![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
поширюючи цю статтю, без сумніву дуже цікаву, варту прочитання уважно, додам ще й свої думки з піднятого питання.
Відрікаючися від наукпопу, сучасні вітчизняні історики (я хочу підкреслити цю категорію, бо напр. американські сучасні історики тим не страждають) відрікаються від своїх безумовно великих попередників, які ВСІ починаючи від самого Геродота і кінчаючи Грушевським вміли, писали і любили писати живою мовою.
Так, у них не було цензури та самоцензури (на мою думку саме це і сприяло появі "темного стилю", а посилання на високочолість другорядні і нещирі).
Людина яка вміє думати складно, вміє думати і просто - це біологічний факт (а от навпаки ні).
Але то етичний бік справи - пишатися невмиінням писати для піплу все одне що пишатися невмінням писати на папері (зате я вмію на телефоні).
Є й практичний бік.
У всьому світі гонорари істориків складаються з наукпопу!
Це пряме джерело їхнього доходу, це їхній хліб.
Культивуючи зверхність до популярного написання, культивуємо безпорадність і бідність науковця.
І контрольне питання дуже просте.
Відповідь очевидна, тому воно риторичне.
Що простіше і швидше: академіку опанувати публіцистичну мову чи публіцисту опанувати академічну науку?
.
тепер наведу уривок з твору Костомарова.
Стиль його публіцистичний і водночас акадамічний.
Немає тут протиріччя взагалі.
— «Володимир був сином войовничого Святослава (1) київського князя, який вчинив похід на хозар (2) , що панували в Південно-Східній Росії, взяв їхнє місто Саркел на Дону (3), переміг прикавказькі народи: ясів (4) і касогів (5), завоював Болгарію на Дунаї, але змушений був після запеклого захисту поступитися нею грецькому імператорові (6). На зворотному шляху з Болгарії в Русь він був убитий печенігами (7), народом тюркського племені. »
Як бачимо, тексту не заважають і коментарі.
Їх навмисно набирають малим шрифтом, щоби він і не привертав уваги (скажемо чесно не дратував) пеерсічного читача і як не смішно економів місце на папері.
Маємо "верхній шар" тексту - все що окрім цифр у дужках,
другий і третій шари - це якісні авторські примітки та посилання на джерела і попередників.
Стосовно деяких коментарів мене особисто бере шкода, що другий та третій рівень видавництва змішують.
Так, половина автокоментарів О.Гайворонського це типографічні вихідні данні джерела, які зацікавлять вузьких фахівців,
а от друга половина!
це текст такий само захопливий, як і основне тло книги.
Хочеться бачити його на тій же сторінці, а не наприкінці книги шукати впереміж бібліографії, списку скорочень і вказівника імен.
Втім, це все зараз технічно просто зробити, хоча й не роблять.
третя і остання частина присвячена згадці авторів і джерел в наукпопі.
Тут ми впираємось в іншу сторону медалі:
скороспілість чи часто неякісність у проробці теми автором наукпопу.
Поясню свою думку.
Автор компіляції безумовно має власне враження від кожного автора і джерела, які обробляв.
Але в тексті це не відбиває. А треба відбивати!
і тоді розділ "історіографія та джерела", який часто пролистують навіть колеги по цеху, щоби не заснути, стане одним з найзахопливіших фрагментів книги.
Автор-попередник це майже завжди - непересічна особистість, варта опису, біографічного нарису чи характеристики, нехай суб'єктивної.
Після такого окреслення позицій
(всі карти на стол)
згадка його прізвища в дискусійному чи інформативному блоці вже не виглядає непристойно нудною навіть для профана.
Навпаки, тут криється інтрига.
Як так, в передмові ти описував який Шліман крутий, а далі по тексту пишеш що він і тут помилявся і тут шахраював.
Чи навпаки, напочатку зашельмував академіка як сталініста, а далі видно що весь час на ньому і грунтуєш свою розповідь.
Із джерелами це вийде ще захопливіше.
Щоб далеко не бігати, візьмемо ПВЛ.
Спочатку науковець витрачає три абзаци щоби пояснити що літопис то не біблія,
а потім весь час цитує літопис,
при чому ті фрагменти які подобаються (sic!) наоко визначає достовірними,
а ті що суперечать авторському задуму - неодмінно "пізнішими вставками" чи навіть "тут Нестор помиляється".
Зате це буде чесна розмова, де видно недоліки не лише джерел, але й самого автора.
