хліб

[don_katalan]

Diana Makarova
Хто питав, чому немає фото з суто відпочинку? Кажу - щоб не вбили від заздрощів. Бо я сама, коли бачу людей на морі, стріляти хочу. (С)
Але потроху розповідати стану. От слухайте.
... ми з друзями. Нашій обережній дружбі вже майже рік, в цей рік входять чотири зустрічі, кілька лайків та химерне відчуття, що ми на одній хвилі принципів, любові до своєї землі - кожен до своєї - і просто чуємо одне одного.
Маріна, яхти на приколі, столики просто біля набережної, десь вже готують баранину з овочами, приносять хліб. Я швидко відламую шматок, куштую. Санді Oleksandra Makarova швидко перекладає, що от же, Діана хліба майже ніколи не їсть, але в новій країні завжди куштує. Бо це важливо.
- В кожній країні я першим чином куштую хліб і головну національну страву. А потім я озираю храми й цвинтарі. Це головні етапи пізнавання нації. - кажу я.
Наші друзі здивовано зводять брови - а в чому зв'язок?
- Бо перше показує, як нація піклується про своїх живих, а друге - як вона дбає про пам'ять мертвих. - пояснюю я.
Санді перекладає, наші друзі аплодують.
- Добре сказано! - хвалять друзі.
Ну, так, це головне. Чом саме хліб?
Ну, як вам сказати...
Ми не розповідаємо про Голодомор. І так забагато інформації. Досить того, що ми весь вечір говоримо про нашу війну. Друзі ставлять правильні і розумні питання, ми відповідаємо. Колись розповімо і про Голодомор. Якщо ще раз приїдемо.
В цьому і відповідь, чому в трьох країнах, де ми були - касири в супермаркетах хапають продукти зі стрічки, підносять кодами до апарату і потім швидко кидають все це на лоток отримання. Бо так швидше. Бо немає часу, он черга стоїть.
Ки-да-ють.
Жбур-ля-ють.
Хліб. І те, що до хліба.
Ми кожен раз щулимось, коли це бачимо.
- Я в Україні не бачила, щоб продукти жбурляли. - каже Санді.
- Я теж. - згоджуюсь я.
Це на підсвідомості.
Це навіть не поясниш.
Це як запас продуктів в кожному другому домі. Нехай невеликий, але запас. Нехай тому що війна. Але запас. Насправді - тому що мама так робила. А маму вчила так робити бабуся. Та, що пережила Голодомор. А братики й сестрички не пережили.
це в двох словах не поясниш...
Тому досить і екскурсу в смак хліба. А тут теж знають, як зробити добрий хліб.
Але є ще одна обставина, за якою оцінюється нація.
Гори.
В горах село, але до моря недалеко. Спуститись серпантиновою дорогою і ось він, таємний тихий пляж. В гори врізані будинки - старі, але перебудовані вже на новий лад.
Старий батьків дім добудували, осучаснили, ув'язали нинішні хайтеки з древніми кам'яними хайтаками - в кожній хаті кожного села кожної країни є елементи Хайтаку - і вийшло щось близько дванадцяти номерів на віллу, кожен в сезон йде за сто євро в ніч, але ми приїхали наприкінці сезону, нам спускають ціну до п'ятидесяти, потім ще дають здачею, виходить, що взагалі по сорок. Я вже казала - це ціна номеру в прифронтовому готелю, але тут дві кімнати замість готельної однієї, плюс кухня, широкий балкон-тераса, басейн для плавання в дворі і поруч море й гори, Боже, оце ми вдало приїхали, якби ще не шторми і холодне море, ну да, ну да, тобі як мед, так і ложкою...
Але в сезон дорожче.
- Та ми в сезон заробляємо! - недбало махає нам руками господар, видаючи здачу, мовляв, уявіть, що я пригостив вас кавою.
Широкий, широкий жест.
Він знає, що робить. Він зараз спустить ціну новим кліентам, вони потім ще раз приїдуть, а ще й друзям порадять. Але рахуємо все ж по сезону:
12 номерів помножити на 100 євро в сезон кожен = 1200 євро за добу. Сезон тут з травня по повний вересень. Жовтень вже не сезон.
Ну, плюс там податки, те-се, на букінг треба відстелити. Ну, прання-прибирання. Все одно дай Боже виходить.
А що ще?
А ще оливкові сади. Теж в спадок лишені певні шматки землі, там оливи чіпляються коріннями за камені, ще дід посадив, оливи довго родять. Потім олія, а якщо заморочуються, то оливи домашнього косервування, тим же туристам аж так заходить.
Упарюються вони неабияк, звичайно. Ну, як наші на Затоці. Але і зиск є чималий. Звичайно, не такий як в наших на Затоці. Наші податки не платять. То в них виходить більше.
(жарт)
А тепер - до чого саме я веду! Уваги прошу.
Поруч вілла. Просто на скелі. Вид на безкрає море з одних вікон, на гори - з протилежних. Гарний під'їзд, на огорожених терасах ландшафтний дизайн.
- А ця здається? - питаємо ми з цікавості.
Бо там орендувати щось нам і не снилось.
- Ця? - починає реготати господар нашого приюту. - Ні, це будинок викладача. Йому не треба. Йому і оливкові сади ні до чого.
В сенсі - в нього і так грошей вистачає. Йому упарюватись не треба. Бо він - тут увага ще раз - викладач. Лекції читає. Студентів вчить.
Ні, я допускаю, звісно, що це якийсь місцевий Підрахуй чи Юний Орел. Але сказано було дуже звично - мовляв, та це ж викладач, ви що, вони всі заробляють дай Боже, буде він ще оливами ото маратись і туристів терпіти.
Так чим там, кажете, вимірюється сутність нації?
... на цьому місці театральна пауза.
Принаймні ми замислились.
Захотілось взнати зарплатню українських викладачів. Про суто шкільних вчителів я мовчу.