При написанні цього посту жоден волонтерський організм не постраждав. Відносно

[don_katalan]

Diana Makarova
Ця історія дуже смішна. І особисто для мене надто показова. Ця історія особиста, але вона показує і масовий стан когорти, стосунок до якої я маю - когорти людей, причетних до фронту, тих самих людей, які йдуть цією війною вже дуже довго. А діло було так.
... я ж не представник середнього показнику по палаті олдових волонтерів. Я швидше одне з виключень. Бо жодного разу за час війни я НЕ:
- не ходила до психолога
- не приймала антидепресанти
- не приймала снодійні
- та й у психіатрії не лежала, а ви ж навіть не уявляєте кількості військових та олдових волонтерів, які пройшли через психушку.
От і не уявляйте, не треба
Капатись капалась, збивала тиск, отримувала укріпляючу терапію, але коли одного разу підмішали сибазон - я влаштувала страйк і практично вирвала ту крапельницю з руці білої.
- А як ти пройшла десять років? - здивується читач.
А якось так. Сама, сама заспокоювала збурені нерви, серце й душу, а також мозок. З вашою допомогою, до речі, за що завжди вдячна.
Та одна соломинка стає останньою. І моя спина отримала нарешті цю соломинку, і я зламалась.
Фізично все було норм, більш-менш, звичайний стан. Ну, іноді міастенічний криз, іноді підніметься тиск, я його тут же задушу до норми. Ну, втома, смертельна втома, але що ми, не бачили втоми? Тю, знайшли проблему.
Ні, тяжко було душі. Просто душі.
І прийшли мої рідні й друзі, і сказали:
- А давай нарешті до Карпат. На тиждень! Зробимо тобі такий ретріт. Басейн щодня, гори, чани, оце все.
В процесі обговорення тиждень скостили до чотирьох днів, в дорозі до Карпат вирішили, що й двох днів вистачить.
І сіла я в машину, і повезли мене в Карпати, і раптом стало щось зі мною неладне.
Приступи накочувались хвилями і переростали вже в дев'ятий вал. Чи то були звичайні мої кризи, чи хапало серце, чи абощо, але ставало все гірше, я ледве дихала. За кілометрів двісті до кінцевої точки маршруту зайшли до супермаркету, я там і лягла.
- Ого. - подумала я. - А що ж це з моїм організмом діється? З такими вибриками я й не відпочину. За ці аж два дні.
Ну, якось довезли мене. Там все ставало гірше. І тут я зрозуміла.
Та це ж мій організм почув про відпочинок!
Аж два дні відпочинку!
І миттєво здувся, схлопнувся, пішов у відмову.
Мовляв, кружляйте мене, кружляйте, доки я тут в глибокому обмороці полежу. Всьо, можна!
- Ого. - подумала я до свого організму. - То як же ти тримався, якщо тебе відпустило ОТАК?
- То за рахунок чого ти тримався, мій маленький? - ніжно спитала я у свого організму.
Він не відповідав, перевів мене в енергозберігаючий ресурс, щоб лишень злегка дихала. Я злегка й дихала.
Історія закінчилась дуже добре.
Чудово закінчилась вся ці історія.
З наступного дня, просто зраночку, повалили дзвінки з фронту, помчали заявки, і всі термінові, і все ось просто зараз - сплати, купи, вишли. От як хочеш, а зроби.
Я штовхнула мій обморочний організм, прокидайся, мовляв, нічого оце тут от ето всьо.
- Га? Шо? - прочунявся мій організм. - Робота? Куди бігти, що робити? Я готовий!
І мені стало легко й добре.
І ми з моїм організмом зробили роботу, з вашою допомогою, звичайно. І з допомогою моїх друзів та рідних, які так хотіли...
ну, так хотіли...
щоб я нарешті відпочила.
Мораль цієї історії така - не дозволяйте волонтерам відпочивати! Не давайте їм відпустки, а тим більше вихідних!
Це небезпечно для волонтерського здоров'я.
Тим більше для здоров'я тих олдових волонтерів, які біжать цим фронтом десять плюс років. От і нехай біжать. Бо будь-яка зупинка їх приговорить і вб'є.
Тому я вже вдома. Відпочинку як такого не дуже склалось, роботу ми робили. Але організм в порядку.
Ну, відносному.
До чергової останньої соломинки.
цей пост жарт.
Іноді я даю таку приписку для тих, хто жопою читає.
При написанні цього посту жоден волонтерський організм не постраждав. Відносно.