![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Вячеслав Ільченко
Попри усталену навіть серед експертів думку, соціальні мережі значно старші за звичні нам соціально-медійні продукти - такі як Твіттер чи Фейсбук. Вони навіть старші за найдавніші віртуальні спільноти - практично невідомі у нас - такі, як Geocities чи Tripod, які були надзвичайно популярними в середині 90-х років. Між іншим, я застав Geocities - щоправда, уже в формі вебхостингової компанії, а не примітивної соціальної мережі, яка складалась із "кварталів" і не виходила поза межі Лос-Анджелеса...
Соціальні мережі навіть старші за системи мережевих новинарних груп Usenet (у нас вона більш відома за назвою Relcom - по назві радянського іще UUCP, а пізніше NNTP-портала, який транслював західні мережеві групи новин через вузол в Хельсінкі), і навіть старші за систему ехоконференцій FIDO, яка виникла в середині 80-х років і стала культурним феноменом пізнього СРСР і раннього пострадянського простору. FIDO я теж застав, і навіть був "німим пойнтом" - тобто, я отримував через ноду (шлюз) "підписані" ехоконференції, але писати туди не міг (у мене тоді просто не було свого компа, а мене пускали у обчислювальний зал посидіти в куточку на "зайвому" компі).
Так ось, генеза нинішніх соціальних мереж сягає початку 1970-х років, коли почали формуватись перші спільноти, скажімо так, техно-хіппі - людей, які виросли на цінностях культурної хвилі 60-х років, і були буквально захоплені можливостями, які відкривала перед людьми технологічна революція. Саме з них потім малюватиме свої анархічні хакерські спільноти засновник кіберпанку Уїльям Гібсон для трилогії "Нейромант", і саме з них потім почнеться реальна комп'ютерна революція. А поки що це були молоді люди, які жили в Північній Каліфорнії і зачитувались науковою фантастикою про роботів і велетенські аналогові комп'ютери.
Наукова фантастика тут зіграла майже ключову роль, тому що абсолютно всі засновники Community Memory захоплювались одними й тими самими книжками, і власне, прагнули втілити в реальність те, про що читали. Що це були за книжки? Завдяки Стівену Леві, який написав чудесну книжку "Хакери: герої електронного фронтиру" - про історію комп'ютерної революції починаючи аж від 50-х років і закінчуючи початком 80-х - нам відомо про як мінімум дві.
Першу в 1966 році написав Роберт Енсон Хайнлайн, "Селена - жорстка господиня" (в російському перекладі "Луна - суровая хозяйка", а в оригіналі "The Moon Is a Harsh Mistress" - в українській мові "Місяць" чоловічого роду, тому я дозволив собі трохи змінити назву). В цій повісті в місячній колонії було змонтовано величезний комп'ютер-мейнфрейм "Майкрофт Холмс IV", чиї термінали були розкидані по всьому поселенню. Невдовзі він набув самосвідомості і виявив, що місячні поселення знаходяться під владою жорстокого і репресивного земного уряду. Штучний інтелект (само собою, тоді такого терміну не було) вирішив допомогти людям і організував захищений обмін повідомленнями через свої термінали. Свободу люди, до речі, завоювали - і головну роль в цьому зіграв саме штучний інтелект.
Друга представляла собою одну із найдовших серій науково-популярної фантастики для юнацтва, яка видавалась в США, страшно сказати, з 1910 року і описувала фантастичні пригоди родини Свіфтів - геніальних винахідників та піонерів науки. Ця серія нині більшістю літературознавців залічується до умовного стилю "raypunk" - стилю легкої ретрофутуристичної фантастики. Модель світлого, наповненого чудесами науки і техніки, майбутнього Брюс Стерлінг потім назве "старомодним майбутнім", а Уїльям Гібсон буде навіть полемізувати із її надмірною оптимістичністю в оповіданні "Континуум Гернсбека"... Однак попри свою легкість, цикл про Тома Свіфта в шістдесяті-сімдесяті роки міг похвалитись прямо-таки пророчими попаданнями в десятку. Наприклад, звичний нам відеозв'язок по телефону був передбачений у повісті "Фототелефон Тома Свіфта", яка була надрукована в 1912 році.
