпро
- Так, нічого не знаємо. Був сигнал «наших б’ють!», ми йдемо по сигналу. – реготали кульчики.
Йшов 14-й рік.
- Ой, дєвочкі… - проспівали вони, завалюючи у кімнату відпочинку Бахмутського поліцейського відділку, куди нас відвели і попросили зачекати на зустріч зі слідчим, ми були там в справах.
- Кави, чаю? – забігались вони.
- А ми тут із фронта. – бідкались вони, ми кивали, тамуючи посмішку.
Вони щойно змінились на другій лінії, на блоці Часів Яр – ми щойно вилізли з пекла у Дебальцево. Тому не варто їм було розповідати нам про фронт, але вони того не знали і розпушували хвости.
Один знімав бушлат, являючи до болю знайому форму. До сліз з очей, сліз тих, що від газу. До запаху горілих шин. І я не витримала.
- Хороша форма? – спитала безтурботно я.
- Самая лучшая! – поважно відповів він, повертаючись до нас нашивкою з беркутом.
- Та не сама краща. Горить за милу душу. – безтурботно сказала я.
У кімнаті відпочинку впала тиша. Офіцер, що ніс нам каву, обережно поставив чашки прямо на більярдний стіл.
Півтора десятки очей сверлили мене поглядами.
- А ви что, палілі? – спитав нарешті власник форми.
- Ні, лише бензин підносила. – відповіла я і вийшла з зали, хряснувши дверима.
Я знала, кому це все кажу. То був харківський Беркут, і про їхнє свавілля на блоці знав вже давно весь сектор. Але морди їм ніхто не бив. Йшов вже 15-й рік.
Так, свіжу лють тоді вже попускало, але усе одно хотілось розібратись з тими беркутами.
Так хочеться того і зараз.
Чому? Кривава рана Майдану? Так.
Садизм вседозволеності у розгоні мирних демонстрантів, жахи Маріїнки? Так.
Стрільба бойовими по беззбройних (ну, майже беззбройних)? Само собою.
Оті немислимо героїчні смерті, коли наші йшли на них, розлютованих, забувших про людську подобу – а наші йшли у своїх мотоциклетних касках, прикриваючись дерев’яними щитами, і гинули, але на їхнє місце ставали знову наші і вперто йшли? Біль від тих смертей не вщухає. Але…
Але ж на біль старої п’ятирічної рани за ці роки наклалось стільки ран. Слов’янськ, Зеленопілля, обидва аеропорти, Побєда, Волноваха, Карловка, 32-й блокпост і 31-й, Авдіївські бої і Світлодарські, Дебальцево врешті-решт та Іловайськ! Обстріли Краматорська, Артемівська та Маріуполя, мирних міст, і стріляли навмисне по мирним і беззбройним – от де біль. От нові рани, за кожною з якої нові й нові Небесні сотні та навіть тисячі. Здавалося б, новий безмежний біль мусить затамувати старий, отой майданівський…
… а ні.
Ні кров, пролита разом – кров проливали деякі колишні беркута, більшість відсиділась на блокпостах
Ні реформа поліції – а була вона, та реформа, чи так і закінчилась на модних селфі з поліцейським?
Ні люстрація силовиків – які заново поновлювались на посадах через суди.
Ні п’ять років, за які, здавалось, можна вже й пригальмувати запал, притишити лють – а не притишується й не гальмується.
Чому?
Бо крапка не поставлена. Бо так і не почуто вибачень перед народом – вагомих вибачень, які лунають із-за грат. Бо так і не пояснено – так в чому ж був злочин силовиків перед народом, злочин, який вони пояснюють просто – та ми ж не винуваті, ми просто виконували наказ.
Бо то були не просто дві шеренги. З одного боку вгодовані садисти, які залюбки пішли виконувати наказ і бити, і вбивати всіх беззбройних, хто став перед ними. З іншого боку – діти й старі, жінки й чоловіки, айтішники та викладачі, студенти та медики, робітники та безробітні, у своїх смішних майданівських обладунках.
- Та я горів!
- А я кидав!
