Алі Татар-заде · читав історію В'єтнаму, написану сучасним в'єтнамським істориком.

[don_katalan]

Книжка читається легко і є стислою компиляцією того, що викладають дітям та студентам про історію їхньої батьківщини.
Починаючи з опису давніх часів, скудість письмової історії компенсується з двох джерел: археологія та міфологія.
Скріплюючим фундаментом ціх невпихуємих одне в одне засобів пізнання є ідеологія.
Наприклад, в казці такій-то говориться що давній нгуен мав чарівні барабани, що приносили перемогу. А далі звіт археологів про знахідки мідних барабанів, так, ніби це вони, ті самі, - і з гордістю кажеться, що вони поширені аж до самої Малайзії. Потім згадується вірш китайського чиновника, що описує жах китайського завойовника від звука тих барабанів.
Міфологія бачиться як скарбниця, яку дбайливо зберігають мешканці ледь не кожного села у віддалених джунглях.
Звідти історія В'єтнаму черпає всі недостаючі у літописах деталі.
Будь-яка казка історична і підтверджує щось патріотичне.
Наприклад, коли йдеться про перемогу Дітей Гір над Дітьми Води, - це не опис громадянської війни чи міжплеменної розні, як ви могли подумати, і точно не казка заради казки.
Це свідчення того, що в'єтнамський народ вдало опанував водяну стихію, що розширило його господарчий устрій.
Ідеологія патріотизму добряче скріплена марксизмом, у його самій прикладній функції.
Проте наполягається на одній марксоенгелівській візії, а саме "особливому шляху розвитку сходу".
Ця теза виникла від неспроможности "класиків ленінізму" підігнати під свою теорію історичні факти Сходу, і то лише від того, що по-перше маркси-енгельси мало цікавились всім поза білим світом, по-друге що в їх час тая історія була представлена лише кільканадцятьма дуже неякісними перекладами.
Достатньо вже того, що в марксоленінів Схід - це від Магрибу до Японії, тобто суто колоніяльна оптика. Сучасному навіть не дуже натасканому теоретику скоріше важко, ніж просто побачити щось спільне поміж Саддамом Хусейном і Цзяньцземінєм, а тодішнім європейцям все те уявлялось одною сірою масою незрозумілого, екзотичного і загадкового.
Однак подивимось як це користують в'єтнамські історики.
Особливий шлях Сходу для них, от конкретно для їх країни, полягав, ну звісно ж, в неагресивному характері рабства.
Воно було мирним, доброзичливим, спрямованим лише на бранців, які нехай спасибі скажуть, що не вбили.
Натомість сусідні держави робили рабство, звичайно, основою свого господарства, і якщо дето щото потім прийшло до В'єтнаму поганого, рабів почали бити, гвалтувати і продавати - то від сусідів.
Те, що ті сусіди також є представниками "особливого шляху Сходу", в'єтнамські історики ігнорують.
Та й сусід той власне один: китайці.
Китайці протягом левової долі історії виступають як прокляття і демон В'єтнаму.
Ледве зачувши, що десь там на півдні зародилась щаслива цівілізація, китайські бонзи не покладали рук, щоби загарбати її.
Наслідком вторгнень була здобич, як то банани, кокоси, горіхи і подібні солодощі, включно з невідомим мені овочем лічже.
Землі В'єтнаму плодючи, а в китайців скупа пустеля, того вони весь час і лізли.
В китайців ніколи це не виходило.
Як тільки черговий китаський імператор чи, що прикріше, губернатор провінції захоплював частку В'єтнаму, одразу починалися народні повстання.
Розділи античної та медієвальної історії так і звуться: період вдалого скинення імперії такої-то, період всенародного повстання сестер таких-то.
Вдале скинення починалося одразу після того, як китайці потрощили в'єтнамську армію і загарбали столицю.
Вдалість скинення рахується десятками років та кількістю смертельних акцій.
Просто кажучи, весь період панування загарбника в'єтнамці записують у період його скидання.
Наприкінці китайська династія впадає від внутрішніх чварок або від нападу на неї більш агресвиних сусідів, і років на десять припиняє суватися до В'єтнаму: це фінал вдалого скинення.
Кожне повстання описується детально, з яскравими легендами, що дбайливо зібрані. В селах показують той самий меч, той самий бубен, ті самі треножники, що фігурують в легендах.
Вожді повстань завжди гинуть, і якправило чинять самогубство.
Але історик підкреслює, що це ілюструє, як в'єтнамський народ готовий не здаватися до самої перемоги.
Кожна поразка у повстанні перетворюється на перемогу: перемогу в'єтського духу над загарбницьким, описується, як китайці були нажахані, як огорчився той чи інший імператор, коли дізнався, що його полководця розбито чи зарізано уві сні, і як воїни-китайці просилися назад додому.
Подавлене повстання для історії В'єтнаму не є історією неуспіху, а навпаки.
"Після /загибелі/ сестер Чхен повстанський рух перемістив свій центр до південних регіонів",
(тобто просто кажучи після сестер Чхен на півночі вже не було повстань, а південь населяли геть інші народи, які піднімали бунти без огляду на сестер Чхен. - однак це з нашого, скептичного погляду)
Череда повстань малюється не стихійним і стохастичним рухом, а планомірним процесом, неначе повстанням керує невидима вища сила, яка має свого генштаба, планує наступні операції і використовує всі нагоди для відступу і наступу.
Підспудно мається на увазі, що тая вищая сила - в'єтнамський народ.
Його колективний розум кожний раз виживає і тому всі повстання є ходами на шаховом полі.
Полеглим пішакам і ферзям народ віддячує щорічними народними святами на їх честь, а оскільки днів у році багато, то вистачає шани кожному.
У свою чергу китайці діють переважаючою силою і підлістю.
Вони, наприклад, захопивши регіон, не викорінюють звідти одразу весь аристократичний бомонд, а "роблять вигляд" що просто грабують.
Насправді ж китайці тихенько намагаються не просто вивезти банани і загадковий лічже з В'єтнаму, а перетворити в'єтнамців на китайців.
І отут їх чекає прикре розчарування.
В'єтнамці чинять культурний опір.
Наприклад, змішана мова хань-в'єтська, що виникла в зонах китайської окупації, оголошується істориками формою національного спротиву.
Суржик як опір і символ незламности.
В'єтнамці хитро беруть у китайців їхні винаходи, всіляке корисне, а все погане відкидають.
Розідл про розвиток економіки та культури під кожним загарбником є описом того, як в'єтнамці назло загарбнику розвивають своє багатство і назло йому ж стають все культурніші, і чхати вони хотіли на фізичну присутність ворога.
Коли новий губернатор, присланий із Китая, довго живе в ізоляції від метрополії, він сам та його діти починають проникатися високою в'єтнамською культурою.
Місцеві аристократи оплутують намісника своїми дівчатами, піснями, напоями і звичаями.
Не усвідомлюючи того, загипнотизований китаєць намагається відкластися від Китая, стати тут сувереном і започаткувати власну династію.
Іноді йому це дозволяють в'єтнамці, а ще частіше - вбивають його чи дозволяють китайцям його вбити, бо він недостатньо намагався.
Як бачимо, кожен вихід такої історії є переможним.
Тексти, подібні того що я цитую, почали укладатися ще до того, як В'єтнам витримав війну з США (всесвітньо відому через розголос у самих США)
та набагто менш відому війну совітського В'єтнаму з совітським же Китаєм (почалося все через Камбоджу, а далі пішло-поїхало).
Викладення історії в такому дусі закріплює у в'єтнамцях ідеї про власну непереможність.