Діана Макарова · ХТО ВИНОВАТ І ШО ДЄЛАТЬ

[don_katalan]

Сашко Усик був рупором русского міра.
Вже точилась війна, вже стікала кров'ю країна, але Сашко Усик був обережним, та все ж рупором русского міра.
Російська церква була рупором русского міра. Сашко Усик був рупором російської церкви.
https://www.radiosvoboda.org/a/oleksandr-usyk-i-rosija/30597900.html
Після масового вторгнення росіян в Україну Усику стало вигідно різко залюбити Україну. Маргіналітет втікав до Росії, але Усику невигідно втікати до Росії - тому йому вигідно любити Україну.
Чи вигідна Україні кон'юнктурна любов Усика до України?
Так, Україні ця любов вигідна. Нехай йде на ринг і перемагає, каже Україна. Усик йде на ринг і перемагає, присвячуючи перемогу Україні, це безумовно.
І Україна різко починає захлинатись в любові до Усика. Про те, що Усик ще донедавна був рупором русского міра в Україні, а отже тим, хто і привів русскій мір до власного пророгу - мало хто пам'ятає. Як мало хто пам'ятає, що Кузьма Скрябін свого часу активно підтримував регіоналів, а отже, і привів Україну до розстрілів Майдану.
Потім Кузьма сильно допомагав лікувати поранених майданівців, але ж почав ці розстріли він. Так, особисто він. Своєю краплею підтримки регіоналів. Та де там, своєю Ніагарою підтримки. Як і особисто Сашко Усик почав і продовжував нашу війну. Своєю краплею рупорства русского міра. І доки люди не зрозуміють, що кожне слово, кожна дія отаких маленьких чи великих рупорів - це постріл в спину країни - доти не кінчиться наша війна.
Але публіка на лавках Колізею цього не розуміє і криків рупорів не пам'ятає.
А тепер про публіку.
Бо, власне, цей пост не про Усика і не про Кузьму.
Публіка любить переможців.
Публіка і до фронту ставиться як до сцени в амфітеатрі, де йдуть гладіаторські бої. Публіка донатить переможцям - ну, або тим підрозділам, які вдало подаються такими.
Публіка не любить нещасні побиті бригади.
Публіка любить там, де голосні крики піару.
Бо це публіка, тут нічого не зробиш. Такі закони Колізею і глядацької сфери. Всі люблять переможців.
А ТЕПЕР ГОЛОВНА ТЕЗА
Світ навколо нас - він такий же самий, як і ми. Світ любить переможців. Світ здіймав нас на стяги, коли ми вдало відбили Київщину й Чернігівщину, Сумщину, Харківщину, Херсонщину.
Світ різко охолов до нас, коли ми провалили наступ на півдні.
А ви уявляєте, як різко й беззаперечно світ залюбить Росію, якщо та, не дай Боже, переможе? Як знову понесуться воплі про загадошну русску душу, русский балет і русське фігурноє катаніє. Достоєвський знову ж...
Лише одиниці будуть пам'ятати про Бучу, Маріуполь, Ізюм, Авдіївку, Бахмут, про Бородянку і розстріл на Житомирській трасі вони й так не знають - а більшість буде стікати слиною на Достоєвського і балет.
Тому що закон такий. Підтримка пітримкою, співчуття співчуттям, а публіка. Чітко. Любить. Переможців.
Що, не вірите?
Та ми ж самі такі.
Подивіться, як люди захлинаються любов'ю до Усика, недавнього рупора русского міра, почуйте, як кричать люди:
- Оце козак!
- Оце справжній українець!
То що, не аплодувати Усику?
Та аплодувати, переміг же, прославив Україну. Тільки не називайте його славним козаком, не ганьбіть оселедця.
То який вихід загалом, який?
О, це просто. Треба просто:
1) мати хорошу пам'ять
2) перемогти у цій війні.
Всього-навсього.
З другим пунктом простіше.
... перепрошую за ложку мого дьогтю у бочці вашого меду.
Нате вам картиночку Колізею, шо ж...