![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЇх повно у Європі.
В Польщі вони як миші, принаймні ми не бачили - а десь розгульніше, десь вони як вдома. Вони скрізь поводяться як вдома, заходять як господарі. Ми намагались шукати місця, де їх хоч якось менше, але це було складно. Ця мова звучить скрізь. І це просто мова. Та хто засудить нас, коли ця мова нині викликає в нас ідіосинкразію?
Колись я теж спілкувалась і писала цією мовою. І я не маю нічого проти власне мови, я й досі читаю улюблені вірші, писані цією мовою, якщо це не Бродський. Це дуже складно - просто взяти і припинити читати і цитувати Бродського. Він геній. Але він гівно, тому земля йому скловатою. Вірш "Прощевайте, х....ли" перекреслює все.
До речі, про поезію.
Мені сказали, що в Онуки є пісня про "Часи не обирають", я прослухала. Чудова Онука, правда. Співає:
- Часи не обирають, в них живуть і помирають...
і я одразу сказала:
- Кушнер.
- Що? - перепитали в мене.
- Не що, а хто. Великий і з біса геніальний російський поет Олександр Семенович Кушнер. В полуплаще, одна из аонид, иль это платье так на ней сидит, в полуплюще, и лавр по ней змеится. Я чистая условность, говорит, и нет меня, и на диван садится... Чуєте, як виплітає?
- Чуємо. - стримано відповіли мені.
особливих любителів поезії у товаристві не спостерігалось. Особливо російської поезії.
- І що Кушнер? - спитали нелюбителі поезії.
- Рядки Кушнера взяла Онука і проспівала в бліц-перекладі на українську. От і все. Часи не обирають, в них живуть і помирають - це рядки великого російського поета тощо.
- Та ну. Це ж може бути збігом обставин. Прийшло до голів одне і теж. - відповіли мені.
- Може. Але досі історія знала лише про штани Маяковського та Шершеневича. Обидва майже одночасно зробили віршовані заяви, що пошиють собі штани з бархата голоса мого. Тобто, з їхніх голосових бархатів. Невідомо, хто в кого вкрав той поетичний образ, але відомо, що Маяковський з тих пір, забачивши Шершеневича, кричав зовсім не бархатно "Товарищи! Этот господин у меня штаны украл!" Кажуть, що то був дійсно збіг обставин. Але поезознавці підозрюють, що хтось з них все ж дійсно вкрав ті кляті штани у другого. А з Кушнером все чітко. Це саме його вірш. Свого часу його переспівав дует Нікітіних, помірних лібералів. Нікітіни були відомими ще й тим, що співали хорошу поезію. Так от "Времена не выбирают" на слова Кушнера була в них дуже популярною піснею. Її горлала на кухнях ліберальна совкова інтелігенція, її крутили пластинки. Цілком можливо, що рядки засіли в Онуки в пам'яті і вона кострубато переклала їх на українську.
- Чому кострубато?
- А ритм не витриманий. Одного складу не вистачає.
- Ладно, біс з ним, ритмом. Але що ж виходить? Онука зробила пісню на слова російського поета?
- Абсолютно точно! А все чому?
- Чому?
- Тому що знати треба. Знати, чиї рядки співаєш. Аби не було конфузу. Ну, тут ще треба поглянути, що казав Кушнер про Україну. Та і Нікітіни, до речі. Можливо, вони за нас руками і ногами, а також голосом, і жодного конфузу немає. А взагалі це сказання про знання поезії як політичного маркеру, он як! - сказала я і сама запишалась.
Не знаю, як товариство, а я все ж до інтернету зазирнула. Кушнера мені було жалко втратити. В полуплаще, одна из аонид, самі розумієте...
Олександр Семенович Кушнер, геніальний російський поет, про Україну взагалі мало що казав. Та він старенький старичок, що вже там, давно за вісімдесят. Але дещо таки він сказав:
- Конечно, война мне не нравится. - сказав Кушнер.
Ну, що ти зробиш з цим клятим російським лібералізмом! Коли навіть геніальний поет не може добрати чіткіших слів, говорячи про війну і зроняє оце скромне - "не нравится", неначе війни дійсно можуть подобатись нормальній людині. Неначе війна - капелюшок на голівці знайомої Кушнеру дами.