І це купуватимуть профани, бо вони люблять полеміку не гірше за спеціалістів
-----
Olesia Isaiuk разом з Olga Sergijenko
Свого часу, спостерігаючи за перипетіями бурхливої дискусії (назвемо це так) навколо "книги про Голодомор", на своє здивування зрозуміла, що у ряді дописів були тези, з якими хотілося безоглядно погодитися і одночасно, в тому ж дописі - які хотілося так само категорично оспорити. І це не залежало від позиції автора допису.
Через якийсь час зрозуміла, що цей дивний ефект був плодом тієї незауваженої обставини, що вся історія підняла на світ Божий ряд проблем. Переважно задавнених, але є і свіжі.
Кількість і глибина їх така, що якби питання було лише у недоброчесних запозиченнях, то я б тільки Богові подякувала. (Вже колись довелося сказати подібне з приводу проблем уживання між собою російськомовних біженців та мешканців Західної України - якби ж то справа лише у російській мові).
Отож, цей текст не про саму історію, а про проблеми, які проявилися на її фоні. Через спосіб прояву стаття повна відсилок до перипетій історії. Аби не збивати оптику, я свідомо уникала посилань на конкретні імена, хоч частину учасників можна без особливих проблем упізнати в тексті. Деякі згадані там речі не надто приємні для всіх, тож прошу вибачення за неприємні відчуття. Прошу теж пам'ятати, що зрозуміти логіку - не дорівнює нормалізувати чи вибачити.
Наостанок складаю сердечні подяки рецензентам, які ласкаво погодилися переглянути текст і то на всіх етапах його переписування:
Панові Андрію Козицькому,
Панові Володимиру Волковському,
Пані Ользі Сергієнко.
Якщо перших двох фахівців представляти гуманітаріям не потрібно, то щодо пані Ольги зазначу: вона - фахівчиня у сфері астрофізики, давно і плідно співпрацює з західними науковими центрами. Її ставлення до наукових стандартів - гідне наслідування. У цій проблемі вона виступила голосом, так би мовити, гарантовано рівновіддаленим від усіх, а разом з тим достатньо поінформованим.
Дякую також колежанці Ярині Ясиневич, яка звернула мою увагу на одну прикру невідповідність, яка загрожувала знищити всю статтю.
https://zbruc.eu/node/119428
поширюючи цю статтю, без сумніву дуже цікаву, варту прочитання уважно, додам ще й свої думки з піднятого питання.
Відрікаючися від наукпопу, сучасні вітчизняні історики (я хочу підкреслити цю категорію, бо напр. американські сучасні історики тим не страждають) відрікаються від своїх безумовно великих попередників, які ВСІ починаючи від самого Геродота і кінчаючи Грушевським вміли, писали і любили писати живою мовою.
Так, у них не було цензури та самоцензури (на мою думку саме це і сприяло появі "темного стилю", а посилання на високочолість другорядні і нещирі).
Людина яка вміє думати складно, вміє думати і просто - це біологічний факт (а от навпаки ні).
Але то етичний бік справи - пишатися невмиінням писати для піплу все одне що пишатися невмінням писати на папері (зате я вмію на телефоні).
Є й практичний бік.
У всьому світі гонорари істориків складаються з наукпопу!
Це пряме джерело їхнього доходу, це їхній хліб.
Культивуючи зверхність до популярного написання, культивуємо безпорадність і бідність науковця.
І контрольне питання дуже просте.
Відповідь очевидна, тому воно риторичне.
Що простіше і швидше: академіку опанувати публіцистичну мову чи публіцисту опанувати академічну науку?
.
тепер наведу уривок з твору Костомарова.
Стиль його публіцистичний і водночас акадамічний.
Немає тут протиріччя взагалі.
— «Володимир був сином войовничого Святослава (1) київського князя, який вчинив похід на хозар (2) , що панували в Південно-Східній Росії, взяв їхнє місто Саркел на Дону (3), переміг прикавказькі народи: ясів (4) і касогів (5), завоював Болгарію на Дунаї, але змушений був після запеклого захисту поступитися нею грецькому імператорові (6). На зворотному шляху з Болгарії в Русь він був убитий печенігами (7), народом тюркського племені. »
Як бачимо, тексту не заважають і коментарі.
Їх навмисно набирають малим шрифтом, щоби він і не привертав уваги (скажемо чесно не дратував) пеерсічного читача і як не смішно економів місце на папері.
Маємо "верхній шар" тексту - все що окрім цифр у дужках,
другий і третій шари - це якісні авторські примітки та посилання на джерела і попередників.
