![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan(перші дві частини див. тут 27 жовтня і 1 листопада)
Порівняння української судьби з єгипетською я пропоную тому, що єгипетська цивілїзацїя, за всїєї її величі й грандїозної спадщини документів та інших пам’яток, існувала надто давно і її суть, її душа геть вивітрилася з сфери понять і розумінь зарозумілого людства, а українська цивілїзацїя, за всїєї її нинїшньої актуальности й доступности, досї не змогла себе реалїзувати, оприявнити до рівня беззаперечної очевидности. І фактично людство бачить дві химерні, але нецїкаві, бо незрозумілі пам’ятки: 1) піраміди, мумії та гори недочитаних ієроглїфів, яким давно вже нїхто не вміє надати якогось поважного життєвого сенсу; 2) тягучі піснї, старі книжки, вишиванки та безпорадні неосвічені люди, які чомусь і досї не вимерли, але годяться переважно лише для вантажних робіт.
Емоцїйно-художнїй генїй О. Шпенґлера дозволив йому відчути безсмертну, живу душу Єгипту в мертвому каміннї пірамід і палаців, у сухій господарчій бухгалтерії, зафіксованій на каменї та папірусах, у дивовижній символїцї вічности, що перемагає саму смерть. І побачити велич єгипетської душі саме в тому, що вона, нехай несвідомо, але з непомильним інстинктом, поставила собі й достойно пронесла через кілька тисячолїть як головний сенс буття безперервний дїалог з вічністю і смертю. І протиставила смертї свою незмінну, несхибну архітектуру, в яку зуміла вмістити все життя як ДОРОГУ, як єдино сущий і єдино важливий Нїл, шлях якого закінчується морем, але це не кінець і не катастрофа, бо Нїл не вмирає, він усе той самий і продовжує напувати життям мільйони й мільйони людей, тварин, рослин…
Але О. Шпенґлер був дитиною передусїм європейської цивілїзацїї, що, своєю чергою, постала на руїнах античних цивілїзацїй. А глибинною суттю цих найвищих органїзмів уже було надїйно вкорінене і освячене як найвища доблесть дармоїдство. Воно, як годиться, носило личину військової звитяги й державної премудрости: грабунок цїлих народів і материків називався колонїзацїєю, звільненням, поширенням культури та єдино правильної релїгії, а останнї столїття додали до цих джерел дармоїдства ще й безтурботне споживання недоторканних ресурсів Землї.
В часи О. Шпенґлера про це майже нїхто ще не задумувався, тому нїмецький генїй якщо й помічав, що десь існують якісь феллахи чи селяни, то впевнено відносив їх до людського гумусу, який харчує вищих людей, а сам собою нїякої культури не створює й нї в яких історичних подїях участї нїколи не брав і не братиме. Тому Шпенґлер і не міг нїчого сказати й нїколи не заїкався з приводу дуже важливого питання: а звідки у єгиптян узявся отой непомильний інстинкт у стосунках з вічністю і смертю? Чому жодна інша цивілїзацїя так повно і яскраво не втїлила той інстинкт у своє мистецтво, релїгію, у свої неперевершені й неповторні пам’ятки?
І отут без українського історичного досвіду не обійтися.
Єгипетська цивілїзацїя (яку людство давно викинуло з голови як мертву) і українська цивілїзацїя (яку людство нїколи не помічало, не розуміло, не брало до голови й не берегло) за глибинною сутнїстю своєю є рідні сестри. За всїєї позірної несхожости, вони єдині в головному – в способі життя. Це так просто, що рідко кому спадає на думку належно оцїнити цю єдність. Подумаєш, землеробство. Та воно годує будь-яку цивілїзацїю, це завжди примітивна кормова база – і більш нїчого.
Оце й є велика помилка, і драматична історія України давно цю помилку виявила й показала, але були серйозні причини «не помічати» її. Причини цї теж дуже прості: після згасання єгипетської цивілїзацїї на планетї безроздїльно запанував культ військової сили й грошей як культурного еквіваленту цїєї сили. А тому посилювалися, зростали й перетворювалися на всесвітнї цивілїзацїї саме ті держави, які найкраще зуміли запровадити в себе цей культ як панівний спосіб життя. Простїше сказати, жодний народ не задовольнявся землеробством, а намагався відвоювати собі ресурси іншого народу.