То було два уособлення, два історичні піки, і корені тих піків сягали у провалля історії. З одного боку – підкорюйся владі, що б вона не робила. З іншого – влада підкорюється нам, її виборцям, і ми можемо й маємо право її знести, коли вона переступить межу. З одного боку – Росія з її царсями-батюшками, з іншого – козацька вольниця, втім, досить дисциплінована й демократична вольниця.
Бо ті два уособлення зійшлись однієї зими двадцять першого сторіччя, як пік всієї історії України.
- Я нє віноват, мєня послалі разганять вашу Сєчь.
- Я не віноват, нам пріказалі взять Кієв.
- Я нє віноват, нам пріказивалі отбірать у вас хлєб.
- Я нє віноват, я виполнял пріказ, когда расстрєлівал вас у Гулагє.
І напроти цих «нєвіновних» стоїть непорушний стрій, де:
- Слава Україні!
- Героям слава!
- Слава нації!
- Воля або смерть!
Ці дві армії стоять і зараз. І спільні бої проти зовнішнього ворога їх не примирять ніколи. Тому хоробрий командир Вася Коряк, який ненавидів свого часу Майдан, спокійно йде до поліцейських лав і робить там кар’єру. Тому Мартін Брест, який жодного разу не вийшов на Майдан, пішов в поліцію і робить там кар’єру. Тому справжні майданівці йдуть з поліції, розбившись об те саме, проти чого вони боролись п’ять років тому. Можливо, навіть, тому більшість поліцейських, починаючи з Авакова, уперто не переходить на українську мову. Чомусь російська їм ближче.
І знову й знову лунає «Ложись, Бандера!»
Обурений народ сколихується. Але не надовго. Перелякані піараси МВС запускають флешмоб поліцменів «Я – Бандера». Регоче народ.
Знову й знову силовики ставлять на коліна свій народ – а провладні блогери перелякано оголошують флешмоб «Я не стану на коліна перед Росією»
Плюється народ. Бо у своїх силовиках народ вбачає ту ж саму Росію. Її методи. Ми надто добре їх знаємо, ми під ними жили сторіччя. Тому не буде жодної реформи без хірургії. А хірургія у суспільстві невигідна нашій владі.
Тому перед річницями останнього бою Майдану перелякані конторщики та полісмени посилюють нагляд над активістами, волонтерами Майдану та яскравими майданівцями – ой, лишенько, нічого не замислюють, обійдеться на цей раз?
Бо рана є. Вона болить. І біль від ран новітніх не здатен затлумити цей старий біль.
- Та я горів!
- А я кидав!
Ніхто з нас не сказав останнє слово. І та історія на Майдані не скінчилась, вона просто трохи відсунулась перед атакою спільного ворога. А слово мусить бути сказаним. Особливо коли народ очікує того слова уже п’ять років. А довге очікування несе вибух.
Лікувати історичне уособлення зла терапією – смішно. Ще б гомеопатію запропонували. Тим більш, що зло продовжує час від часу розмахувати кийками і ставити народ на коліна.
Смішні. Цей народ завжди завжди не був колінопреклоненним. А після останнього Майдану і поготів. І рано чи пізно це станеться.
Або хтось вигукне надто голосно – «Ложись, Бандера!»
Або хтось надто різко змахне кийком.
І вибухне нарив, що зріє над старою раною.
- Та я горів!
- А я кидав!
Як вилікувати старий нарив?
Як залікувати стару рану?
Та дуже просто. Знайти винних у розстрілах Майдану. Посадити садистів, які розмахували кийками на Майдані, вбиваючи хлопчиськ і старих людей, жінок і чоловіків без зброї. Пояснити народу, у чому було перевищення повноважень, чому був той наказ злочинним – і найголовніше, пояснити це своїм силовикам! Вбити їм в голови!
Очищення і осуд – все це колись зробила одна європейська країна, країна, що погрузла свого часу у гівні по шию. Але вибралась, вилікувалась і зараз квітне.
Процес болючий, так. Процес не вигідний для влади.