Стосовно деяких коментарів мене особисто бере шкода, що другий та третій рівень видавництва змішують.
Так, половина автокоментарів О.Гайворонського це типографічні вихідні данні джерела, які зацікавлять вузьких фахівців,
а от друга половина!
це текст такий само захопливий, як і основне тло книги.
Хочеться бачити його на тій же сторінці, а не наприкінці книги шукати впереміж бібліографії, списку скорочень і вказівника імен.
Втім, це все зараз технічно просто зробити, хоча й не роблять.
третя і остання частина присвячена згадці авторів і джерел в наукпопі.
Тут ми впираємось в іншу сторону медалі:
скороспілість чи часто неякісність у проробці теми автором наукпопу.
Поясню свою думку.
Автор компіляції безумовно має власне враження від кожного автора і джерела, які обробляв.
Але в тексті це не відбиває. А треба відбивати!
і тоді розділ "історіографія та джерела", який часто пролистують навіть колеги по цеху, щоби не заснути, стане одним з найзахопливіших фрагментів книги.
Автор-попередник це майже завжди - непересічна особистість, варта опису, біографічного нарису чи характеристики, нехай суб'єктивної.
Після такого окреслення позицій
(всі карти на стол)
згадка його прізвища в дискусійному чи інформативному блоці вже не виглядає непристойно нудною навіть для профана.
Навпаки, тут криється інтрига.
Як так, в передмові ти описував який Шліман крутий, а далі по тексту пишеш що він і тут помилявся і тут шахраював.
Чи навпаки, напочатку зашельмував академіка як сталініста, а далі видно що весь час на ньому і грунтуєш свою розповідь.
Із джерелами це вийде ще захопливіше.
Щоб далеко не бігати, візьмемо ПВЛ.
Спочатку науковець витрачає три абзаци щоби пояснити що літопис то не біблія,
а потім весь час цитує літопис,
при чому ті фрагменти які подобаються (sic!) наоко визначає достовірними,
а ті що суперечать авторському задуму - неодмінно "пізнішими вставками" чи навіть "тут Нестор помиляється".
Зате це буде чесна розмова, де видно недоліки не лише джерел, але й самого автора.
І це купуватимуть профани, бо вони люблять полеміку не гірше за спеціалістів
-----
Olesia Isaiuk разом з Olga Sergijenko
Свого часу, спостерігаючи за перипетіями бурхливої дискусії (назвемо це так) навколо "книги про Голодомор", на своє здивування зрозуміла, що у ряді дописів були тези, з якими хотілося безоглядно погодитися і одночасно, в тому ж дописі - які хотілося так само категорично оспорити. І це не залежало від позиції автора допису.
Через якийсь час зрозуміла, що цей дивний ефект був плодом тієї незауваженої обставини, що вся історія підняла на світ Божий ряд проблем. Переважно задавнених, але є і свіжі.
Кількість і глибина їх така, що якби питання було лише у недоброчесних запозиченнях, то я б тільки Богові подякувала. (Вже колись довелося сказати подібне з приводу проблем уживання між собою російськомовних біженців та мешканців Західної України - якби ж то справа лише у російській мові).
Отож, цей текст не про саму історію, а про проблеми, які проявилися на її фоні. Через спосіб прояву стаття повна відсилок до перипетій історії. Аби не збивати оптику, я свідомо уникала посилань на конкретні імена, хоч частину учасників можна без особливих проблем упізнати в тексті. Деякі згадані там речі не надто приємні для всіх, тож прошу вибачення за неприємні відчуття. Прошу теж пам'ятати, що зрозуміти логіку - не дорівнює нормалізувати чи вибачити.
Наостанок складаю сердечні подяки рецензентам, які ласкаво погодилися переглянути текст і то на всіх етапах його переписування:
Панові Андрію Козицькому,
Панові Володимиру Волковському,
Пані Ользі Сергієнко.
Якщо перших двох фахівців представляти гуманітаріям не потрібно, то щодо пані Ольги зазначу: вона - фахівчиня у сфері астрофізики, давно і плідно співпрацює з західними науковими центрами. Її ставлення до наукових стандартів - гідне наслідування. У цій проблемі вона виступила голосом, так би мовити, гарантовано рівновіддаленим від усіх, а разом з тим достатньо поінформованим.
Дякую також колежанці Ярині Ясиневич, яка звернула мою увагу на одну прикру невідповідність, яка загрожувала знищити всю статтю.
https://zbruc.eu/node/119428