Diana Makarova · Я дуже поважаю Степана Хмару

[don_katalan]

Я навіть мала честь бути з ним знайомою. В нас з Степан Хмара був якось спільний ефір. А потім ми підвезли його до метро. Можливо, ви памʼятаєте, Степане Ільковичу, старенький роздовбаний волонтерський бусик і величезного рудого пса на задньому сидінні. Пес в нас теж фронтовий, і він теж мав честь подати вам лапу.
Нещодавно я прочитала ваш пост, Степане Ільковичу, і дуже здивувалась. Цей пост був про чудову подію - арешт Шуфрича і звинувачення його в державній зраді. Ми тоді зітхнули - нарешті… А ви, Степане Ільковичу, сказали тоді дослівно так:
«І наступне, дуже важливе: всі громадяни України, які звинувачуються в державній зраді, за будь- яких обставин, не можуть підлягати обміну.
Все майно держзрадників, яке вони ховають, під іменами своїх близьких і не дуже близьких родичів, має бути не просто заарештоване, а якнайшвидше конфісковане.»
Абсолютно згоджуючись з конфіскацією майна зрадників - над питанням про неможливість обміну я замислилась.
Дивіться, Степане Ільковичу. Ось сьогоднішня новина:
=====«😡 Над бійцями з полку "Азов" окупанти розпочали чергове судилище.
У ростові-на-дону будуть засуджувати ще 24 наших Героя до пожиттєвого увʼязнення за те, що вони захищали Батьківщину.»=====
Ще двадцять четверо наших пройдуть це позорне судилище.
А ось фото одного з попередніх судилищ, Степане Ільковичу. Це Освенцім нашого сторіччя.
Мені боляче дивитись на ці фото, але я дивлюсь. Розумієте, я з тих, що з тугою й надією вдивляються в кожне фото та відео обмінів. В кожну подібну судову фотографію. Я з тих, хто вишукує серед бранців знайомі, а то й рідні обличчя.
Але знаєте, Степане Ільковичу, навіть якби я не мала друзів у полоні - хіба мій біль був би меншим? Хіба б я не просила і молила віддати нашу повʼязану й заарештовану пʼяту колону за їхні життя? За порятунок їх від мук.
А ось, Степане Ільковичу, спомини колишньої бранки. Її витягли з полону, але душею вона назавжди там. І не допоможе жодна реабілітація. Крім помсти.
=====«Рік тому, 27 вересня по нас прийшли.
Військовослужбовицям «Азову» сказали збиратися. Більшість полонених за нас раділи. Думали - це обмін. Я не відчувала радості. Було передчуття біди.
Зв’язаних хлопців, навіть поранених, як мішки з картоплею, закидали в машини.
Мене впізнали. Один з конвоїрів сказав: «О, наша любимица» і штовхнув в лапи іншому. Той змотав руки скотчем з усієї сили, а очі замотав так, що мене ледь не знудило в дорозі, бо очні яблука втискувалися в череп. Закинув в машину. Я поповзла наосліп.
На голову летіли баули зі словами: «Получайте, мародерки!» і купою матів.
Це був етап з Оленівки в Таганрог. Так почалося моє пекло. З побоїв, роздягання, принижень… Так почався час, в який я мріяла померти на «Азовсталі». Натомість я померла в Таганрозі. З мене вибили людяність і добро. З мене вибили мене.
Ненавиджу. Якщо інші дні йдуть як чергові Дні Народження, то сьогодні - день моєї смерті, не інакше. Вибачте, та повернулася не я. Чорт… мене ви не дочекалися.
#freeazovstaldefenders
Фото kztsky»=====
Валерія Суботіна
Всіх Шуфричів світу я віддала б за кожне це життя. І якщо є хоч якась можливість виривати наших з полону - я аплодую цій можливості.
Невже ви, Степане Ільковичу, цього не хочете? Ви, як ніхто інший, знаєте відчай, безпомічність і беззахисність бранця перед катами.
Тому я дуже здивувалась вашим словам. Тому ще й ще раз буду молитись, аби йшов торг за кожного заарештованого зрадника. За одне гівно якомога більше наших. Битих, ламаних, замучених. Але наших.
І якщо існують різноманітні фронти - їхній фронт найстрашніший.
Як можна цього не розуміти, Степане Ільковичу?