Що ж, нам нічого не лишається, аніж чекати, доки вибухне нарив старої рани – але так як було, уже не буде. Цей вибух буде таким потужним, що знесе усіх. І всі це розуміють. Але продовжують сидіти на бочці з порохом, розмахуючи запаленою сигарою і приймаючи пігулки у надії, що затягнеться стара рана, розсмокчеться стара пухлина.
Тим часом:
- та я горів…
- а я кидав…
лунає стиха над країною.
не заживає рана…
І не заживе.
Доки не включиться хірургія - ДІЙСНА люстрація силовиків. ДІЙСНА реформа поліції. РЕАЛЬНЕ покарання вбивць нашої Небесної сотні. А це владі невигідно, як не крути. У влади мусять лишатись пси. Злі і невідомщенні пси , готові виконати будь-який наказ, навіть злочинний.
Коло замкнулось. Ну, що, поїхали? У шостий рік початку Небесної сотні. А там буде як буде.
А як вже кожен з вас до цього ставиться – питання ступеню свободи власної душі.
"- Та я горів!
- А я кидав!
Як вилікувати старий нарив?
Як залікувати стару рану?
Та дуже просто. Знайти винних у розстрілах Майдану."
Та що їх шукати, всіх знайдено.
Але не покарано. Тому знову і знову буде роз'єднуватись країна.
Бо крапка не поставлена.
З часу написання цього посту пройшло багато років.
Я знаю, як працювали міліціонери Дебальцевого. Блідли від страху, але працювали. Я знаю, як б'ється під Торецьком підрозділ МВС "Лють". Я схиляюсь перед роботою "Білих янголів", це теж поліція.
Але я знаю, як катували горлівські поліцейські мою доньку на трасі під Бахмутом, спецзагони особисто Аброськіна. Хоча я також знаю, як телефонували мені наступного дня поліцейські Бахмута. Ніхто їх не примушував, вони самі телефонували і вибачались за своїх колег.
A.C.A.B. нікуди не дівається, цей напис уособлює все, що накопичилось за довгі роки в народу. І я завжди стану на захист МВС, що на фронті.
Але я пам'ятаю, як палили ми ментів Майдану.
"Вони щойно змінились на другій лінії, на блоці Часів Яр – ми щойно вилізли з пекла у Дебальцево. Тому не варто їм було розповідати нам про фронт, але вони того не знали і розпушували хвости.
Один знімав бушлат, являючи до болю знайому форму. До сліз з очей, сліз тих, що від газу. До запаху горілих шин. І я не витримала.
- Хороша форма? – спитала безтурботно я.
- Самая лучшая! – поважно відповів він, повертаючись до нас нашивкою з беркутом.
- Та не сама краща. Горить за милу душу. – безтурботно сказала я.
У кімнаті відпочинку впала тиша. Офіцер, що ніс нам каву, обережно поставив чашки прямо на більярдний стіл.
Півтора десятки очей сверлили мене поглядами.
- А ви что, палілі? – спитав нарешті власник форми.
- Ні, лише бензин підносила. – відповіла я і вийшла з зали, хряснувши дверима.
Я знала, кому це все кажу. То був харківський Беркут, і про їхнє свавілля на блоці знав вже давно весь сектор."
-----
Diana Makarova
18 лютий 2019 р. ·
РАНА...
Наше суспільство хворе. Нам пропонують терапію. Ще б гомеопатію запропонували.
- А я горів! – кричить один.
- А я кидав. – люто всміхається йому інший.
Обоє в одному підрозділі. Командир чітко слідкує, аби не було спалаху, зброя ж поруч.
… без балаклав та екіпіровки уперше вони зустрілись у Нових Петрівцях.
- Мене там не було. – казали одні й ховали очі.
- Та що ти брешеш! – реготали інші. – Я ж тобі цигарки давав, пам’ятаєш, кидав з нашого ряду у ваш?
- Я не стріляв. – казали тоді вони й ховали очі.
- Ага, ага… - казали інші.
Це була вимушена терапія, запропонована згори. Вона була необхідною, починалась війна, воювати було нікому. Усі вони повинні були йти на війну в одних рядах, і невідомо було, хто піде, хто втече, кому вірити – тоді, коли взагалі було незрозуміло, кому у цій країні можна вірити.