Це не було аж такою новиною для людства, і тому воно й не помітило нової історичної якости – бурхливого розквіту найспритнїших (європейських) країн і відповідного пригнїчення, гальмування й знесилення «невдах» усього світу. Що давнї греки та римляни, що європейський «союз», який і нинї іменує себе західною цивілїзацїєю, зажили славно та розкішно… ну так, за рахунок землеробства, але переважно африканського, індїйського, індїанського, далекої Азїї та близького Сходу… А самі ж вони в цей час і за цей рахунок творили багатющу культуру, вирощували генїальних філософів, скульпторів, композиторів, математиків, архітекторів і навіть істориків та державних дїячів.
Але якщо спокійно, без полїтичних чи нацїональних упереджень, придивитись до сьогоднїшнього західного світу, то побачимо грандїозний усесвітнїй Храм Дармоїдів. За рахунок неправедного достатку й розкоші створилося велике сите самозадоволене суспільство, переконане, що спіймало бога за штани, але вже давно нездатне народжувати Сократів, Данте, Моцартів, Кантів, Ньютонів та Бетховенів. Це суспільство покірно жде своїх варварів, які зруйнують його дотла й заходяться будувати щось іще величнїше.
А де ж Україна з її альтернативою?
А сидить під своїми зачуханими вишнями над своїм пересохлим Днїпром, затоптана сірими волами й незмінними воріженьками. Справа в тім, що Україна – це сама Природа, а Природа нїколи не обороняється, не протистоїть, не карає своїх кривдників. Єдина її зброя – це невмируща плодовитість, творчість, невтомна робота. Це оті бабусї й дїди, які нїколи не вміли сидїти без роботи. Але всяке джерело рано чи пізно всихає. Тих бабунь і дїдів уже немає. Чи пішли вони навіки?
А це не важливо. Пішли, то народяться нові. Люди це дух, а не тїло, казав один з них. Вся загадка в тому, чи догадається людство вберегти цю культуру, чи чекає часу, коли й дух її вивітриться?
(далї буде)
Порівняння української судьби з єгипетською я пропоную тому, що єгипетська цивілїзацїя, за всїєї її величі й грандїозної спадщини документів та інших пам’яток, існувала надто давно і її суть, її душа геть вивітрилася з сфери понять і розумінь зарозумілого людства, а українська цивілїзацїя, за всїєї її нинїшньої актуальности й доступности, досї не змогла себе реалїзувати, оприявнити до рівня беззаперечної очевидности. І фактично людство бачить дві химерні, але нецїкаві, бо незрозумілі пам’ятки: 1) піраміди, мумії та гори недочитаних ієроглїфів, яким давно вже нїхто не вміє надати якогось поважного життєвого сенсу; 2) тягучі піснї, старі книжки, вишиванки та безпорадні неосвічені люди, які чомусь і досї не вимерли, але годяться переважно лише для вантажних робіт.
Емоцїйно-художнїй генїй О. Шпенґлера дозволив йому відчути безсмертну, живу душу Єгипту в мертвому каміннї пірамід і палаців, у сухій господарчій бухгалтерії, зафіксованій на каменї та папірусах, у дивовижній символїцї вічности, що перемагає саму смерть. І побачити велич єгипетської душі саме в тому, що вона, нехай несвідомо, але з непомильним інстинктом, поставила собі й достойно пронесла через кілька тисячолїть як головний сенс буття безперервний дїалог з вічністю і смертю. І протиставила смертї свою незмінну, несхибну архітектуру, в яку зуміла вмістити все життя як ДОРОГУ, як єдино сущий і єдино важливий Нїл, шлях якого закінчується морем, але це не кінець і не катастрофа, бо Нїл не вмирає, він усе той самий і продовжує напувати життям мільйони й мільйони людей, тварин, рослин…
Але О. Шпенґлер був дитиною передусїм європейської цивілїзацїї, що, своєю чергою, постала на руїнах античних цивілїзацїй. А глибинною суттю цих найвищих органїзмів уже було надїйно вкорінене і освячене як найвища доблесть дармоїдство. Воно, як годиться, носило личину військової звитяги й державної премудрости: грабунок цїлих народів і материків називався колонїзацїєю, звільненням, поширенням культури та єдино правильної релїгії, а останнї столїття додали до цих джерел дармоїдства ще й безтурботне споживання недоторканних ресурсів Землї.
