Diana Makarova · КАЗНІТЬ? - НІЗЗЯ? - ПОМИЛУВАТЬ?

[don_katalan]

... діло було в 2014 році.
Ми закінчили справи в Станиці і їхали назад, до Щастя. Там мали пересісти до своєї машини, бо в Станицю нас возив на своїй Ельці Ендрю. На виїзді, на блокпості Ендрю спинив машину і сказав дуже спокійно:
- Не рухайтесь. Нічого не кажіть.
Він сказав це так підкреслено спокійно, що ми трохи налякались. А потім побачили.
В дощатій амбразурі стирчав ствол кулемету. За ним - абсолютно п'яний військовий. Він був таким п'яним, що час від часу закочував очі і точився, з трудом втримуючи рівновагу. Ледь тверезіші автоматники виходили нам назустріч.
Ендрю акуратно відчинив дверцята і, піднявши руки, повільно виходив з машини. Ми не одразу зрозуміли, як він тоді ризикував.
Ми не одразу зрозуміли, бо це ж були наші! Наші ж це були! А як можна боятись наших?
Ендрю поговорив з ними, п'яні зі зброєю почали всміхатись і приязно махнули нам руками. Ендрю повернувся і кивнув - махайте, мовляв. Ми підняли задерев'янілі руки.
Від'їхавши від блокпосту, Ендрю хапливо дістав телефон і почав телефонувати до когось. Далі він говорив, старанно добираючи слова. Ендрю намагався ніколи не матюкатись при жінках.
Це були ментівські чи чернігівські, не пам'ятаю.
... діло було в 2015 році.
Ми під'їхали до блокпосту і спинились. Нам посвітили ліхтариком і ми стиха дали хід машині. На перевірці стояв самотній боєць, який тримав автомат націленим на нас. Клацнув запобіжник. Боєць хилитався від п'яної втоми. Ствол виписував невидимий знак безкінечності перед очима. Мене, мене, текел, упарсін, приїхали. Наче доводив нам місцевий цар Валтасар.
Про всяк випадок ми повільно підняли руки. Спілкувались обережно, м'яко, запобігливо. Після від'їзду від блоку я почала натискати на кнопки свого тоді ще кнопкового телефону.
- Я вас почув. - невдоволено сказали нам в штабі бригади.
Це були ЗСУ. Я потім взнавала - цю зміну навіть не змінили, так і лишились на пості самотній аватар і його повалені в борні з алкоголем друзі.
... діло було в 2015.
- Ми з ним боролись, боролись. І били, і совістили. І гроші забирали. Він все одно десь брав спирт. Чи самогонку. Тоді ми запропонували йому так...
Позицію кошмарив снайпер. Снайпера виманити не могли. Тоді запропонували аватару, що дістав всих, угоду. Йому наливають чесні сто грамів. Хорошого, між іншим, зілля. Не звірі ж, шо ви ото вобщє. І він вдягає бронік, каску, випиває хороброї води і біжить стометровку. Снайпер зреагує - побратими проведуть контрснайперські заходи.
- І що, провели?
- Та проводили, що ж.
- А аватар? Загинув?
- Та де. Він в нас на цій роботі так і лишився. Його Бог беріг. Наливаємо, він випиває, біжить. Ми працюємо. Так і працювали - аватар, ми і Бог. Вижили всі. Крім снайпера.
Не ЗСУ
... діло було в 2016.
- Першим чином командир провів рейд по селу. Ми просто ліквідували всі самогонні апарати, а магазин попередили, що довго розбиратись не будемо, приймемо власні міри. Нехай потім рахують убитки. Таксистів попередили, що будемо відстрілювати на під'їзді.
- Допомогло?
- Допомогло, але не всим. Алкоголік завжди знайде, де випити, навіть на безлюдному острові. Тому клітка, яма, фарбувати зеленкою, бити морди, все це понятно. Ну, а після пробудження, якраз з бодуна, на нуль. Копати окопи. Без броніка. Води не давати.
- А якщо інсульт чи щось ще?
- Бувало... Зате аватарів різко поменшало.
ЗСУ
... діло було в 2017.
Ми під'їхали до блокпосту. Приготували документи.
- Та ладно, не показуйте. - примирливо сказав старший блоку і попросив - А підвезіть наших до сусіднього села.
Ми згодились. Молоді бійці без шевронів сіли до машини.
- Ох і штин... - поморщились наші дівчатка.
- Яка рота? - спитала я.
Ті перелякано назвали роту.
Я набрала батальйон.
- Брехня. Немає в нас такої роти. - сказали мені.
- Брехня. Немає там такої роти. - сказала я. - За добавкою їдете?
Молоді перелякано блимали очима.
- Ви не уявляєте, до кого в машину ви сіли. Ви не уявляєте... - замріяно мружачись, сказав один з нашого екіпажу.
Це був військовий, перевдягнений в цивільне.
Ми розвернулись назад, до блоку. Там вже чекала перелякана команда, виструнчившись во фрунт. Молоді встигли відесмеесити зальот. Штин алкогольний стояв над блоком, плив синім туманом штин.
- Хто старший? Ведіть до приміщення! - командувала я.
І нас перелякано повели в святая святих. Не спитавши документи. Не знаючи взагалі, хто ми.
- Документи на стіл! Дівчата, фотографуйте! - командувала я, навіть не вірячи тому, що відбувається.
