![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде · поговоримо про візантийський спадок Києвської монархії, відомої в літературі як Русь, династія Рюриків, "Давня Русь" і так далі.
Промину скоромовкою загально відоме: архитектуру, книгопис, перекладацьку справу, філософію і релігію.
Кожна з тих статей заслуговує на окреме і довге розписування.
Зосереджуся на політиці.
Києвські князі були старанними учнями царгородських василевсів у всьому, що стосується дипломатії, військових діл та мистецтва це суміщати.
Скажу більше - вони були самими відмінними учнями.
Учнями які перевершили вчителів, як часто буває в бурсі.
При всій різноманитності візантийської історії, нікому з василевсів не вдалось досягти ідеалу:
а саме - багатосотлітньому правлінні одної "богообраної" родини.
Князям з Києва це вдалося.
Царгородські узурпатори задля закріплення своєї влади в перші дні, тижні, роки - легко здавали державні справи церковникам.
Києвські правителі ніколи так не робили.
В них не тільки столичний князь, але всі його майже рівновеликі васали повністю домінували у своїх володіннях.
Для византийського царства було частим, що якийсь патрицій або плебей захоплював корону і незаслуговано вписував себе в порфироносці.
Для Києва це був нонсенс.
Навіть спроба відносно рідного Всеслава захопити владу в Києві завершилась його втечею до рідной Біларусі.
Технічно ця людина була чудова і цікава, але прагматично - не місце їй було на чолі системи, яку він сам же і порушив.
А вже про замахи знаті на корону навіть не йшлося.
Не менш відмінними учнями були князі і в дипломатії.
Один ворог - погано, два ворога - добре, три ворога - чудово.
Це правило вони використали ефективно, і не лише проти прямих ворогів.
Але проти усіх сусідів.
І сусідів сусідів теж.
Будь-який політичний біженець міг провести половину життя в Києві.
Їх було дуже багато.
Ми знаємо лише коронованих осіб та їхніх родичів, бо інші літописця не цікавили.
Варязькі конунги, царгородські принці, угорські королевичі, польські княжата, чеські, сербські і навіть англійські принці крові отримували тут свою пенсію та рахувалися у політичних іграх.
Доля могла скластися або так, що завтра він посяде трон, повернувши його в родичів.
Або доживе тут спокійно все життя, до останього подиху слугуючи капіталом в перемовинах з сусідами.
Наслідки цього легко побачити.
Аж до самої навали монголів ніхто не міг успішно претендувати на землі Києвської династії.
Не було хрестових походів на Русь,
не було (всупереч поширеній думці) навали половців на Русь - була зворотня колонізація степу русинами,
і половці відчайдушно боролися за кожен клаптик своїх пасовиськ.
Із ними князі гралися в ті ж ігри.
Не допускаючи появи лідера, що міг би об'єднати одразу всі степняцькі племена, вони підгодовували слабких вождів просто для того, щоби ті творили противагу сильним.
В нечасті моменти коаліцій у половців прямо в таборі ставалися сутички: йти на ліво чи направо,
тобто тормошити будемо мого зятя чи твого тестя.
Ханства в половців також не було - це пізня кабінетна видумка, хоча проти неї чомусь не виступають наші штатні "боротьбисти з міфами"
Натомість Києвська династія наполеглася на експансії незалежних племен.
Це всього дві напрями - балти і фіни.
Їх наполегливо загарбували маленькими частками, плем'я за племенем,
і якраз за класичними візантийськими лекалами.
Вистачало розуму не в'язуватись у війни з великими східними сусідами:
тому нашвидкоруч в багатьох авторів Русь існує наче в вакумі,
там нема ні Хорезму, ні Булгару, ні Сельджуків і впливових ханств Середньої Азії.
Натомість прибирали до рук ті племена, що мусили обрати: чи з русинами отримають захист від булгар, чи з булгарами - від русинів.
Пропозиції русинів були солодші та вигідніші.
Булгари ісламізували як могли,
русини християнизували потихеньку.