В часи О. Шпенґлера про це майже нїхто ще не задумувався, тому нїмецький генїй якщо й помічав, що десь існують якісь феллахи чи селяни, то впевнено відносив їх до людського гумусу, який харчує вищих людей, а сам собою нїякої культури не створює й нї в яких історичних подїях участї нїколи не брав і не братиме. Тому Шпенґлер і не міг нїчого сказати й нїколи не заїкався з приводу дуже важливого питання: а звідки у єгиптян узявся отой непомильний інстинкт у стосунках з вічністю і смертю? Чому жодна інша цивілїзацїя так повно і яскраво не втїлила той інстинкт у своє мистецтво, релїгію, у свої неперевершені й неповторні пам’ятки?
І отут без українського історичного досвіду не обійтися.
Єгипетська цивілїзацїя (яку людство давно викинуло з голови як мертву) і українська цивілїзацїя (яку людство нїколи не помічало, не розуміло, не брало до голови й не берегло) за глибинною сутнїстю своєю є рідні сестри. За всїєї позірної несхожости, вони єдині в головному – в способі життя. Це так просто, що рідко кому спадає на думку належно оцїнити цю єдність. Подумаєш, землеробство. Та воно годує будь-яку цивілїзацїю, це завжди примітивна кормова база – і більш нїчого.
Оце й є велика помилка, і драматична історія України давно цю помилку виявила й показала, але були серйозні причини «не помічати» її. Причини цї теж дуже прості: після згасання єгипетської цивілїзацїї на планетї безроздїльно запанував культ військової сили й грошей як культурного еквіваленту цїєї сили. А тому посилювалися, зростали й перетворювалися на всесвітнї цивілїзацїї саме ті держави, які найкраще зуміли запровадити в себе цей культ як панівний спосіб життя. Простїше сказати, жодний народ не задовольнявся землеробством, а намагався відвоювати собі ресурси іншого народу.
Це не було аж такою новиною для людства, і тому воно й не помітило нової історичної якости – бурхливого розквіту найспритнїших (європейських) країн і відповідного пригнїчення, гальмування й знесилення «невдах» усього світу. Що давнї греки та римляни, що європейський «союз», який і нинї іменує себе західною цивілїзацїєю, зажили славно та розкішно… ну так, за рахунок землеробства, але переважно африканського, індїйського, індїанського, далекої Азїї та близького Сходу… А самі ж вони в цей час і за цей рахунок творили багатющу культуру, вирощували генїальних філософів, скульпторів, композиторів, математиків, архітекторів і навіть істориків та державних дїячів.
Але якщо спокійно, без полїтичних чи нацїональних упереджень, придивитись до сьогоднїшнього західного світу, то побачимо грандїозний усесвітнїй Храм Дармоїдів. За рахунок неправедного достатку й розкоші створилося велике сите самозадоволене суспільство, переконане, що спіймало бога за штани, але вже давно нездатне народжувати Сократів, Данте, Моцартів, Кантів, Ньютонів та Бетховенів. Це суспільство покірно жде своїх варварів, які зруйнують його дотла й заходяться будувати щось іще величнїше.
А де ж Україна з її альтернативою?
А сидить під своїми зачуханими вишнями над своїм пересохлим Днїпром, затоптана сірими волами й незмінними воріженьками. Справа в тім, що Україна – це сама Природа, а Природа нїколи не обороняється, не протистоїть, не карає своїх кривдників. Єдина її зброя – це невмируща плодовитість, творчість, невтомна робота. Це оті бабусї й дїди, які нїколи не вміли сидїти без роботи. Але всяке джерело рано чи пізно всихає. Тих бабунь і дїдів уже немає. Чи пішли вони навіки?
А це не важливо. Пішли, то народяться нові. Люди це дух, а не тїло, казав один з них. Вся загадка в тому, чи догадається людство вберегти цю культуру, чи чекає часу, коли й дух її вивітриться?
(далї буде)