Diana Makarova · НЕПОЛПРЕДИ. ч. 3. ОХІ
Oct. 30th, 2024 11:28 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanМи не полпреди. Полпреди готуються. А ми що, ми їхали відпочити, а не нести світло нашої країни в інші країни і міста.
Але світло нашої країни - річ абсолютна і безумовна. Все одно ти його несеш і ділишся ним.
А ще ділишся мороком наших душ.
А ще - деякими принциповими позиціями.
... В Греції, на Кіпрі та в грецьких діаспорах світу існує День Охі.
Охі грецькою означає - ні. Відзначається 28 жовтня кожного року. Ми зацікавились, що ж то за день - День слова Ні. Нам розповіли.
... діло було в 1940 році.
Вже почалась друга світова. Беніто Мусоліні відправив телеграму до грецького уряду, де вимагав надати плацдарм для країн фашистського альянсу.
Прем'єр Греції відповів категоричне - Ні!
- ОХІ! - сказав він.
Але, кажуть, потім додав:
- Отже, це війна.
Він розумів, що це війна, та все ж сказав своє ОХІ.
На вулиці Афін вийшли громадяни, які теж скандували:
- ОХІ!
Вони розуміли, що це війна, але теж сказали своє ОХІ.
Точно як ми колись на нашому Майдані.
Ця історія колись мене вразила. В Греції про неї розповідають дітям в школі. Мабуть, так виховується гордість.
Мене питають, чому ми поїхали до Греції. Мовляв, були теплі країни, куди можна було їхати не так довго й далеко.
- Ми її любимо. - відповідаю я.
Ми її любимо. Греція - це про сонце, гори й море. Але це і про гордість. Гордість ми розуміємо.
... ми йшли Паргою.
Паргу нам радили вже другий рік і ось ми вибрались до неї.
Ми відпочивали на острові Лефкос, там було дешево і надзвичайно мило. Парга виглядала для нас недешевою. Кінчався сезон, але Парга була повною туристів. Нас не надто влаштовував цей туристичний фестиваль. Довга безлюдна коса Лефкоса подобалась нам більше. Але ми все ж вирушили в гості до Парги.
І вже на під'їзді до міста зрозуміли, в чому суть і сенс.
Суть і сенс були в довгих бухтах, майже справжніх фіордах, тільки іонічних. В березі, різаному широкими півколами бухт. Різні й чудові бухти водились в Парзі.
Суть також ховалась на таємничому острові, до якого можна було добратись навіть власним ходом, наввимашки, хто вміє. Я не вміла.
І в скелях, в них врізались вузькі стрімкі вулочки, кольорові будинки і дерева у величезних горщиках. Більшість цих дерев я взнавала, я сама тримала їх в горщиках своєї оранжереї, ці горщики бідолашна моя армія виносила кожної весни на вулицю і кожної осені заносила в дім. Хто попадав під руку, заскочивши до волонтерів, той і тягав мою оранжерею. Але, скажімо щиро, найчастіше це була добра воля Павла Абрамова. Добра воля не дозволяла матюкатись, та підозрюю все ж, що моя оранжерея поливалась матюками тихо й рясно. А що робити?
Але тут ці дерева й кущі були величезними, я здогадувалась, що ніхто їх не тягає на зиму до приміщення, а в горщиках вони лише тому, що спробуй, знайди на скелях Парги, на її мощеній бруківці шматок землі.
Такі ж дерева в горщиках зростали біля таверн, а знайти таверну вже хотілось. Санді заглибилась в телефон, намагаючись взнати, в якої з таверн який там рейтинг.
Я ж надиктовувала вимоги:
- щоб було смачно
- і щоб столики стояли просто над морем (не питання, тут море поруч скрізь)
- і щоб було смачно
- і недорого
- і смачно.
Тому що в Парзі ми були вже вдруге. І хоч Греція загалом являє розпусту для шлунку, але буває всяко - тож в цій лотереї нам якось і не пощастило.
Не пощастило нам з дощем. Вперше ми приїхали в Паргу до моря, а тут дощ. Потім мені відмовили в столику на терасі, сказали, що все зарезервовано. Бо я не знала англійської. А Санді прибігла, пощебетала англійською і всі столики раптом виявились вільними. А я що, я вміла лише калімера і кофе.