Церква була не армією Русі, а тим що тепер звуть "м'якою силою".
В бік Кавказу, всупереч імперській міфології "задним числом", Києв не дивився з часів Мстислава сина Хрестителя.
Скоріш за все, з'ясував для себе що лізти туди - непевно і собі дорожче.
Натомість досяг такого балансу, що мережа племен і швидкоплинних царств в далеких горах ніколи не була джерелом нападу.
Фактично кавказці слугували бар'єром від багатьох імперій Близького Сходу,
як і половці - бар'єром від імперій Волги та Середньої Азії.
Все коли небудь закінчується.
Києвське князівство напоролося на непередбачене явище
Монголів неможливо було розсварити, про них було відомо дуже мало і вони були геть незрозумілі.
Підготуватися до такого цунамі в династії не вийшло.
Перше Велике Князівство зійшло зі сцени гідно:
вже назавтра на її теренах постало більш сучасне Друге Велике Князівство, відоме в історіографії як Литовське.
Змінилася династія.
Представники старої стали другим ешелоном: міндовговичи шанували рюриковичів та віддавали їм усі впливові посади
(окрім головної - княжої).
Друге князівство вже вміло в дипломатію з пост-монгольськими державами та контингентами.
Але болісний період, що накопичував гіркий досвід та колекціонував успіхи, тривав століття.
В цей перехідний період нащадки Першого Князівства активно діяли в Галиччині й Волині, поки сама історія не примусила їх зійти зі сцени.
Литовська династія вже не була візантийським спадкоємцем.
Не було кому і як передати додатний досвід василевсів, безпосередньо.
Наставали нові часи, де вчителі знаходилися, переважно, серед монархів Західної Європи.
Вони навчили і дипломатії, і військовим хитрощам, і політичному, церковному та економічному ладу.
===
Chacha Shushuridze
цікаво, +
- що мені цікаво ще, може колись про це напишете)), ідея про "роздробленість Київської Русі", типу що вони ото один з одним всі воювали, ці князі, і тому їх і повоювали монголи, що значить що треба всім хутко під одного царя, ясно звідки - і тому його підручники це просували постійно, гадаю є нахабною пропагандою, і ця розробленість була тим, що сьогодні зветься "місцевим самоврядуванням", тобто ефективною децентралізацією, звичайною європейською здоровою практикою, що й вилилася в децентралізацію як ми її сьогодні знаємо, а монголів спинити просто не було можливості, не тому що децентралізованість заважала, а просто неможливо;
- щодо тривалості династій - в принципі для регіону така тривалість була типовою тоді, "The line of St Stephen in Hungary, which went back to the ninth-century Prince Árpád, lasted for four centuries; so too did the Bohemian Přemyslid dukes and kings and Mieszko’s heirs in Poland. The Babenberg family, whose members were first appointed margraves of Austria in the 970s, survived almost three centuries"і далі "The Hungarian heirs to St Stephen died out in 1301, and the Bohemian Přemyslids in 1306. The Polish descendants of Mieszko temporarily defied the trend but eventually expired in 1370. The same dissipation happened in the Holy Roman Empire. The Babenbergs of Austria came to an end in 1246; the Hohenstaufens, who had governed the empire since 1138 but had a pedigree going back to the tenth century, finally gave up the ghost in 1254, and the main line of Albrecht the Bear’s descendants in Brandenburg faltered in 1320" - Rady, Martyn. "The Middle Kingdoms: A New History of Central Europe"
---
Алі Татар-заде
Chacha Shushuridze тривалість династій я подаю не як рекорд, бо чудово знаю про інші випадки. Але серед православних це рекорд абсолютний, тим більш для тої епохи. Рахуйте, чи мали пишно отпразнувавшие своє 300-ліття романови стільки ж? Вони перервалися через сто років один раз і пройшли "вузьке гірло" другий раз ще по сто років. Централізована монархія в принципі схильна до криз, коли претендентів не повно, а мало, бо найближчі родичі обезправлені на престол. Тобто, в Пястів та Арпадів (не кажу про інших суто європейських) причини тривалости були які завгодно. але не візантийський спадок.