… вони стояли на Карачуні разом.
- Ми не поїхали до Києва, ми тоді порушили наказ. – казали одні.
- Ладно-ладно. Стріляй давай. – казали інші.
А потім дзвонили до нас і просили:
- Тут у нас Беркута. Їм треба допомогти.
- Шо??? – вирячували ми очі. – Та прям щассс!
- Нє, ці нормальні. – казали нам наші. – Вони не поїхали, вони порушили наказ, вони відмовились стріляти у свій народ.
- Та вони зараз всі так кажуть.
- Короче. Ми тут екіпіровані всі вже до зубів, спасібо вам. А вони босі, один вообщє тут в тапочках воює. І форма в них геть погана, треба мультікам. Хороші хлопці і стріляють добре.
- Та щас, біжімо аж перечіпаємось… - казали ми і записували розміри голих-босих беркутів.
- І розгрузки, і каски з броніками, короче все. – всміхались наші нам.
- А свої вони на Майдані забули?
- Та не були вони на Майдані, кажемо ж вам. – всміхались нам наші по телефону.
- Нехай не брешуть. – відповідали ми і занотовували кількість потрібної екіпіровки для неекіпірованих беркутів.
- Ну, як би там не було, а зараз ми разом. – казали нам наші.
Потім вони оплакували смерть тих беркутят, що полетіли у вирій разом з генералом Кульчицьким, який, до речі, теж свого часу стояв проти майданівців.
Екіпіровку, форму, одяг ми встигли їм доставити. Повоювати у цьому всьому вони теж встигли, дивуючись тоді ще невідомому для них поняттю волонтерства. У всьому тому і згоріли, злітаючи з Карачуна.
Їх групове фото досі зберігається в наших архівах. Фото за мить до смерті. Тоді був 14-й рік.
- А сігарєток нє найдьотца? – питались вони на блокпостах, якось вороже-жадібно зазираючи до салону.
- А ось, беріть пачку. Ще з Майдану заникала в машині. От і знадобилась. – люб’язно всміхалась я.
- С-с-с-спасібо… - шипіли вони.
Це були теж беркути. На третіх позиціях стояли вони на нашому фронті.
- Діано, потрібна допомога. Мене пов’язали беркути. – телефонував наш перевізник з прифронтового міста. – Я-то розберусь, але лишилось ще пара позицій, боюсь не встигну розвести вантаж.
- Що??? Беркути??? ДНР? – кричала я.
- Та ні, наші … - говорив Фін.
- Ах, ви ж недобитки, ах, ви ж недогорільці! – люто хапала я в руки телефон
і піднімала вертоліти.
Підняти вертоліти в перекладі з волонтерського означає – підключити усі можливі ресурси для розрулювання ситуації. Це сигнал червоної ракети і трьох зелених свистків, крик «наших б’ють!» за сараями на задньому шкільному подвір’ї.
- Все, відкликай вертоліти. Туди подзвонив Кривоніс, вже розібрались. – сміявся Рева.
- Як? Ну нє, так не годиться, як це все… - розчаровано гальмував Донбас. – А може, можна? Тіпа ви нам не дзвонили, ми тіпа самі.
- Та ну нє… Та ми вже виїхали! – волав Дніпро
- Так, нічого не знаємо. Був сигнал «наших б’ють!», ми йдемо по сигналу. – реготали кульчики.
Йшов 14-й рік.
- Ой, дєвочкі… - проспівали вони, завалюючи у кімнату відпочинку Бахмутського поліцейського відділку, куди нас відвели і попросили зачекати на зустріч зі слідчим, ми були там в справах.
- Кави, чаю? – забігались вони.
- А ми тут із фронта. – бідкались вони, ми кивали, тамуючи посмішку.
Вони щойно змінились на другій лінії, на блоці Часів Яр – ми щойно вилізли з пекла у Дебальцево. Тому не варто їм було розповідати нам про фронт, але вони того не знали і розпушували хвости.
Один знімав бушлат, являючи до болю знайому форму. До сліз з очей, сліз тих, що від газу. До запаху горілих шин. І я не витримала.
