![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanAndrii Klymenko
Кілька слів пам'яті генерала Генадія Москаля.
...Мабуть в суспільній свідомості вже якось забулося, що Генадій Москаль у 1997–2000 був заступником Міністра внутрішніх справ України – начальником Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим.
Саме йому вдалося розгромити місцеві страшні та всесильні кримінальні угруповання «Сейлем» і «Башмаки» та декриміналізувати кримську владу. Це була жорстока і страшна боротьба. І в історії Криму це залишиться однією з дуже важливих сторінок.
У 2006–2007 він знову працював в Криму - був постійним представником Президента України в АРК. Мені кілька разів трапилося спілкуватися з ним в кулуарах традиційних кримських міжнародних заходів в Лівадійському палаці. Однак, головне враження, що залишилося - він не довіряв в Криму нікому. Мабуть тому йому й вдалося покінчити з кримським бандитизмом.
=====
Igor Baryshev
Трамп зателефонував путіну й привітав його з "електоральною перемогою".
Альо, вітчизняні трампісти, ну, ваші виверти тепер з цього приводу?
=====
Alexandra Kondrasheva
Вкладаю молодших спати. Вони жартують та бешкетують, як і більшість дітей цього віку перед сном. Я після серйозного скандалу зі старшим, втомлена та ледь жива. В нас зараз дуже важкий період відбудови відношень з 14 річним сином, якій не хоче дорослішати. Усі свої «я ніколи не буду» по відношенню до своїх підлітків я вже давно порушила. Я така як всі мами - і він такий як всі в його віці. Нам непросто зараз обом.
А молодші ще у чудовому стані повноцінної довіри своїм батькам. Я не хочу, щоб вони ставали свідками вже не дитячих розмов зі старшими. Але не вдається зберегти конфіденційність в межах однієї хати. Тому тепер перед сном я відчуваю, як їх штормить також.
В Ореста знов панічна атака. Це розпочалось через півроку після війни. То краще, то гірше. Дуже допомагала позбутись на тривалий час нападів гомеопатія та відпочинок від екранів. Постійний щоденний спорт і плавання. Але вночі йому все рівно стає тривожно. «Мамо, мені страшно, знов ця думка, що все нереальне, що я не живу, що нас нема, і мені сниться сон, з якого я не можу прокинутись. Мені так страшно, мама!» - він встає з ліжка, падає на підлогу і плаче. Я знаю як його підтримати вправами на стабілізацію психоемоційного стану…Пояснення та команди дихання допомагають, але криза викликає бажання поговорити на екзистенціальні теми. Слушні питання 10 річної дитини, мої довгі відповіді. Він заспокоюється і засинає.
Молодший в цей час вмостився на колінах та слухає. Раптом починає розмірковувати про страхи і - раптом - голосно плакати. «Я найбільш боюсь знаєш чого? Що ви з татом кудись подінетесь, а в цей час до нас зайдуть росіяни і розстріляють!» - Любчик вже не плаче, а бʼється в істериці. «Я не хочу, щоб вони нас вбивали! Я не хочу, щоб були ці бабахи! Я не хочу, щоб була війна! Вони нас точно вбʼють, якщо знов сюди прийдуть!»
Тепер вправи на стабілізацію потрібні мені. Моє материнське серце болить і кровить. Я не намагаюсь заперечити, тому що 7 річна дитина говорить правду. Росіяни прийшли нас всіх вбити та зробити своїми рабами. Це - правда. Вони вбили і продовжують вбивати маленьких дітей, жінок, цивільних, рятувальників, лікарів, молодь, літніх людей. Вони - варвари і садісти, і вони у порога кожного з нас. Це реальність.
Я ковтаю повітря та обіймаю малих. Я хочу для них безпечного і веселого дитинства, і насправді ми як батьки робимо усе, щоб воно в них було попри все! Але під шарами правильних та здорових вражень в цих малих, як і в тисяч інших українських дітей,яких Росія ще не змогла замучити, ховається травма вижившего. Ховається страх жертви, на яку полюють. І головне питання «чому?»
Розповідаю історію про велику капусту, всередині якої живе маленький Любчик, а навколо, шар за шаром його оберігають родина, друзі, знайомі, спільноти села та міста, країни та світу. А тримає це качанчик в руках сам пан Бог - і це ще ціле захисне коло зі світлу і тепла.
Любчик засинає… «Мам..мам! Я тільки хочу щоб Україна перемогла». Я гладжу його по голові і думаю про світ, в якій йдуть наші діти. І, як завжди, молюсь про спокійну ніч, в яку росіяни не поцілять в нас. Хоча будуть старатись, бо є така популярна професія на росіі - нести смерть і страждання іншим. Багато працюють в цієї галузі, мільйони, добровільно та із задоволенням.
Сьогодні знов не ми. Доброго ранку, діти! Пішли снідати.
«Живий. Ніч пройшла спокійно. Пʼю каву у бліндажі. Люблю тебе, мамусь!» - пересилає мені смс від сина з фронту літня мешканка містечка для біженців.
Хід моїх думок на ранок змінився. Я вже захлинаюсь не від розпачу, а від люті. Мені очевидно, що у батьків в теперішній час є лише одна місія, і вона в тому, щоб виховати воїнів, а не жертв. Сильних, а не травмованих. Вільних, а не рабів. Почати з себе - передати дітям. Вони будуть сильніші за нас. І їх діти вже їм за це подякують. А ми впустили свій шанс на мирне життя, схибили. І платимо за це щохвилини.