Промину скоромовкою загально відоме: архитектуру, книгопис, перекладацьку справу, філософію і релігію.
Кожна з тих статей заслуговує на окреме і довге розписування.
Зосереджуся на політиці.
Києвські князі були старанними учнями царгородських василевсів у всьому, що стосується дипломатії, військових діл та мистецтва це суміщати.
Скажу більше - вони були самими відмінними учнями.
Учнями які перевершили вчителів, як часто буває в бурсі.
При всій різноманитності візантийської історії, нікому з василевсів не вдалось досягти ідеалу:
а саме - багатосотлітньому правлінні одної "богообраної" родини.
Князям з Києва це вдалося.
Царгородські узурпатори задля закріплення своєї влади в перші дні, тижні, роки - легко здавали державні справи церковникам.
Києвські правителі ніколи так не робили.
В них не тільки столичний князь, але всі його майже рівновеликі васали повністю домінували у своїх володіннях.
Для византийського царства було частим, що якийсь патрицій або плебей захоплював корону і незаслуговано вписував себе в порфироносці.
Для Києва це був нонсенс.
Навіть спроба відносно рідного Всеслава захопити владу в Києві завершилась його втечею до рідной Біларусі.
Технічно ця людина була чудова і цікава, але прагматично - не місце їй було на чолі системи, яку він сам же і порушив.
А вже про замахи знаті на корону навіть не йшлося.
Не менш відмінними учнями були князі і в дипломатії.
Один ворог - погано, два ворога - добре, три ворога - чудово.
Це правило вони використали ефективно, і не лише проти прямих ворогів.
Але проти усіх сусідів.
І сусідів сусідів теж.
Будь-який політичний біженець міг провести половину життя в Києві.
Їх було дуже багато.
Ми знаємо лише коронованих осіб та їхніх родичів, бо інші літописця не цікавили.
Варязькі конунги, царгородські принці, угорські королевичі, польські княжата, чеські, сербські і навіть англійські принці крові отримували тут свою пенсію та рахувалися у політичних іграх.
Доля могла скластися або так, що завтра він посяде трон, повернувши його в родичів.
Або доживе тут спокійно все життя, до останього подиху слугуючи капіталом в перемовинах з сусідами.
Наслідки цього легко побачити.
Аж до самої навали монголів ніхто не міг успішно претендувати на землі Києвської династії.
Не було хрестових походів на Русь,
не було (всупереч поширеній думці) навали половців на Русь - була зворотня колонізація степу русинами,
і половці відчайдушно боролися за кожен клаптик своїх пасовиськ.
Із ними князі гралися в ті ж ігри.
Не допускаючи появи лідера, що міг би об'єднати одразу всі степняцькі племена, вони підгодовували слабких вождів просто для того, щоби ті творили противагу сильним.
В нечасті моменти коаліцій у половців прямо в таборі ставалися сутички: йти на ліво чи направо,
тобто тормошити будемо мого зятя чи твого тестя.
Ханства в половців також не було - це пізня кабінетна видумка, хоча проти неї чомусь не виступають наші штатні "боротьбисти з міфами"
Натомість Києвська династія наполеглася на експансії незалежних племен.
Це всього дві напрями - балти і фіни.
Їх наполегливо загарбували маленькими частками, плем'я за племенем,
і якраз за класичними візантийськими лекалами.
Вистачало розуму не в'язуватись у війни з великими східними сусідами:
тому нашвидкоруч в багатьох авторів Русь існує наче в вакумі,
там нема ні Хорезму, ні Булгару, ні Сельджуків і впливових ханств Середньої Азії.
Натомість прибирали до рук ті племена, що мусили обрати: чи з русинами отримають захист від булгар, чи з булгарами - від русинів.
Пропозиції русинів були солодші та вигідніші.
Булгари ісламізували як могли,
русини християнизували потихеньку.
Церква була не армією Русі, а тим що тепер звуть "м'якою силою".