О, треба було бачити, як презирливо зиркнув на мене офіціант. Бо та таверна, мала історію в триста років, і туди, мовляв, приходять для розбещення шлунку, а ця недолуга хоче лише кави, ще й випити ту каву на терасі над морем, та що вона собі дозволяє?
Але Санді нарешті припаркувала машину, прибігла, пощебетала англійською і виявилось, що є столик на терасі, і тут навіть подають клефтіко, а це взагалі виглядало дивовижно.
Треба сказати, що я давно шукала в Греції клефтіко. От на Кіпрі клефтіко завжди й скрізь, будь-де, і ти ще пальці оближеш
(ні-ні, я такого собі не дозволяю, що ви)
А суто в Греції я клефтіко знайти і не могла. От чомусь. Мабуть, тому що клефтіко дуже заморочлива страва, але все ж вона того варта. Клефтіко я любила так - а я взагалі обожнюю баранину - що вирішила якось приготувати сама. Мені для цього купили навіть спеціальний казан і шмат вівці. Але все ж мій перший клефтіко я пересушила. Сім'я чемно з'їла, але мені натякнули, та я й сама бачила, що це не клефтіко, а просто пересушена баранина з овочами.
Коротше, в таверні з трьохсотрічною історією мені таки клефтіко принесли. Я хижо озброїлась ножем та виделкою - і горе й ганьба вам, горді еліни! - виявила, що отой мій пересушений клефтіко був скелястою вершиною смаку порівняно з оцим безобразієм, який принесли мені горді офіціанти в гордій таверні трьохсот років від заснування.
Потім я дала жару, бо в мене стався приступ. Приступ стався, бо хоч і дощ, все ж було спекотно, і вологість, чи я не знаю вже чому. Санді звично мене притримувала і показувала рукою офіціантам і гостям, що готові були рвонути на підмогу:
- Охі, охі... - тобто, все під контролем.
Словом, перший візит до Парги мені не дуже вдався.
Але відступати ми не звикли і для другого візиту обрали сонячний день. Розуміючи вже щось про скелясті вулички, я вдягнула ортез, озброїлась палицею і гордо походила нижніми, та все ж досить стрімкими вуличками. Попросила, щоб Санді зафільмувала мій подвиг. І вже після цього попросила їсти.
Санді вишукувала таверну з кращим рейтингом, бо ми вже розуміли про Паргу - там потік туристів і нікого особливо не цікавить, повернуться туристи до їхнього закладу чи ні. На клефтіко ніхто вже не сподівався, але:
- Ось непогані відгуки! - сказала Санді. - І поруч, тобі не треба буде довго йти.
Бо ортез ортезом, а Парга таки трохи не для мене, самі розумієте. І ми продефілювали набережною, і зайшли до відкритої тераси таверни, і був вільний столик якраз в такому місці, де чудово видно острів, до якого ми могли допливти, але не сьогодні.
До нас кинулись три офіціанта і власник. Всього четверо чоловіків кинулись до нас. Один зірвав скатертину, другий постелив нову, третій приніс корзинку з хлібом і приборами, четвертий галантерейно відсунув стільці.
- Ти бач, побачили красиву дівчину, то заметушились. - всміхнувся власник.
- Не дуже добре. - маякнула мені Санді.
Так, це було не дуже добре. Якщо вже маєш справу з двома ледями, то відміть красу обох, якщо навіть особисто моя небесна старческа краса тебе не вразила. Але ми вирішили не звертати уваги на окремо взятий ейджизм не дуже галантного, скажімо чесно, власника.
- Вас буде обслуговувати Алекс. Він знає вашу мову. - пообіцяв власник.
Ми ледь здивувались. Мова Алекса була написаною на його круглому рум'яному обличчі. І ми насторожились.
Алекс виявився хамом. Він довго не звертав на нас увагу. Здається, він теж щось про нас зрозумів. Ми двічі його покликали, Алекс "не почув". Потім нарешті зволив підійти. Санді заговорила англійською.
- Давайте по-русски. - гордо сказав Алекс.
- Ви росіянин? - спитала Санді.
- Да, я русский. - відповів Алекс.
Ми з Санді перезирнулись і разом підвелись зі стільців.
- Ми з України. - тихо сказали ми.
І пішли до виходу.