- Но Крым мой. И я им его не отдам. - додав падлюка Кушнер.
І цим перекреслив все, написане ним. Времена не вибірают, короче. Що вже тут скажеш.
Щоправда, можна обрати активну громадянську позицію, скільки б тобі там рочків не було. Як обрав її Буба Кікабідзе, теж немолодий друг України, мир його праху. Як обрала Лія Ахеджакова, маленька хоробра жінка, теж дуже немолода, нехай подовжить Алах її роки якомога довше.
Та чи не соромно тобі, величний старче, хоча б перед цією крихітною адигейкою? Краще б мовчав, їй-богу, аніж промямлити оце імпотенське "Конечно, война мне не нравится. Но Крым мой. И я им его не отдам."
От тобі і Кушнер, от тобі і приїхала Онука.
Скажете, дрібниця?
Ну, для мене ні. Мені б тепер навчитись не цитувати старого гімнюка, одного з тих, хто знову й знову зламався на українському питанні.
А що ж Нікітіни, друзі України, які ще в 2017 році приїздили сюди і співали Брич-Мулу і Синий цвет, на рядки Ніколо Бараташвілі, переклад Пастернака, ще одного зашуганого Росією великого поета.
Практично напередодні останнього масового вторгнення Росії в Україну, в лютому 2022 року, на опитуванні культурного прошарку росіян, чи бути великому нападу Росії на Україну, Сергій Нікітін врочисто відповів:
- Я категорически против любых действий, приводящих к гибели людей. Немыслимо даже представить что-то вроде войны между русскими и украинцами. Надеюсь, здравое мышление одержит верх.
Опа.
Опоньки, опопулечки!
Сергій Нікітін, та що ж таке. На час цієї відповіді війна Росії проти України точилась вже вісім років! Та чи ж не знав про це інтелігентний бард, який приїздив до України з концертами під час цієї ж війни? Та чи не цікавився, що вже вісім років на час опитування його рідна країна вбивала громадян України?
Ну, тут російський лібералізм як він є, бессмислєний і безпощадний, у першу чергу до самойо себе.
А що Онука? Лоханулась?
Та бог з вами, це всього-навсього один рядок, проспіваний (прочитаний речитативом) з поезії великого гімнюка російської поезії Олександра Кушнера, якому війна, конешно шо, не нравиться, але Крим він не віддасть. Та хто його питати буде? Та земля йому скло... ой, вибачте, кажуть, він ще живий.
А власне історія про "Часи не обирають, в них живуть і помирають" - про обережність інтелекту. Якщо вже він, наш колективний інтелект, хоче лишатись в стороні від всяких російських гівнюків - то мусить перевіряти кожен крок. Бо культура була дуже інтегрованою у спільний простір. І "Червону руту" співала свого часу вся країна, Радянський Союз, та й грець з ним - і "Я шагаю по Москве" дивились теж усі, мать її так.
Якщо не вірите, ось вам ще один приклад необережності.
Ну, хто не цитував Даву Гоцмана, славетного міліцйонера з Одеси?
- Доктор сказал ходить, я и ходю.
- Картина маслом.
- Фима, ты говоришь обидно.
Ну, хто не переглядав "Ліквідацію", реально талановитий серіал, втім, розкритикований Одесою за надмірну одеську награність.
А серіал взагалі-то про те, як славні НКВД разом зі славною одеською міліцією ловлять злобних, злобних "бендеровцев". І таки перемагають. Я вже мовчу про Пореченкова, земля йому скловат... Та що таке, і цей ще живий?
Коли я вперше подивилась "Ліквідацію", я гидливо скривилась.
- Ди, ты не права. Хороший сериал. Какие там бандеровцы? Ты лучше посмотри, какая там Одесса! - сказав мені один колишній друг, нині україномовний патріот з Харкова.
Цікаво, чи цитує він зараз Даву Гоцмана, героя пропагандистського антиукраїнського фільму?
Так я й кажу - вони скрізь і лізуть як таргани. В Європі вони валом. Хто втік, аби не гинути на фронті, хтось - каже, що з почуття протесту проти політики Родіни. А ми чуємо - та ну їх, ще під санкціями ходити, я краще встигну вискочити до Європи.