Серед сили-силенної фантастичних винаходів, які мали продемонструвати читачам можливості наукового прогресу, був і "Термінал Тома Свіфта" (йдеться про уже порівняно нові твори циклу, 1960-х років). Це була точка доступа до будь-яких даних, які тільки міг собі уявити користувач. Герої користувались ним для різноманітних довідок.
В книжках (не лише в серії про Тома Свіфта, були й інші) ця ідея з'явилась завдяки ученому Теду Нельсону, якого ми знаємо як винахідника терміна "гіпертекст" (не плутати з Тімом Бернерсом-Лі, який винайшов мову для гіпертекстової розмітки і розробив систему World Wide Web) і автора концепції комп'ютерної мережі як "нескінченної бібліотеки" із зручним користувацьким інтерфейсом. В 1965-1967 році він навіть спробував побудувати таку мережу, під назвою "Проект Ксанаду". В ній пов'язані між собою документи організовувались в особливі списки, які він називав zippered lists (буквально, список, поєднаний "застібкою"). Однак пам'ять комп'ютерів на ті часи була замалою, а тому "нескінченної бібліотеки" не вийшло - і пропозицію Нельсона назвали "науковою фантастикою далекого прицілу".
Забігаючи вперед, слід сказати, що навіть сучасний Інтернет і близько не нагадує мрію, яку Нельсон в 1974 р. виклав в книзі "Машини для мрій" (The Dream Machines) - яка в США уже вважається класикою техноінформаційної філософії і входить до обов'язкового читання всіх, хто займається переднім краєм інформаційних технологій. А "17 правил Xanadu" вважаються критерієм "ідеального Інтернету". Реалізувати їх намагаються з періодичністю раз на десятиліття, щоразу обламуються об технологічні обмеження - але щоразу з'являється якась оригінальна технологія, яка рухає Інтернет вперед. Система адресації IPv6, відкриті стандарти обміну даних, системи семантичної каталогізації ресурсів Інтернету - все це виникло завдяки спробам реалізувати пропозиції Теда Нельсона, висловлені майже три чверті століття тому.
А на початку сімдесятих років Тед Нельсон, розчарований першою і вкрай невдалою спробою створити Xanadu, перебрався в Північну Каліфорнію, де став завсідником клуба People's Computer Club (Клуб Народного Комп'ютера) - своєрідного технологічного фан-клубу, де збирались техно-хіппі, які мріяли про часи, коли доступ до комп'ютерів буде у кожного, і самотужки вивчали програмування і основи проектування комп'ютерів. Нельсонові розповіді подали цікаву ідею невеличкій групі, яка називала себе "Ресурс Один" (Resource One) і розташовувалась в Сан-Франціско, в старій складській будівлі, яка називалась "Проект Один" (Project One) і правила чимсь на зразок соціального хабу для техно-хіппі.
Насправді, "Ресурсом Один" називався комп'ютерний клуб, який розташовувався в тому хабі. Компанія TransAmerica подарувала їм потужний (як на свої часи) комп'ютер-мейнфрейм XDS-940. Виявилось, що у нього епічна історія - це був той самий комп'ютер, на якому інженер DARPA Дуг Енгельбарт створив одну із перших в історії багатокористувацьких операційних систем NLS, розробив маніпулятор "миша" і навіть демонстрував можливості міжкомп'ютерних зв'язків через модем-телетайп. Разом із цим багатством "Ресурсу Один" дістались ще й важкі барабанні банки даних, загальним обсягом цілих 67 мегабайт (все правильно - мегабайт, а оперативна пам'ять була 64 кілобайт). Все це надзвичайно гарно поєднувалось із нельсоновими ідеями про "списки, поєднані застібками", і троє техно-хіппі засіли за роботу. Їх звали Джуді Мілхон, Лі Фельзенштейн та Ефрем Ліпкін.
Нам ці імена не так відомі, як Стівен Джобс, Стівен Возняк чи Білл Гейтс. Між тим Джуді Мілхон - засновниця руху шифропанків, в чиєму середовищі зародилась технологія блокчейна. Лі Фельзенштейн - винахідник масового модема Pennywhistle, а також один із творців єдиної шини даних S-100, яка потім стала однією із ключових технологій для винаходу персональних комп'ютерів. Найменш відомий із них - Ефрем Ліпкін, який просто став одним із організаторів першої в історії хакерської конференції в 1984 році.