- Да что я вам сделал? Я лично вам ничего не сделал! - кричав услід нам Алекс.
Ми не озирались.
І пішли далі гуляти Паргою. І вона нарешті нам розкрилась.
Всміхнулась горда Парга і кинула нам в руки чарівні магазинчики з недорогими, але зробленими прекрасною гречанкою прикраси. Які гречанка тут же, на наших очах, і підігнала під наші вуха й пальці. Котів розкішних і розумних послала нам назустріч Парга, і британці, що прямували тими ж вуличками, всміхались нам і казали Санді:
- Бьютіфул.
Тоді дивились на мене і казали:
- О, бьютіфул!
Потім знайшли ми магазинчик, де чудові глечики, що робляться тут же, в майстерні поруч, і не пройшли ми повз ці глечики.
І маленьку милу таверну ми знайшли, де столики на терасі, і можна дивитись скільки завгодно на таємничий острів.
- Ти бач, яка вона, ця Парга. Не одразу розкривається. - дивувались ми.
А горда Парга поблажливо всміхалась нам.
Я думаю, вона пішла до нас тому що ми сказали:
- Охі.
- Ні, там, де росіяни, нас не буде. Охі. - всміхались ми Парзі і одна одній.
- Ти ж розумієш нас, Парга. - мружились ми сонцю.
- Не. - відповідала Парга.
Що означає грецькою не те, що ви подумали - а ТАК. Так, розуміла нас Парга. І, покидаючи її, сказали ми їй:
- Калініхта.
Розумієте, у чому річ. Треба вміти казати - НІ. ОХІ.
В цьому суть гордості. А гордість мусить бути. НЕ. ТАК - грецькою.
Але тут річ ось ще в чому.
І власник, і офіціант чудово розуміли, що ми не росіянки. Росіянок видно. Та й мову українську хто-хто, а росіянин почує.
Просто українці за кордоном надто часто й спокійно переходять на російську мову. А шо такова?
Чому вони це роблять?
Невже їм не болить, не робить відчуття меншовартості цей уклін - та ладно, можемо й російською, ділов-то!
Та ні. Просто ці люди не навчились говорити своє ОХІ.
Ось пост якоїсь росіянки. Бачте, як хвалить вона українок.
А шо такова?
А ось і Парга.
Але світло нашої країни - річ абсолютна і безумовна. Все одно ти його несеш і ділишся ним.
А ще ділишся мороком наших душ.
А ще - деякими принциповими позиціями.
... В Греції, на Кіпрі та в грецьких діаспорах світу існує День Охі.
Охі грецькою означає - ні. Відзначається 28 жовтня кожного року. Ми зацікавились, що ж то за день - День слова Ні. Нам розповіли.
... діло було в 1940 році.
Вже почалась друга світова. Беніто Мусоліні відправив телеграму до грецького уряду, де вимагав надати плацдарм для країн фашистського альянсу.
Прем'єр Греції відповів категоричне - Ні!
- ОХІ! - сказав він.
Але, кажуть, потім додав:
- Отже, це війна.
Він розумів, що це війна, та все ж сказав своє ОХІ.
На вулиці Афін вийшли громадяни, які теж скандували:
- ОХІ!
Вони розуміли, що це війна, але теж сказали своє ОХІ.
Точно як ми колись на нашому Майдані.
Ця історія колись мене вразила. В Греції про неї розповідають дітям в школі. Мабуть, так виховується гордість.
Мене питають, чому ми поїхали до Греції. Мовляв, були теплі країни, куди можна було їхати не так довго й далеко.
- Ми її любимо. - відповідаю я.
Ми її любимо. Греція - це про сонце, гори й море. Але це і про гордість. Гордість ми розуміємо.
... ми йшли Паргою.
Паргу нам радили вже другий рік і ось ми вибрались до неї.
Ми відпочивали на острові Лефкос, там було дешево і надзвичайно мило. Парга виглядала для нас недешевою. Кінчався сезон, але Парга була повною туристів. Нас не надто влаштовував цей туристичний фестиваль. Довга безлюдна коса Лефкоса подобалась нам більше. Але ми все ж вирушили в гості до Парги.
І вже на під'їзді до міста зрозуміли, в чому суть і сенс.
