Дивовижно так, що вони загинули в один день

[don_katalan]

Diana Makarova · Ковзнула в стрічці думка.
Ім’я автора думки забула, тепер не знайдеш — але думка застрягла скабкою, не витягнути тепер.
Там говорилось про дві вчорашні загибелі на фронті, про двох людей, досить відомих кожен — і кожен у своїй ніші.
Вчора на фронті загинув Микола Коханівський, командир ОУН.
Вчора на фронті загинув представник ЛГБТ, квір ікона, як назвали його журналісти, Артур Сніткус.
Микола Коханівський був великим політичним хуліганом.
Артур Сніткус був великим андерграудним хуліганом.
Слово хуліган мною використовується з захопленням. Я, як кожна дівчинка з синдромом відмінниці, завжди захоплювалась хуліганами. Взагалі вважаю, що культура хуліганства недооцінена. Особливо в нашій матріархально-патріархальній країні.
Колись в Україні проходили хуліганські прайди ЛГБТ.
Колись ганяли ці прайди в тому числі хулігани Коханівського.
Колись Артур Сніткус йшов в прайді.
Колись Коханівський бив прайд.
А фотограф Арсен Федосенко міг це все фотографувати. Бо, знаєте, вчора загинув ще й талановитий фотограф Арсен Федосенко, такі діла. І ще загинули люди, про яких ми нічого не знаємо.
Але якби вони Микола Коханівський і Артур Сніткус дожили до перемоги України в цій війні і до мирного життя в цій країні — нічого б не змінилось. Артур Сніткус вийшов би на прайд, а Коханівський вивів би когорту проти прайду. А Арсен Федосенко міг би це все фотографувати.
Але вони загинули, на різних позиціях, в різних підрозділах, виконуючи різні завдання ОДНОГО ФРОНТУ.
Дивовижно так, що вони загинули в один день.
Нічого дивовижного — бо щодня на нашому фронті гинуть наші захисники, і що ми знаємо про них?
Коли я читаю в стрічці роздуми про прайд і про “Гоміки! ЛГБТ! Бити ліваків!” - я знизую плечима. Адже я давно знаю гомосексуалів та лесбійок, які воювали й воюють на нашому фронті з 2014 року.
Також у мене в кишені є історія (у дівчинки з синдромом відмінниці завжди є в кишені якась історія), як мені передали велику суму, зібрану представниками ЛГБТ. Наш Ф.О.Н.Д. купив на ці гроші коштовну оптику і приїхали ми до Правого сектору. Слово за слово, і понеслось:
- ЛГБТ! Гоміки! Бити їх! Ліваки!
- Ця оптика куплена за гроші ЛГБТ спільноти. - спокійно сказала я і додала: - Берете, ні?
Ох і класна пауза впала над товариством.
Ох і театральна пауза впала!
Ох і регіт вибухнув після цієї паузи. Бо викривачі ЛГБТ, звичайно, не відмовились від оптики. Тому й сміялись, ба більше, просили передати подяку. Ага, отим самим “гомікам”
Ох і самовдоволено всміхалась я, бо, як кожна дівчинка з синдромом відмінниці, я теж знаю толк в доброму хуліганстві. І виконувати вмію.
Бо, звичайно, ситуацію я підлаштувала. Бо, звичайно, я знала, кому і за чиї гроші я купую. Та й моя фраза була старанно заготовленим експромтом.
Правий сектор експромт оцінив.
Представники ЛГБТ теж.
Коли я читаю в стрічці роздуми про прайд і істеричні воплі:
- Гоміки!
- Ліваки!
Я знизую плечима.
Адже я вже знаю, що Микола Коханівський та Артур Сніткіс загинули на фронті в один день. На ОДНОМУ фронті. Перебуваючи в одній армії. НАШІЙ армії.
Б’ючись проти єдиного ворога — проти Росії. І я знаю, що в цей же день загинув фотограф, який би просто міг фотографувати. А він воював.
І я точно знаю, що смерті все одно, кого забрати сьогодні. Також я знаю, що патріотом і воїном своєї країни може бути хто завгодно і представник якого завгодно прошарку країни, крім, звичайно, колаборантів.
І, віддаючи шану цим трьом загиблим, а також тим, хто теж загинув вчора, а ми нічого про них не знаємо - я б хотіла підвести якусь риску, попросити поменше істеричних воплів, а побільше думати про спільну нашу битву з єдиним нашим ворогом...
... але я знову пробіглась стрічкою. І наткнулась на бійку ТЦК Одеси з екіпажем Швидкої, тієї ж Одеси. І моя уява тут же послужливо підсунула картину. Ось вона. Ловіть сценарій однієї серії якогось майбутнього серіалу про війну.
... вибух в Одесі.
Знову влучання в будинок.
Офіцер, що працює в ТЦК, блідне, взнавши, де вибух — бо то його будинок. Там його сім’я. Стрибає до машини і мчить на місце вибуху. Його сім’ї ніде немає. Просто не може знайти. Аж раптом сусід йому кричить:
- Живі, тільки поранені! Їх повезли Швидкою. Молись, щоб довезли.
І офіцер молиться.
А десь вулицями Одеси мчить Швидка. Там лікар молиться, щоб довезти поранену жінку й дитину. І молиться водій.
Ті самі лікар і водій, які бились з тим самим офіцером ТЦК.
Нічого не можу зробити зі своєю уявою. Вона мені підносить картини, які чомусь дуже схожі на реальність. Бо в нашій реальності зараз може статись що завгодно. І щось таки в нашій реальності ми змінити не можемо. Російську кулю. Російську ракету.
А щось таки можемо. Власні мізки.
Честь загиблим.
Всим загиблим нашого фронту.
Розуму живим.
Господи, та дай же нам розуму...