Ідея, яка прийшла в голову цій трійці, зараз називається "концепцією тонкого клієнта". Все надзвичайно просто: якщо комп'ютери надто дорогі, громіздкі і вимагають багато електроенергії (XDS-940 використовував стільки ж електрики, скільки вісім холодильників, а важив вдвічі більше), то давайте дамо людям по простенькому терміналу для набивання і відображення текстів, і поєднаємо його із мейнфреймом за допомогою модема. Лі Фельзенштейн і сконструював такий термінал, поєднавши офісний телетайп Teletype Model 33 (такі коштували порядка тисячі доларів, але в одній компанії поблизу знайшовся один поламаний і уже непотрібний) із простеньким моніторчиком, а потім запакував все це в фанерну коробку. А Джуді Мілхон та Ефрем Ліпкін допрацювали систему ключових слів MIRS (Meta Information Retrieval System) і поєднали її із простим текстовим редактором QED, створеним в Масачусетському Технологічному Інституті ще в 1967 році. Це була перша в світі цифрова дошка оголошень, яка отримала назву "Community Memory" (Суспільна Пам'ять).
Поставити його вирішили в невеличкому музичному магазині "Leopold's Records", який був іще одним контркультурним місцем. Лі Фельзенштейн потім згадував, як найбільше боявся, що термінал розтрощить якийсь божевільний луддіт - адже "кондові" хіппі із недовірою ставились до технологій. Однак люди сприйняли новинку дружньо. За перші п'ять днів користувачі залишили 151 нове оголошення і здійснили 188 пошуків по ключовим словам - 30% із яких були оцінені електронними усмішками (тобто, як успішні). А ви думали, що лайки винайшов Цукерберг? Хі-хі-хі.
До речі, ви нізащо не здогадаєтесь, як називались ключові слова, по яким здійснювався пошук. Хештеги. Знайомо, правда?
Штука була надзвичайно проста: "застібку", на яку нанизувались документи, Мілхон та Ліпкін реалізували за допомогою хеш-таблиці - асоціативного масиву, в якому зберігались посилання на повідомлення, а для швидкого пошуку використовувались спеціальні хеш-коди. А як назвати ключ в такому масиві? Правильно, маркер хеша - хештег.
Стівен Леві в своїй книзі наводить такий приклад із практики Community Memory: якщо ключовим словом були "бублики" (bagel), то користувач, який його вводив, отримував чотири результати. Три із них розповідали про місцеві магазини, де продають найсмачніші бублики, а четверте було контактом кухаря, який ділився своїм рецептом їх випікання. Невдовзі окрім оголошень, користувачі стали залишати в "Суспільній Пам'яті" свої вірші, коротенькі оповідки, а Джуді Мілхон навіть розпочала щось на зразок мережевої текстової гри із віртуальними персонажами.
Знову ж таки, знайома картинка, чи не так?
Community Memory, на жаль, прожила недовго - всього півтора року. Вона встигла вийти за межі музичного магазинчика - іще один термінал встановили в місцевій публічній бібліотеці - і навіть було створено кілька "таксотерміналів", де можна було подавати оголошення за 25 центів. Таким чином група планувала назбирати грошей на розширення мережі. Однак це були 70-ті роки, комп'ютерне обладнання було надзвичайно дорогим, і вони попросту надірвались, не потягли...
Community Memory перестала існувати в 1975 році. Іронія долі полягала в тому, що цього ж року недалеко від Сан-Хосе прописалась компанія Systems Concepts, яку заснував Стью Нельсон - один із піонерів комп'ютерної революції. Саме вона вважається початком Силіконової Долини. Якби Community Memory проіснувала хоча б на рік довше, у неї б з'явились інвестори, і знайомий нам фейсбучок з'явився б на більше ніж двадцять років раніше.