Суть і сенс були в довгих бухтах, майже справжніх фіордах, тільки іонічних. В березі, різаному широкими півколами бухт. Різні й чудові бухти водились в Парзі.
Суть також ховалась на таємничому острові, до якого можна було добратись навіть власним ходом, наввимашки, хто вміє. Я не вміла.
І в скелях, в них врізались вузькі стрімкі вулочки, кольорові будинки і дерева у величезних горщиках. Більшість цих дерев я взнавала, я сама тримала їх в горщиках своєї оранжереї, ці горщики бідолашна моя армія виносила кожної весни на вулицю і кожної осені заносила в дім. Хто попадав під руку, заскочивши до волонтерів, той і тягав мою оранжерею. Але, скажімо щиро, найчастіше це була добра воля Павла Абрамова. Добра воля не дозволяла матюкатись, та підозрюю все ж, що моя оранжерея поливалась матюками тихо й рясно. А що робити?
Але тут ці дерева й кущі були величезними, я здогадувалась, що ніхто їх не тягає на зиму до приміщення, а в горщиках вони лише тому, що спробуй, знайди на скелях Парги, на її мощеній бруківці шматок землі.
Такі ж дерева в горщиках зростали біля таверн, а знайти таверну вже хотілось. Санді заглибилась в телефон, намагаючись взнати, в якої з таверн який там рейтинг.
Я ж надиктовувала вимоги:
- щоб було смачно
- і щоб столики стояли просто над морем (не питання, тут море поруч скрізь)
- і щоб було смачно
- і недорого
- і смачно.
Тому що в Парзі ми були вже вдруге. І хоч Греція загалом являє розпусту для шлунку, але буває всяко - тож в цій лотереї нам якось і не пощастило.
Не пощастило нам з дощем. Вперше ми приїхали в Паргу до моря, а тут дощ. Потім мені відмовили в столику на терасі, сказали, що все зарезервовано. Бо я не знала англійської. А Санді прибігла, пощебетала англійською і всі столики раптом виявились вільними. А я що, я вміла лише калімера і кофе.
О, треба було бачити, як презирливо зиркнув на мене офіціант. Бо та таверна, мала історію в триста років, і туди, мовляв, приходять для розбещення шлунку, а ця недолуга хоче лише кави, ще й випити ту каву на терасі над морем, та що вона собі дозволяє?
Але Санді нарешті припаркувала машину, прибігла, пощебетала англійською і виявилось, що є столик на терасі, і тут навіть подають клефтіко, а це взагалі виглядало дивовижно.
Треба сказати, що я давно шукала в Греції клефтіко. От на Кіпрі клефтіко завжди й скрізь, будь-де, і ти ще пальці оближеш
(ні-ні, я такого собі не дозволяю, що ви)
А суто в Греції я клефтіко знайти і не могла. От чомусь. Мабуть, тому що клефтіко дуже заморочлива страва, але все ж вона того варта. Клефтіко я любила так - а я взагалі обожнюю баранину - що вирішила якось приготувати сама. Мені для цього купили навіть спеціальний казан і шмат вівці. Але все ж мій перший клефтіко я пересушила. Сім'я чемно з'їла, але мені натякнули, та я й сама бачила, що це не клефтіко, а просто пересушена баранина з овочами.
Коротше, в таверні з трьохсотрічною історією мені таки клефтіко принесли. Я хижо озброїлась ножем та виделкою - і горе й ганьба вам, горді еліни! - виявила, що отой мій пересушений клефтіко був скелястою вершиною смаку порівняно з оцим безобразієм, який принесли мені горді офіціанти в гордій таверні трьохсот років від заснування.
Потім я дала жару, бо в мене стався приступ. Приступ стався, бо хоч і дощ, все ж було спекотно, і вологість, чи я не знаю вже чому. Санді звично мене притримувала і показувала рукою офіціантам і гостям, що готові були рвонути на підмогу:
- Охі, охі... - тобто, все під контролем.
Словом, перший візит до Парги мені не дуже вдався.
Але відступати ми не звикли і для другого візиту обрали сонячний день. Розуміючи вже щось про скелясті вулички, я вдягнула ортез, озброїлась палицею і гордо походила нижніми, та все ж досить стрімкими вуличками. Попросила, щоб Санді зафільмувала мій подвиг. І вже після цього попросила їсти.