В бік Кавказу, всупереч імперській міфології "задним числом", Києв не дивився з часів Мстислава сина Хрестителя.
Скоріш за все, з'ясував для себе що лізти туди - непевно і собі дорожче.
Натомість досяг такого балансу, що мережа племен і швидкоплинних царств в далеких горах ніколи не була джерелом нападу.
Фактично кавказці слугували бар'єром від багатьох імперій Близького Сходу,
як і половці - бар'єром від імперій Волги та Середньої Азії.
Все коли небудь закінчується.
Києвське князівство напоролося на непередбачене явище
Монголів неможливо було розсварити, про них було відомо дуже мало і вони були геть незрозумілі.
Підготуватися до такого цунамі в династії не вийшло.
Перше Велике Князівство зійшло зі сцени гідно:
вже назавтра на її теренах постало більш сучасне Друге Велике Князівство, відоме в історіографії як Литовське.
Змінилася династія.
Представники старої стали другим ешелоном: міндовговичи шанували рюриковичів та віддавали їм усі впливові посади
(окрім головної - княжої).
Друге князівство вже вміло в дипломатію з пост-монгольськими державами та контингентами.
Але болісний період, що накопичував гіркий досвід та колекціонував успіхи, тривав століття.
В цей перехідний період нащадки Першого Князівства активно діяли в Галиччині й Волині, поки сама історія не примусила їх зійти зі сцени.
Литовська династія вже не була візантийським спадкоємцем.
Не було кому і як передати додатний досвід василевсів, безпосередньо.
Наставали нові часи, де вчителі знаходилися, переважно, серед монархів Західної Європи.
Вони навчили і дипломатії, і військовим хитрощам, і політичному, церковному та економічному ладу.
===
Chacha Shushuridze
цікаво, +
- що мені цікаво ще, може колись про це напишете)), ідея про "роздробленість Київської Русі", типу що вони ото один з одним всі воювали, ці князі, і тому їх і повоювали монголи, що значить що треба всім хутко під одного царя, ясно звідки - і тому його підручники це просували постійно, гадаю є нахабною пропагандою, і ця розробленість була тим, що сьогодні зветься "місцевим самоврядуванням", тобто ефективною децентралізацією, звичайною європейською здоровою практикою, що й вилилася в децентралізацію як ми її сьогодні знаємо, а монголів спинити просто не було можливості, не тому що децентралізованість заважала, а просто неможливо;
- щодо тривалості династій - в принципі для регіону така тривалість була типовою тоді, "The line of St Stephen in Hungary, which went back to the ninth-century Prince Árpád, lasted for four centuries; so too did the Bohemian Přemyslid dukes and kings and Mieszko’s heirs in Poland. The Babenberg family, whose members were first appointed margraves of Austria in the 970s, survived almost three centuries"і далі "The Hungarian heirs to St Stephen died out in 1301, and the Bohemian Přemyslids in 1306. The Polish descendants of Mieszko temporarily defied the trend but eventually expired in 1370. The same dissipation happened in the Holy Roman Empire. The Babenbergs of Austria came to an end in 1246; the Hohenstaufens, who had governed the empire since 1138 but had a pedigree going back to the tenth century, finally gave up the ghost in 1254, and the main line of Albrecht the Bear’s descendants in Brandenburg faltered in 1320" - Rady, Martyn. "The Middle Kingdoms: A New History of Central Europe"
---
Алі Татар-заде
Chacha Shushuridze тривалість династій я подаю не як рекорд, бо чудово знаю про інші випадки. Але серед православних це рекорд абсолютний, тим більш для тої епохи. Рахуйте, чи мали пишно отпразнувавшие своє 300-ліття романови стільки ж? Вони перервалися через сто років один раз і пройшли "вузьке гірло" другий раз ще по сто років. Централізована монархія в принципі схильна до криз, коли претендентів не повно, а мало, бо найближчі родичі обезправлені на престол. Тобто, в Пястів та Арпадів (не кажу про інших суто європейських) причини тривалости були які завгодно. але не візантийський спадок.