Адже Фейсбук (на жаль) - як і всі інші сучасні соціальні мережі - несе в собі все ті ж самі технології сімдесятих, коли користувач вважається "тонким клієнтом". Від нього вимагається лише клавіатура, монітор і постійний зв'язок - а всі дані зберігаються у велетенських асоціативних таблицях велетенської суперкомп'ютерної системи. Це перевага - бо доступ до такої "нескінченної бібліотеки" можна зробити максимально дешевим, майже дармовим. Але це і вразливість - адже насправді користувачу просто виділяється невеличкий шматочок простору пам'яті комп'ютера, який навіть невідомо де знаходиться. Пам'ять може пошкодитись (хто сказав bad cluster?), банк даних вирубитись чи зламатись, може зникнути зв'язок, або просто адміністратор може перевтомитись і упасти носом на клавішу DELETE...
Джуді Мілхон, наприклад, подібні роздуми привели до створення спільноти шифропанків, які спершу займались кодами автоматичного виправлення помилок, а зрештою народили концепцію блокчейна - яка заснована на багатократному, майже стовідсотковому дублюванні інформації у всіх користувачів системи. Однак це вимагає уже не "тонкого", а "супертовстого" клієнта - і це обмежує обсяги "нескінченної бібліотеки", адже на дублювання завжди уходять космічні ресурси. Тому цей підхід став популярним лише в криптовалютному середовищі, де необхідно зберігати лише дані про гроші та контракти.
Уже в наш час з'явились пірінгові мережі, які розподіляють інформацію у величезне розподілене суперсховище. Наскільки мені відомо, на цій основі уже теж намагаються створювати соціальні мережі. Будемо слідкувати.
Але навіть якщо не вдасться, це не буде кінцем. Можливо, в наступній ітерації з'явиться іще якийсь ключовий елемент "нескінченної бібліотеки із зручним користувацьким інтерфейсом", яку колись придумав Тед Нельсон як мрію, а можливість її реалізувати показали троє техно-хіппі, які любили наукову фантастику і вважали, що вона не є "низьким жанром", а є дороговказом в майбутнє і джерелом ідей для найнеможливіших винаходів...
Попри усталену навіть серед експертів думку, соціальні мережі значно старші за звичні нам соціально-медійні продукти - такі як Твіттер чи Фейсбук. Вони навіть старші за найдавніші віртуальні спільноти - практично невідомі у нас - такі, як Geocities чи Tripod, які були надзвичайно популярними в середині 90-х років. Між іншим, я застав Geocities - щоправда, уже в формі вебхостингової компанії, а не примітивної соціальної мережі, яка складалась із "кварталів" і не виходила поза межі Лос-Анджелеса...
Соціальні мережі навіть старші за системи мережевих новинарних груп Usenet (у нас вона більш відома за назвою Relcom - по назві радянського іще UUCP, а пізніше NNTP-портала, який транслював західні мережеві групи новин через вузол в Хельсінкі), і навіть старші за систему ехоконференцій FIDO, яка виникла в середині 80-х років і стала культурним феноменом пізнього СРСР і раннього пострадянського простору. FIDO я теж застав, і навіть був "німим пойнтом" - тобто, я отримував через ноду (шлюз) "підписані" ехоконференції, але писати туди не міг (у мене тоді просто не було свого компа, а мене пускали у обчислювальний зал посидіти в куточку на "зайвому" компі).
Так ось, генеза нинішніх соціальних мереж сягає початку 1970-х років, коли почали формуватись перші спільноти, скажімо так, техно-хіппі - людей, які виросли на цінностях культурної хвилі 60-х років, і були буквально захоплені можливостями, які відкривала перед людьми технологічна революція. Саме з них потім малюватиме свої анархічні хакерські спільноти засновник кіберпанку Уїльям Гібсон для трилогії "Нейромант", і саме з них потім почнеться реальна комп'ютерна революція. А поки що це були молоді люди, які жили в Північній Каліфорнії і зачитувались науковою фантастикою про роботів і велетенські аналогові комп'ютери.
Наукова фантастика тут зіграла майже ключову роль, тому що абсолютно всі засновники Community Memory захоплювались одними й тими самими книжками, і власне, прагнули втілити в реальність те, про що читали. Що це були за книжки? Завдяки Стівену Леві, який написав чудесну книжку "Хакери: герої електронного фронтиру" - про історію комп'ютерної революції починаючи аж від 50-х років і закінчуючи початком 80-х - нам відомо про як мінімум дві.