І ми шукали місця без них. Це було складно.
Нарешті ми знайшли маленьке село в горах. Ми йшли вузькими кам'янистими вуличками, милувались автентикою. Нас обігнала пара - широкоскулий посміхастий здоровань і маленький місцевий. Пара швиденько дійшла до ресторанчику і стала на воротах, як дід з казки про козу-дерезу, в червоних чоботах.
- Заходите к нам на огонек! - закликав посміхастий.
- Ми до Росії не заходимо. - буркнули ми.
- Тю на вас, та я ж з Тернополя! - закричав він.
- А, тоді інша річ. - здивовано, але радісно відповіли ми.
І він забігався накривати на стіл.
- Вина сюди! Я пригощаю! - кричав він.
- І давно ви з файного міста Тернополя? - питались ми.
Виявилось, що недавно, і ресторан цей він щойно відкрив. Все чесно, мав купу дітей, тож повне право на виїзд. І ми почали трогати губами вино. Воно потішило.
Він кинувся показувати меню. Там дійсно були вареники і деруни, борщ та ще купа українських страв. Він щедро реготав, розповідаючи, що нашу кухню особливо полюбили тут британці. Що п'ють той борщ як манну, а деруни привели їх просто до екстазу. Ми щиро раділи за нього і за борщ. За британців ми раділи особливо.
- Так ото ж наробили. Був би Янукович, був би в нас і Крим, і все. - сказав він. - І війни не було б.
Ми звели брови. Раптова тиша впала над столом.
- То в нас би була Росія? - спитала я.
- А що Росія? Що Росія? - заклекотів він. - У мене тут на відкритті ресторану була ціла купа оцих, так всі вони любесенько кричали "Слава Україні!"
(всі вони - тут він назвав слово на літеру М)
- О, покричати вони вміють. - сказала я, відставивши вино.
Нам було гидко, що українець не погребував кидати цим тарганам наше гасло.
Він нарешті почув тишу і дещо зрозумів.
- Та ви не думайте. - забігав очима. - Я волонтер. Я літаю до України, допомагаю. У мене і посвідчення є. Показати?
- Покажіть. - тихо сказала я.
Він поліз до кишені. Схоже, він з тим посвідченням не розлучався. Простягнув мені красиву тиснену книжечку. Я розкрила, почала читати.
- О, навіть бойовий волонтер? А що, були на фронті? - спитала я.
Він засовався на стільці. Здається, вже жалкуввав про свої одкровення.
- Був я, був. На фронті, да.
- А де?
- А в цьому. Ой, я забув. Ну, оцей. Сєвєродонецьк!
- Коли? - коротко питалась я.
Наша розмова вже скидалась на допит.
- А влітку. Минулого літа.
Я кивнула.
- На початку літа.
- На початку, так. - згодився він.
- Якій бригаді допомагали?
Він назвав бригаду. Подумав і назвав командира бригади. Я кивнула. Я знала цю бригаду.
Місцевий його партнер, що не розумів ані слова, здивовано позирав на прохолодну обстановку за нашим столом. Ми почали збиратись. Вино лишалось недопитим на столі.
Ми вийшли на терасу. Він вискочив нас проводжати.
- Прапор України будете вивішувати? - спитали ми, зарані знаючи відповідь.
- Буду! - врочисто пообіцяв він.
- Але десь через рік. - додав, подумавши. - Ну, клієнти, самі розумієте. Не хочу відлякувати. В мене ж якраз вони основний контингент.
І він знову сказав слово на літеру М.
Ми попрощались і пішли. Хотілось вимити руки. Хотілось виблювати те вино.
- Бойовий волонтер. - гмикнула я.
Фарбований лис. Ось хто він був.
Їх повно у Європі, тих лакшері біженців з країни, що вбиває нас.
Але нам навіть їх не треба - в Європі повно отаких фарбованих лисів, як цей чоловік з Тернополя. Та що там, їх навіть в Україні повно, тих, що тихенько сидять і муркотять на кухнях, що ось, якби не ваш Майдан, то і війни не було б. А що Росія, що Росія? Жили з Росією й нічого.