- Хороша форма? – спитала безтурботно я.
- Самая лучшая! – поважно відповів він, повертаючись до нас нашивкою з беркутом.
- Та не сама краща. Горить за милу душу. – безтурботно сказала я.
У кімнаті відпочинку впала тиша. Офіцер, що ніс нам каву, обережно поставив чашки прямо на більярдний стіл.
Півтора десятки очей сверлили мене поглядами.
- А ви что, палілі? – спитав нарешті власник форми.
- Ні, лише бензин підносила. – відповіла я і вийшла з зали, хряснувши дверима.
Я знала, кому це все кажу. То був харківський Беркут, і про їхнє свавілля на блоці знав вже давно весь сектор. Але морди їм ніхто не бив. Йшов вже 15-й рік.
Так, свіжу лють тоді вже попускало, але усе одно хотілось розібратись з тими беркутами.
Так хочеться того і зараз.
Чому? Кривава рана Майдану? Так.
Садизм вседозволеності у розгоні мирних демонстрантів, жахи Маріїнки? Так.
Стрільба бойовими по беззбройних (ну, майже беззбройних)? Само собою.
Оті немислимо героїчні смерті, коли наші йшли на них, розлютованих, забувших про людську подобу – а наші йшли у своїх мотоциклетних касках, прикриваючись дерев’яними щитами, і гинули, але на їхнє місце ставали знову наші і вперто йшли? Біль від тих смертей не вщухає. Але…
Але ж на біль старої п’ятирічної рани за ці роки наклалось стільки ран. Слов’янськ, Зеленопілля, обидва аеропорти, Побєда, Волноваха, Карловка, 32-й блокпост і 31-й, Авдіївські бої і Світлодарські, Дебальцево врешті-решт та Іловайськ! Обстріли Краматорська, Артемівська та Маріуполя, мирних міст, і стріляли навмисне по мирним і беззбройним – от де біль. От нові рани, за кожною з якої нові й нові Небесні сотні та навіть тисячі. Здавалося б, новий безмежний біль мусить затамувати старий, отой майданівський…
… а ні.
Ні кров, пролита разом – кров проливали деякі колишні беркута, більшість відсиділась на блокпостах
Ні реформа поліції – а була вона, та реформа, чи так і закінчилась на модних селфі з поліцейським?
Ні люстрація силовиків – які заново поновлювались на посадах через суди.
Ні п’ять років, за які, здавалось, можна вже й пригальмувати запал, притишити лють – а не притишується й не гальмується.
Чому?
Бо крапка не поставлена. Бо так і не почуто вибачень перед народом – вагомих вибачень, які лунають із-за грат. Бо так і не пояснено – так в чому ж був злочин силовиків перед народом, злочин, який вони пояснюють просто – та ми ж не винуваті, ми просто виконували наказ.
Бо то були не просто дві шеренги. З одного боку вгодовані садисти, які залюбки пішли виконувати наказ і бити, і вбивати всіх беззбройних, хто став перед ними. З іншого боку – діти й старі, жінки й чоловіки, айтішники та викладачі, студенти та медики, робітники та безробітні, у своїх смішних майданівських обладунках.
- Та я горів!
- А я кидав!
То було два уособлення, два історичні піки, і корені тих піків сягали у провалля історії. З одного боку – підкорюйся владі, що б вона не робила. З іншого – влада підкорюється нам, її виборцям, і ми можемо й маємо право її знести, коли вона переступить межу. З одного боку – Росія з її царсями-батюшками, з іншого – козацька вольниця, втім, досить дисциплінована й демократична вольниця.
Бо ті два уособлення зійшлись однієї зими двадцять першого сторіччя, як пік всієї історії України.
- Я нє віноват, мєня послалі разганять вашу Сєчь.
- Я не віноват, нам пріказалі взять Кієв.
- Я нє віноват, нам пріказивалі отбірать у вас хлєб.
- Я нє віноват, я виполнял пріказ, когда расстрєлівал вас у Гулагє.
І напроти цих «нєвіновних» стоїть непорушний стрій, де:
- Слава Україні!
- Героям слава!
- Слава нації!