Першу в 1966 році написав Роберт Енсон Хайнлайн, "Селена - жорстка господиня" (в російському перекладі "Луна - суровая хозяйка", а в оригіналі "The Moon Is a Harsh Mistress" - в українській мові "Місяць" чоловічого роду, тому я дозволив собі трохи змінити назву). В цій повісті в місячній колонії було змонтовано величезний комп'ютер-мейнфрейм "Майкрофт Холмс IV", чиї термінали були розкидані по всьому поселенню. Невдовзі він набув самосвідомості і виявив, що місячні поселення знаходяться під владою жорстокого і репресивного земного уряду. Штучний інтелект (само собою, тоді такого терміну не було) вирішив допомогти людям і організував захищений обмін повідомленнями через свої термінали. Свободу люди, до речі, завоювали - і головну роль в цьому зіграв саме штучний інтелект.
Друга представляла собою одну із найдовших серій науково-популярної фантастики для юнацтва, яка видавалась в США, страшно сказати, з 1910 року і описувала фантастичні пригоди родини Свіфтів - геніальних винахідників та піонерів науки. Ця серія нині більшістю літературознавців залічується до умовного стилю "raypunk" - стилю легкої ретрофутуристичної фантастики. Модель світлого, наповненого чудесами науки і техніки, майбутнього Брюс Стерлінг потім назве "старомодним майбутнім", а Уїльям Гібсон буде навіть полемізувати із її надмірною оптимістичністю в оповіданні "Континуум Гернсбека"... Однак попри свою легкість, цикл про Тома Свіфта в шістдесяті-сімдесяті роки міг похвалитись прямо-таки пророчими попаданнями в десятку. Наприклад, звичний нам відеозв'язок по телефону був передбачений у повісті "Фототелефон Тома Свіфта", яка була надрукована в 1912 році.
Серед сили-силенної фантастичних винаходів, які мали продемонструвати читачам можливості наукового прогресу, був і "Термінал Тома Свіфта" (йдеться про уже порівняно нові твори циклу, 1960-х років). Це була точка доступа до будь-яких даних, які тільки міг собі уявити користувач. Герої користувались ним для різноманітних довідок.
В книжках (не лише в серії про Тома Свіфта, були й інші) ця ідея з'явилась завдяки ученому Теду Нельсону, якого ми знаємо як винахідника терміна "гіпертекст" (не плутати з Тімом Бернерсом-Лі, який винайшов мову для гіпертекстової розмітки і розробив систему World Wide Web) і автора концепції комп'ютерної мережі як "нескінченної бібліотеки" із зручним користувацьким інтерфейсом. В 1965-1967 році він навіть спробував побудувати таку мережу, під назвою "Проект Ксанаду". В ній пов'язані між собою документи організовувались в особливі списки, які він називав zippered lists (буквально, список, поєднаний "застібкою"). Однак пам'ять комп'ютерів на ті часи була замалою, а тому "нескінченної бібліотеки" не вийшло - і пропозицію Нельсона назвали "науковою фантастикою далекого прицілу".
Забігаючи вперед, слід сказати, що навіть сучасний Інтернет і близько не нагадує мрію, яку Нельсон в 1974 р. виклав в книзі "Машини для мрій" (The Dream Machines) - яка в США уже вважається класикою техноінформаційної філософії і входить до обов'язкового читання всіх, хто займається переднім краєм інформаційних технологій. А "17 правил Xanadu" вважаються критерієм "ідеального Інтернету". Реалізувати їх намагаються з періодичністю раз на десятиліття, щоразу обламуються об технологічні обмеження - але щоразу з'являється якась оригінальна технологія, яка рухає Інтернет вперед. Система адресації IPv6, відкриті стандарти обміну даних, системи семантичної каталогізації ресурсів Інтернету - все це виникло завдяки спробам реалізувати пропозиції Теда Нельсона, висловлені майже три чверті століття тому.