Потім вони виходять зі своїх затишних кухоньок і починають навіть волонтерити. Не сумнівайтесь, вони всі як один мають книжечки, в яких записано, що ось же вони, бойові волонтери України.
В аеропорті мого візочка прокотили повз групу молодих хлопців в цивільному. Щоправда, всі вони мали з собою камуфльовані рюкзаки з стрічками нашого прапору.
- А я розтяжки ті... - донеслось.
- Здається, це не про розтяжки на животі. - всміхнулась Санді.
І ми під'їхали до хлопців.
- З навчання? - спитала я.
- Ага. - обережно всміхнулись вони.
- Та не бійтесь, ми волонтери. Теж тут проїздом. - сказали ми.
І ми почали говорити. Про те, чому і як навчали, про те, чому не випускали, а на пляж вивезли всього один раз за місяць.
- Боялись провокацій. Їх же тут повно, оцих. - сказав командир.
Я назвала слово на літеру М. Всі засміялись. Ми потравили трохи байок. Всі були новачками, лише командир нещодавно вийшов з Бахмуту, одразу отримав групу і повіз на ці навчання.
- Ще невідомо, хто кого вчить на цих навчаннях. - сказали ми, вони кивнули.
Ми мали летіти одним літаком.
- Ну, бувайте, пацани. - сказали ми і вони вже зовсім широко заусміхались нам.
- Слава Україні! - крикнула дівчина, що сиділа недалеко і з усмішкою слухала наш діалог.
- Героям слава! - гримнуло на весь аеропорт.
І ми нарешті видихнули присмак того гидкого продажного вина, що від фарбованого лиса.
Ми ще зустрілись в курилці аеропорту при посадці і ще трохи поговорили. Це вже була Польща і мої супроводжуючі уважно вслухались в нашу розмову.
- Ти проводжаєш їх і навіть не знаєш, чи побачиш їх живими. - сказала я місцевим супроводжуючим, що котили мого візочка.
- Ми розуміємо. - серйозно відповіли вони.
Їх повно у Європі.
Але нас теж чимало.
Щоправда, ми здебільшого повертаємось додому. Наша країна потребує нас.
Часи не обирають, що ж. Бо в них живуть і помирають.
Як казав один ліберальний поет, колись великий, а нині просто імпотент, старий гівнюк. Як більшість з них, російських лібералів. І досить цитувати їх.
Бо слава геть не їм.
Бо слава Україні.
Героям її слава.
фото Oleksandra Makarova
В Польщі вони як миші, принаймні ми не бачили - а десь розгульніше, десь вони як вдома. Вони скрізь поводяться як вдома, заходять як господарі. Ми намагались шукати місця, де їх хоч якось менше, але це було складно. Ця мова звучить скрізь. І це просто мова. Та хто засудить нас, коли ця мова нині викликає в нас ідіосинкразію?
Колись я теж спілкувалась і писала цією мовою. І я не маю нічого проти власне мови, я й досі читаю улюблені вірші, писані цією мовою, якщо це не Бродський. Це дуже складно - просто взяти і припинити читати і цитувати Бродського. Він геній. Але він гівно, тому земля йому скловатою. Вірш "Прощевайте, х....ли" перекреслює все.
До речі, про поезію.
Мені сказали, що в Онуки є пісня про "Часи не обирають", я прослухала. Чудова Онука, правда. Співає:
- Часи не обирають, в них живуть і помирають...
і я одразу сказала:
- Кушнер.
- Що? - перепитали в мене.
- Не що, а хто. Великий і з біса геніальний російський поет Олександр Семенович Кушнер. В полуплаще, одна из аонид, иль это платье так на ней сидит, в полуплюще, и лавр по ней змеится. Я чистая условность, говорит, и нет меня, и на диван садится... Чуєте, як виплітає?
- Чуємо. - стримано відповіли мені.
особливих любителів поезії у товаристві не спостерігалось. Особливо російської поезії.
- І що Кушнер? - спитали нелюбителі поезії.
- Рядки Кушнера взяла Онука і проспівала в бліц-перекладі на українську. От і все. Часи не обирають, в них живуть і помирають - це рядки великого російського поета тощо.