Невже вони і це схавають?
Схавали. Всі виклали доки на стіл. Санді почала фотографувати.
- Ой, а я свій загубив. - раптом побілів молодий, з найсильнішим штином з пасті.
- Шоооо? - рявкнула я. - Нємєдлєнно знайти!
- Може, в бліндажі? - злякано спитав в нього командир.
- Шукати всим! - командувала я.
Всі як один, з командиром попереду, кинулись до бліндажу, шукати документ. І тут я з розмаху сіла на стілець. Ми перелякано дивились одне на одного. Здається, гра затягнулась.
- Ви розумієте, що відбулось? Ми щойно взяли блокпост. - сказала я нашим і кивнула на зброю, складену в куток.
- Капець. - сказав наш військовий, перевдягнений в цивільне.
І це був реальний капець, за яким можна писати посібник "Зачистка блокпостів підручними засобами"
З того часу Ультрас, почувши про чергові наші розборки з черговими п'яними блоками, благодушно реготав:
- Мамуля опять зачистила блокпост.
НГУ
... діло було в 2017.
Нас викликали з терміновою допомогою погорільцям. Підрозділ вийшов з-під обстрілу Градами. Втрачене майно, поранені, загиблі. Вивели їх на Роти, тоді це був тил. За пару днів ми зібрали джентльменський набір погорільця - будівельні матеріали, інструменти, білизна, форма, берці, те-се в дрібницях, ледве набилось це діло в повний бус - і помчали рятувати.
Ми вийшли з машини. Погорільцям відвели величезну галявину між двома кутовими посадками. Вже було розбито сякі-такі палатки. Назустріч нам йшов командир в оточенні орлів. І орли, і командир були вдризг. Вдрабадан. В жопу п'яні. Вибачте.
- Валантьориии... дя-ку-є-мо! - варнякали нам вони, п'яні сльози розчулення текли по небритих синіх обличчях.
Ми вивантажили бус.
Ми послухали жахіття про Гради.
Ми реально співчували.
І ми навіть розуміли. Тоді такі обстріли не були чимось щоденним.
Але більше ми до того підрозділу не їздили. Не допомагали. Перепрошуємо. Бо якщо волонтери не можуть допомогти всим і мусять обирати - то ми обираємо для допомоги здоровіші колективи.
... діло було в 2020, здається.
Вороги вбили військового. Товариш цього військового не мав місця від горя. Тому, хльобнувши хороброї води, він пішов до ворожих окопів, власноруч поклав групу і, зібравши трофейну зброю, повернувся назад, до своїх.
Ну да, таке теж бувало. І думки волонтерства різко розділились.
- Дати Героя України герою! - кричала більшість.
- Покарати. - тихо казали одиниці.
- Ви що, він же герой!
- Тому що йому вдалось. Ладно. А те що він без наказу пішов в бій, могло закінчитись і по-іншому. Міг би потрапити в списки полонених і до катівень. Це в кращому випадку. - пояснювали ми.
Нас не розуміли. Герой, герой - шуміло над інтернетом. Здається, оці кілька цивільних жінок, які вважали такі дії неправильними - були більше військовими, ніж сотні чоловіків, які кричали про героя.
Слухайте, за одинадцять років на фронті я вам можу цих байок про аватарів стільки наваляти... Так це лише те, що я побачила сама і що мені розповіли. А хлопчики й дівчатка про таке розповідають як айсберг - трішечки на верхівці над водою, а вся інформація глибоко під водою.
Та як та, що могла загинути від кулі аватара ще в далекому 2014 році на благословенній Станичці (вірю, вона буде знову наша) - я твердо й точно знаю, яке зло несуть алкоголіки на фронті. Також я точно знаю, що на фронт їх брали завжди - і в 2014, і під час бусифікаційних кампаній 2024.
Так це ми ще про наркоманів не говорили...
Але.
АЛЕ!
АЛЕ, БЛІН!
... діло було в якомусь, навіть не скажу, якому році.
Проти одного з командирів почали крутити кримінальне провадження. Неуставні стосунки, побиття, катування.
Командир був молодим і класним. Командир подавав блискучі надії. Можливо, це був один з кращих командирів на тому напрямку. І волонтери знялись на крило і дружною пташиною зграєю кинулись захищати командира.
- Чому-чому не з нами ти? - чирікали мені зі зграї.
- Чи ти, чи ти на захист не стаєш? - чиргикали мені з небес вселенської справедливості.
- Ма-карррррр-ова, ставай до лав, на захист командира! - каркали до мене, черкаючи крилами.
Ні.
На захист я не стала.
Тому що на той час хлопчики з того бату і хлопчики-суміжники мені вже розповіли, як і що було.
Так, можливо, і варто було надавати по морді тому конченому наркоману. Але методично, протягом кількох днів катувати, стаючи в чергу, носаками по ребрах? Але гвалтувати кінцем швабри? Під проводом особисто командира, такого класного і того, що подавав надії?
Ні, братця, ні.
Це не про українську армію.
Люди здатні переходити межі там, де існує вседозволеність.
Люди здатні переходити межі там, де катування відбувається заради процесу катування.
А так не можна. Принаймні в українській армії.
Ви мене розумієте?
Лінків не даю. Сподіваюсь, ви всі їх бачили й читали.
фото теж не даю. Які вже тут фото...