А на початку сімдесятих років Тед Нельсон, розчарований першою і вкрай невдалою спробою створити Xanadu, перебрався в Північну Каліфорнію, де став завсідником клуба People's Computer Club (Клуб Народного Комп'ютера) - своєрідного технологічного фан-клубу, де збирались техно-хіппі, які мріяли про часи, коли доступ до комп'ютерів буде у кожного, і самотужки вивчали програмування і основи проектування комп'ютерів. Нельсонові розповіді подали цікаву ідею невеличкій групі, яка називала себе "Ресурс Один" (Resource One) і розташовувалась в Сан-Франціско, в старій складській будівлі, яка називалась "Проект Один" (Project One) і правила чимсь на зразок соціального хабу для техно-хіппі.
Насправді, "Ресурсом Один" називався комп'ютерний клуб, який розташовувався в тому хабі. Компанія TransAmerica подарувала їм потужний (як на свої часи) комп'ютер-мейнфрейм XDS-940. Виявилось, що у нього епічна історія - це був той самий комп'ютер, на якому інженер DARPA Дуг Енгельбарт створив одну із перших в історії багатокористувацьких операційних систем NLS, розробив маніпулятор "миша" і навіть демонстрував можливості міжкомп'ютерних зв'язків через модем-телетайп. Разом із цим багатством "Ресурсу Один" дістались ще й важкі барабанні банки даних, загальним обсягом цілих 67 мегабайт (все правильно - мегабайт, а оперативна пам'ять була 64 кілобайт). Все це надзвичайно гарно поєднувалось із нельсоновими ідеями про "списки, поєднані застібками", і троє техно-хіппі засіли за роботу. Їх звали Джуді Мілхон, Лі Фельзенштейн та Ефрем Ліпкін.
Нам ці імена не так відомі, як Стівен Джобс, Стівен Возняк чи Білл Гейтс. Між тим Джуді Мілхон - засновниця руху шифропанків, в чиєму середовищі зародилась технологія блокчейна. Лі Фельзенштейн - винахідник масового модема Pennywhistle, а також один із творців єдиної шини даних S-100, яка потім стала однією із ключових технологій для винаходу персональних комп'ютерів. Найменш відомий із них - Ефрем Ліпкін, який просто став одним із організаторів першої в історії хакерської конференції в 1984 році.
Ідея, яка прийшла в голову цій трійці, зараз називається "концепцією тонкого клієнта". Все надзвичайно просто: якщо комп'ютери надто дорогі, громіздкі і вимагають багато електроенергії (XDS-940 використовував стільки ж електрики, скільки вісім холодильників, а важив вдвічі більше), то давайте дамо людям по простенькому терміналу для набивання і відображення текстів, і поєднаємо його із мейнфреймом за допомогою модема. Лі Фельзенштейн і сконструював такий термінал, поєднавши офісний телетайп Teletype Model 33 (такі коштували порядка тисячі доларів, але в одній компанії поблизу знайшовся один поламаний і уже непотрібний) із простеньким моніторчиком, а потім запакував все це в фанерну коробку. А Джуді Мілхон та Ефрем Ліпкін допрацювали систему ключових слів MIRS (Meta Information Retrieval System) і поєднали її із простим текстовим редактором QED, створеним в Масачусетському Технологічному Інституті ще в 1967 році. Це була перша в світі цифрова дошка оголошень, яка отримала назву "Community Memory" (Суспільна Пам'ять).
Поставити його вирішили в невеличкому музичному магазині "Leopold's Records", який був іще одним контркультурним місцем. Лі Фельзенштейн потім згадував, як найбільше боявся, що термінал розтрощить якийсь божевільний луддіт - адже "кондові" хіппі із недовірою ставились до технологій. Однак люди сприйняли новинку дружньо. За перші п'ять днів користувачі залишили 151 нове оголошення і здійснили 188 пошуків по ключовим словам - 30% із яких були оцінені електронними усмішками (тобто, як успішні). А ви думали, що лайки винайшов Цукерберг? Хі-хі-хі.
До речі, ви нізащо не здогадаєтесь, як називались ключові слова, по яким здійснювався пошук. Хештеги. Знайомо, правда?