Кілька слів пам'яті генерала Генадія Москаля.
...Мабуть в суспільній свідомості вже якось забулося, що Генадій Москаль у 1997–2000 був заступником Міністра внутрішніх справ України – начальником Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим.
Саме йому вдалося розгромити місцеві страшні та всесильні кримінальні угруповання «Сейлем» і «Башмаки» та декриміналізувати кримську владу. Це була жорстока і страшна боротьба. І в історії Криму це залишиться однією з дуже важливих сторінок.
У 2006–2007 він знову працював в Криму - був постійним представником Президента України в АРК. Мені кілька разів трапилося спілкуватися з ним в кулуарах традиційних кримських міжнародних заходів в Лівадійському палаці. Однак, головне враження, що залишилося - він не довіряв в Криму нікому. Мабуть тому йому й вдалося покінчити з кримським бандитизмом.
=====
Igor Baryshev
Трамп зателефонував путіну й привітав його з "електоральною перемогою".
Альо, вітчизняні трампісти, ну, ваші виверти тепер з цього приводу?
=====
Alexandra Kondrasheva
Вкладаю молодших спати. Вони жартують та бешкетують, як і більшість дітей цього віку перед сном. Я після серйозного скандалу зі старшим, втомлена та ледь жива. В нас зараз дуже важкий період відбудови відношень з 14 річним сином, якій не хоче дорослішати. Усі свої «я ніколи не буду» по відношенню до своїх підлітків я вже давно порушила. Я така як всі мами - і він такий як всі в його віці. Нам непросто зараз обом.
А молодші ще у чудовому стані повноцінної довіри своїм батькам. Я не хочу, щоб вони ставали свідками вже не дитячих розмов зі старшими. Але не вдається зберегти конфіденційність в межах однієї хати. Тому тепер перед сном я відчуваю, як їх штормить також.
В Ореста знов панічна атака. Це розпочалось через півроку після війни. То краще, то гірше. Дуже допомагала позбутись на тривалий час нападів гомеопатія та відпочинок від екранів. Постійний щоденний спорт і плавання. Але вночі йому все рівно стає тривожно. «Мамо, мені страшно, знов ця думка, що все нереальне, що я не живу, що нас нема, і мені сниться сон, з якого я не можу прокинутись. Мені так страшно, мама!» - він встає з ліжка, падає на підлогу і плаче. Я знаю як його підтримати вправами на стабілізацію психоемоційного стану…Пояснення та команди дихання допомагають, але криза викликає бажання поговорити на екзистенціальні теми. Слушні питання 10 річної дитини, мої довгі відповіді. Він заспокоюється і засинає.
Молодший в цей час вмостився на колінах та слухає. Раптом починає розмірковувати про страхи і - раптом - голосно плакати. «Я найбільш боюсь знаєш чого? Що ви з татом кудись подінетесь, а в цей час до нас зайдуть росіяни і розстріляють!» - Любчик вже не плаче, а бʼється в істериці. «Я не хочу, щоб вони нас вбивали! Я не хочу, щоб були ці бабахи! Я не хочу, щоб була війна! Вони нас точно вбʼють, якщо знов сюди прийдуть!»
Тепер вправи на стабілізацію потрібні мені. Моє материнське серце болить і кровить. Я не намагаюсь заперечити, тому що 7 річна дитина говорить правду. Росіяни прийшли нас всіх вбити та зробити своїми рабами. Це - правда. Вони вбили і продовжують вбивати маленьких дітей, жінок, цивільних, рятувальників, лікарів, молодь, літніх людей. Вони - варвари і садісти, і вони у порога кожного з нас. Це реальність.
Я ковтаю повітря та обіймаю малих. Я хочу для них безпечного і веселого дитинства, і насправді ми як батьки робимо усе, щоб воно в них було попри все! Але під шарами правильних та здорових вражень в цих малих, як і в тисяч інших українських дітей,яких Росія ще не змогла замучити, ховається травма вижившего. Ховається страх жертви, на яку полюють. І головне питання «чому?»
Розповідаю історію про велику капусту, всередині якої живе маленький Любчик, а навколо, шар за шаром його оберігають родина, друзі, знайомі, спільноти села та міста, країни та світу. А тримає це качанчик в руках сам пан Бог - і це ще ціле захисне коло зі світлу і тепла.
Любчик засинає… «Мам..мам! Я тільки хочу щоб Україна перемогла». Я гладжу його по голові і думаю про світ, в якій йдуть наші діти. І, як завжди, молюсь про спокійну ніч, в яку росіяни не поцілять в нас. Хоча будуть старатись, бо є така популярна професія на росіі - нести смерть і страждання іншим. Багато працюють в цієї галузі, мільйони, добровільно та із задоволенням.
Сьогодні знов не ми. Доброго ранку, діти! Пішли снідати.
«Живий. Ніч пройшла спокійно. Пʼю каву у бліндажі. Люблю тебе, мамусь!» - пересилає мені смс від сина з фронту літня мешканка містечка для біженців.
Хід моїх думок на ранок змінився. Я вже захлинаюсь не від розпачу, а від люті. Мені очевидно, що у батьків в теперішній час є лише одна місія, і вона в тому, щоб виховати воїнів, а не жертв. Сильних, а не травмованих. Вільних, а не рабів. Почати з себе - передати дітям. Вони будуть сильніші за нас. І їх діти вже їм за це подякують. А ми впустили свій шанс на мирне життя, схибили. І платимо за це щохвилини.