Санді вишукувала таверну з кращим рейтингом, бо ми вже розуміли про Паргу - там потік туристів і нікого особливо не цікавить, повернуться туристи до їхнього закладу чи ні. На клефтіко ніхто вже не сподівався, але:
- Ось непогані відгуки! - сказала Санді. - І поруч, тобі не треба буде довго йти.
Бо ортез ортезом, а Парга таки трохи не для мене, самі розумієте. І ми продефілювали набережною, і зайшли до відкритої тераси таверни, і був вільний столик якраз в такому місці, де чудово видно острів, до якого ми могли допливти, але не сьогодні.
До нас кинулись три офіціанта і власник. Всього четверо чоловіків кинулись до нас. Один зірвав скатертину, другий постелив нову, третій приніс корзинку з хлібом і приборами, четвертий галантерейно відсунув стільці.
- Ти бач, побачили красиву дівчину, то заметушились. - всміхнувся власник.
- Не дуже добре. - маякнула мені Санді.
Так, це було не дуже добре. Якщо вже маєш справу з двома ледями, то відміть красу обох, якщо навіть особисто моя небесна старческа краса тебе не вразила. Але ми вирішили не звертати уваги на окремо взятий ейджизм не дуже галантного, скажімо чесно, власника.
- Вас буде обслуговувати Алекс. Він знає вашу мову. - пообіцяв власник.
Ми ледь здивувались. Мова Алекса була написаною на його круглому рум'яному обличчі. І ми насторожились.
Алекс виявився хамом. Він довго не звертав на нас увагу. Здається, він теж щось про нас зрозумів. Ми двічі його покликали, Алекс "не почув". Потім нарешті зволив підійти. Санді заговорила англійською.
- Давайте по-русски. - гордо сказав Алекс.
- Ви росіянин? - спитала Санді.
- Да, я русский. - відповів Алекс.
Ми з Санді перезирнулись і разом підвелись зі стільців.
- Ми з України. - тихо сказали ми.
І пішли до виходу.
- Да что я вам сделал? Я лично вам ничего не сделал! - кричав услід нам Алекс.
Ми не озирались.
І пішли далі гуляти Паргою. І вона нарешті нам розкрилась.
Всміхнулась горда Парга і кинула нам в руки чарівні магазинчики з недорогими, але зробленими прекрасною гречанкою прикраси. Які гречанка тут же, на наших очах, і підігнала під наші вуха й пальці. Котів розкішних і розумних послала нам назустріч Парга, і британці, що прямували тими ж вуличками, всміхались нам і казали Санді:
- Бьютіфул.
Тоді дивились на мене і казали:
- О, бьютіфул!
Потім знайшли ми магазинчик, де чудові глечики, що робляться тут же, в майстерні поруч, і не пройшли ми повз ці глечики.
І маленьку милу таверну ми знайшли, де столики на терасі, і можна дивитись скільки завгодно на таємничий острів.
- Ти бач, яка вона, ця Парга. Не одразу розкривається. - дивувались ми.
А горда Парга поблажливо всміхалась нам.
Я думаю, вона пішла до нас тому що ми сказали:
- Охі.
- Ні, там, де росіяни, нас не буде. Охі. - всміхались ми Парзі і одна одній.
- Ти ж розумієш нас, Парга. - мружились ми сонцю.
- Не. - відповідала Парга.
Що означає грецькою не те, що ви подумали - а ТАК. Так, розуміла нас Парга. І, покидаючи її, сказали ми їй:
- Калініхта.
Розумієте, у чому річ. Треба вміти казати - НІ. ОХІ.
В цьому суть гордості. А гордість мусить бути. НЕ. ТАК - грецькою.
Але тут річ ось ще в чому.
І власник, і офіціант чудово розуміли, що ми не росіянки. Росіянок видно. Та й мову українську хто-хто, а росіянин почує.
Просто українці за кордоном надто часто й спокійно переходять на російську мову. А шо такова?
Чому вони це роблять?
Невже їм не болить, не робить відчуття меншовартості цей уклін - та ладно, можемо й російською, ділов-то!
Та ні. Просто ці люди не навчились говорити своє ОХІ.
Ось пост якоїсь росіянки. Бачте, як хвалить вона українок.
А шо такова?
А ось і Парга.