Штука була надзвичайно проста: "застібку", на яку нанизувались документи, Мілхон та Ліпкін реалізували за допомогою хеш-таблиці - асоціативного масиву, в якому зберігались посилання на повідомлення, а для швидкого пошуку використовувались спеціальні хеш-коди. А як назвати ключ в такому масиві? Правильно, маркер хеша - хештег.
Стівен Леві в своїй книзі наводить такий приклад із практики Community Memory: якщо ключовим словом були "бублики" (bagel), то користувач, який його вводив, отримував чотири результати. Три із них розповідали про місцеві магазини, де продають найсмачніші бублики, а четверте було контактом кухаря, який ділився своїм рецептом їх випікання. Невдовзі окрім оголошень, користувачі стали залишати в "Суспільній Пам'яті" свої вірші, коротенькі оповідки, а Джуді Мілхон навіть розпочала щось на зразок мережевої текстової гри із віртуальними персонажами.
Знову ж таки, знайома картинка, чи не так?
Community Memory, на жаль, прожила недовго - всього півтора року. Вона встигла вийти за межі музичного магазинчика - іще один термінал встановили в місцевій публічній бібліотеці - і навіть було створено кілька "таксотерміналів", де можна було подавати оголошення за 25 центів. Таким чином група планувала назбирати грошей на розширення мережі. Однак це були 70-ті роки, комп'ютерне обладнання було надзвичайно дорогим, і вони попросту надірвались, не потягли...
Community Memory перестала існувати в 1975 році. Іронія долі полягала в тому, що цього ж року недалеко від Сан-Хосе прописалась компанія Systems Concepts, яку заснував Стью Нельсон - один із піонерів комп'ютерної революції. Саме вона вважається початком Силіконової Долини. Якби Community Memory проіснувала хоча б на рік довше, у неї б з'явились інвестори, і знайомий нам фейсбучок з'явився б на більше ніж двадцять років раніше.
Адже Фейсбук (на жаль) - як і всі інші сучасні соціальні мережі - несе в собі все ті ж самі технології сімдесятих, коли користувач вважається "тонким клієнтом". Від нього вимагається лише клавіатура, монітор і постійний зв'язок - а всі дані зберігаються у велетенських асоціативних таблицях велетенської суперкомп'ютерної системи. Це перевага - бо доступ до такої "нескінченної бібліотеки" можна зробити максимально дешевим, майже дармовим. Але це і вразливість - адже насправді користувачу просто виділяється невеличкий шматочок простору пам'яті комп'ютера, який навіть невідомо де знаходиться. Пам'ять може пошкодитись (хто сказав bad cluster?), банк даних вирубитись чи зламатись, може зникнути зв'язок, або просто адміністратор може перевтомитись і упасти носом на клавішу DELETE...
Джуді Мілхон, наприклад, подібні роздуми привели до створення спільноти шифропанків, які спершу займались кодами автоматичного виправлення помилок, а зрештою народили концепцію блокчейна - яка заснована на багатократному, майже стовідсотковому дублюванні інформації у всіх користувачів системи. Однак це вимагає уже не "тонкого", а "супертовстого" клієнта - і це обмежує обсяги "нескінченної бібліотеки", адже на дублювання завжди уходять космічні ресурси. Тому цей підхід став популярним лише в криптовалютному середовищі, де необхідно зберігати лише дані про гроші та контракти.
Уже в наш час з'явились пірінгові мережі, які розподіляють інформацію у величезне розподілене суперсховище. Наскільки мені відомо, на цій основі уже теж намагаються створювати соціальні мережі. Будемо слідкувати.
Але навіть якщо не вдасться, це не буде кінцем. Можливо, в наступній ітерації з'явиться іще якийсь ключовий елемент "нескінченної бібліотеки із зручним користувацьким інтерфейсом", яку колись придумав Тед Нельсон як мрію, а можливість її реалізувати показали троє техно-хіппі, які любили наукову фантастику і вважали, що вона не є "низьким жанром", а є дороговказом в майбутнє і джерелом ідей для найнеможливіших винаходів...
no subject
Date: 2024-03-08 01:11 pm (UTC)❤️ Щиро дякую!!!
no subject
Date: 2024-03-08 09:13 pm (UTC)