![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Людмила Халанская
У потязі по дорозі додому були цікаві сусідки по купе.
Звісно, лише жінки, бо в нас не діє Конституція.
Перша жіночка південної крові розповіла, як важко отримати українське громадянство іноземцям, які постійно проживають в Україні.
Я навіть не підозрювала, що це може бути складно. З нашою демографією ми мали б заохочувати всіх бажаючих стати українцями, а не навпаки. (Але не з нашим менталітетом, так, я пам'ятаю 😐)
Людина живе в Україні вже багато років, колись сама свідомо обрала нашу країну для отримання вищої освіти, вийшла заміж за українця, народила двох дітей-українців, здала іспит з української мови та історії України, тричі збирала у країні походження повний пакет документів для отримання громадянства і тричі в Україні процедуру затримували аж до втрати терміну дії деяких документів (довідка про відсутність судимості, наприклад, дійсна три місяці).
Отакої!
Друга жіночка поважного віку розповіла про своїх дорослих дітей. Всі троє успішні фахівці, всі досягли певного рівня у своїй професії, не планували нікуди виїжджати, але виявилися більш затребуваними за кордоном.
Старший - лікар-онколог, що за допомогою західних добродіїв привіз в Україну унікальний аппарат для мікро-операцій (аппарат, доречі, називається Давінчі) і став таким висококласним спеціалістом роботи на цьому апараті, що його почали викликати оперувати в інші країни. Думає про переїзд до однієї з них.
Другий син – ІТ-шник, живе з родиною в Іспанії, бо діти хочуть стати футболістами, тому віддали їх у Барселоні у футбольну академію (так, там є такі академії).
Третя донька два роки у відрядженні у Туреччині, працює у нашій фірмі, яка обслуговує оці зернові коридори. Фірма оплачує їй квартиру, медстраховку, транспортні витрати, навчання для дітей, бо фірма не бідна, адже продаж українського зерна – прибуткова справа для окремих структур. Ця донька вже знайшла собі пару серед місцевих і розглядає можливість шлюбу.
Третя попутниця виїхала з дитиною у лютому 2022, навіть не маючи закордонного паспорта. Вимушена була обрати Британію, бо добре знає англійську. Зараз живе у Лондоні, працює у консалтинговій компанії із зарплатнею, яка дозволяє легально залишитися у Британії на ПМП. Людина з високою зарплатнею не потребує субсидій від держави, а навпаки, сплачує податки. Цього достатньо для легального статусу.
І тут мені знову згадалася перша попутниця, яка не може отримати українське громадянство…
А ще виринув з пам'яті вірш Блока, з яким я у старших класах вступала на курси при театральному інституті (текст у коментарі).
Тепер постійно крутиться в голові остання строфа цього вірша.
Звісно, він про інше, і зміст там дещо інакший, але сподівання на повернення людей і там, і тут марні саме через негаразди у власній державі.
Чим довше продовжується ця війна, тим більше людських втрат ми зазнаємо. Не лише на фронті.
І це суцільна поразка.
Адже саме людський ресурс є головним для будь-якої держави.
Можна не мати природних копалин, сільськогосподарської землі, займати невеличку територію, але стати розвиненою країною, як от Сінгапур. Куди з'їжджаються з різних куточків світу представники усіх національностей. І роблять цю країну ще заможнішою і процвітаючою.
А можна втратити величезні багатства просто через недалекоглядність, викривлену ідеологію і вперте небажання змінюватися.
У потязі по дорозі додому були цікаві сусідки по купе.
Звісно, лише жінки, бо в нас не діє Конституція.
Перша жіночка південної крові розповіла, як важко отримати українське громадянство іноземцям, які постійно проживають в Україні.
Я навіть не підозрювала, що це може бути складно. З нашою демографією ми мали б заохочувати всіх бажаючих стати українцями, а не навпаки. (Але не з нашим менталітетом, так, я пам'ятаю 😐)
Людина живе в Україні вже багато років, колись сама свідомо обрала нашу країну для отримання вищої освіти, вийшла заміж за українця, народила двох дітей-українців, здала іспит з української мови та історії України, тричі збирала у країні походження повний пакет документів для отримання громадянства і тричі в Україні процедуру затримували аж до втрати терміну дії деяких документів (довідка про відсутність судимості, наприклад, дійсна три місяці).
Отакої!
Друга жіночка поважного віку розповіла про своїх дорослих дітей. Всі троє успішні фахівці, всі досягли певного рівня у своїй професії, не планували нікуди виїжджати, але виявилися більш затребуваними за кордоном.
Старший - лікар-онколог, що за допомогою західних добродіїв привіз в Україну унікальний аппарат для мікро-операцій (аппарат, доречі, називається Давінчі) і став таким висококласним спеціалістом роботи на цьому апараті, що його почали викликати оперувати в інші країни. Думає про переїзд до однієї з них.
Другий син – ІТ-шник, живе з родиною в Іспанії, бо діти хочуть стати футболістами, тому віддали їх у Барселоні у футбольну академію (так, там є такі академії).
Третя донька два роки у відрядженні у Туреччині, працює у нашій фірмі, яка обслуговує оці зернові коридори. Фірма оплачує їй квартиру, медстраховку, транспортні витрати, навчання для дітей, бо фірма не бідна, адже продаж українського зерна – прибуткова справа для окремих структур. Ця донька вже знайшла собі пару серед місцевих і розглядає можливість шлюбу.
Третя попутниця виїхала з дитиною у лютому 2022, навіть не маючи закордонного паспорта. Вимушена була обрати Британію, бо добре знає англійську. Зараз живе у Лондоні, працює у консалтинговій компанії із зарплатнею, яка дозволяє легально залишитися у Британії на ПМП. Людина з високою зарплатнею не потребує субсидій від держави, а навпаки, сплачує податки. Цього достатньо для легального статусу.
І тут мені знову згадалася перша попутниця, яка не може отримати українське громадянство…
А ще виринув з пам'яті вірш Блока, з яким я у старших класах вступала на курси при театральному інституті (текст у коментарі).
Тепер постійно крутиться в голові остання строфа цього вірша.
Звісно, він про інше, і зміст там дещо інакший, але сподівання на повернення людей і там, і тут марні саме через негаразди у власній державі.
Чим довше продовжується ця війна, тим більше людських втрат ми зазнаємо. Не лише на фронті.
І це суцільна поразка.
Адже саме людський ресурс є головним для будь-якої держави.
Можна не мати природних копалин, сільськогосподарської землі, займати невеличку територію, але стати розвиненою країною, як от Сінгапур. Куди з'їжджаються з різних куточків світу представники усіх національностей. І роблять цю країну ще заможнішою і процвітаючою.
А можна втратити величезні багатства просто через недалекоглядність, викривлену ідеологію і вперте небажання змінюватися.