- Воля або смерть!
Ці дві армії стоять і зараз. І спільні бої проти зовнішнього ворога їх не примирять ніколи. Тому хоробрий командир Вася Коряк, який ненавидів свого часу Майдан, спокійно йде до поліцейських лав і робить там кар’єру. Тому Мартін Брест, який жодного разу не вийшов на Майдан, пішов в поліцію і робить там кар’єру. Тому справжні майданівці йдуть з поліції, розбившись об те саме, проти чого вони боролись п’ять років тому. Можливо, навіть, тому більшість поліцейських, починаючи з Авакова, уперто не переходить на українську мову. Чомусь російська їм ближче.
І знову й знову лунає «Ложись, Бандера!»
Обурений народ сколихується. Але не надовго. Перелякані піараси МВС запускають флешмоб поліцменів «Я – Бандера». Регоче народ.
Знову й знову силовики ставлять на коліна свій народ – а провладні блогери перелякано оголошують флешмоб «Я не стану на коліна перед Росією»
Плюється народ. Бо у своїх силовиках народ вбачає ту ж саму Росію. Її методи. Ми надто добре їх знаємо, ми під ними жили сторіччя. Тому не буде жодної реформи без хірургії. А хірургія у суспільстві невигідна нашій владі.
Тому перед річницями останнього бою Майдану перелякані конторщики та полісмени посилюють нагляд над активістами, волонтерами Майдану та яскравими майданівцями – ой, лишенько, нічого не замислюють, обійдеться на цей раз?
Бо рана є. Вона болить. І біль від ран новітніх не здатен затлумити цей старий біль.
- Та я горів!
- А я кидав!
Ніхто з нас не сказав останнє слово. І та історія на Майдані не скінчилась, вона просто трохи відсунулась перед атакою спільного ворога. А слово мусить бути сказаним. Особливо коли народ очікує того слова уже п’ять років. А довге очікування несе вибух.
Лікувати історичне уособлення зла терапією – смішно. Ще б гомеопатію запропонували. Тим більш, що зло продовжує час від часу розмахувати кийками і ставити народ на коліна.
Смішні. Цей народ завжди завжди не був колінопреклоненним. А після останнього Майдану і поготів. І рано чи пізно це станеться.
Або хтось вигукне надто голосно – «Ложись, Бандера!»
Або хтось надто різко змахне кийком.
І вибухне нарив, що зріє над старою раною.
- Та я горів!
- А я кидав!
Як вилікувати старий нарив?
Як залікувати стару рану?
Та дуже просто. Знайти винних у розстрілах Майдану. Посадити садистів, які розмахували кийками на Майдані, вбиваючи хлопчиськ і старих людей, жінок і чоловіків без зброї. Пояснити народу, у чому було перевищення повноважень, чому був той наказ злочинним – і найголовніше, пояснити це своїм силовикам! Вбити їм в голови!
Очищення і осуд – все це колись зробила одна європейська країна, країна, що погрузла свого часу у гівні по шию. Але вибралась, вилікувалась і зараз квітне.
Процес болючий, так. Процес не вигідний для влади.
Що ж, нам нічого не лишається, аніж чекати, доки вибухне нарив старої рани – але так як було, уже не буде. Цей вибух буде таким потужним, що знесе усіх. І всі це розуміють. Але продовжують сидіти на бочці з порохом, розмахуючи запаленою сигарою і приймаючи пігулки у надії, що затягнеться стара рана, розсмокчеться стара пухлина.
Тим часом:
- та я горів…
- а я кидав…
лунає стиха над країною.
не заживає рана…
І не заживе.
Доки не включиться хірургія - ДІЙСНА люстрація силовиків. ДІЙСНА реформа поліції. РЕАЛЬНЕ покарання вбивць нашої Небесної сотні. А це владі невигідно, як не крути. У влади мусять лишатись пси. Злі і невідомщенні пси , готові виконати будь-який наказ, навіть злочинний.
Коло замкнулось. Ну, що, поїхали? У шостий рік початку Небесної сотні. А там буде як буде.
А як вже кожен з вас до цього ставиться – питання ступеню свободи власної душі.