- Та ну. Це ж може бути збігом обставин. Прийшло до голів одне і теж. - відповіли мені.
- Може. Але досі історія знала лише про штани Маяковського та Шершеневича. Обидва майже одночасно зробили віршовані заяви, що пошиють собі штани з бархата голоса мого. Тобто, з їхніх голосових бархатів. Невідомо, хто в кого вкрав той поетичний образ, але відомо, що Маяковський з тих пір, забачивши Шершеневича, кричав зовсім не бархатно "Товарищи! Этот господин у меня штаны украл!" Кажуть, що то був дійсно збіг обставин. Але поезознавці підозрюють, що хтось з них все ж дійсно вкрав ті кляті штани у другого. А з Кушнером все чітко. Це саме його вірш. Свого часу його переспівав дует Нікітіних, помірних лібералів. Нікітіни були відомими ще й тим, що співали хорошу поезію. Так от "Времена не выбирают" на слова Кушнера була в них дуже популярною піснею. Її горлала на кухнях ліберальна совкова інтелігенція, її крутили пластинки. Цілком можливо, що рядки засіли в Онуки в пам'яті і вона кострубато переклала їх на українську.
- Чому кострубато?
- А ритм не витриманий. Одного складу не вистачає.
- Ладно, біс з ним, ритмом. Але що ж виходить? Онука зробила пісню на слова російського поета?
- Абсолютно точно! А все чому?
- Чому?
- Тому що знати треба. Знати, чиї рядки співаєш. Аби не було конфузу. Ну, тут ще треба поглянути, що казав Кушнер про Україну. Та і Нікітіни, до речі. Можливо, вони за нас руками і ногами, а також голосом, і жодного конфузу немає. А взагалі це сказання про знання поезії як політичного маркеру, он як! - сказала я і сама запишалась.
Не знаю, як товариство, а я все ж до інтернету зазирнула. Кушнера мені було жалко втратити. В полуплаще, одна из аонид, самі розумієте...
Олександр Семенович Кушнер, геніальний російський поет, про Україну взагалі мало що казав. Та він старенький старичок, що вже там, давно за вісімдесят. Але дещо таки він сказав:
- Конечно, война мне не нравится. - сказав Кушнер.
Ну, що ти зробиш з цим клятим російським лібералізмом! Коли навіть геніальний поет не може добрати чіткіших слів, говорячи про війну і зроняє оце скромне - "не нравится", неначе війни дійсно можуть подобатись нормальній людині. Неначе війна - капелюшок на голівці знайомої Кушнеру дами.
- Но Крым мой. И я им его не отдам. - додав падлюка Кушнер.
І цим перекреслив все, написане ним. Времена не вибірают, короче. Що вже тут скажеш.
Щоправда, можна обрати активну громадянську позицію, скільки б тобі там рочків не було. Як обрав її Буба Кікабідзе, теж немолодий друг України, мир його праху. Як обрала Лія Ахеджакова, маленька хоробра жінка, теж дуже немолода, нехай подовжить Алах її роки якомога довше.
Та чи не соромно тобі, величний старче, хоча б перед цією крихітною адигейкою? Краще б мовчав, їй-богу, аніж промямлити оце імпотенське "Конечно, война мне не нравится. Но Крым мой. И я им его не отдам."
От тобі і Кушнер, от тобі і приїхала Онука.
Скажете, дрібниця?
Ну, для мене ні. Мені б тепер навчитись не цитувати старого гімнюка, одного з тих, хто знову й знову зламався на українському питанні.
А що ж Нікітіни, друзі України, які ще в 2017 році приїздили сюди і співали Брич-Мулу і Синий цвет, на рядки Ніколо Бараташвілі, переклад Пастернака, ще одного зашуганого Росією великого поета.
Практично напередодні останнього масового вторгнення Росії в Україну, в лютому 2022 року, на опитуванні культурного прошарку росіян, чи бути великому нападу Росії на Україну, Сергій Нікітін врочисто відповів:
- Я категорически против любых действий, приводящих к гибели людей. Немыслимо даже представить что-то вроде войны между русскими и украинцами. Надеюсь, здравое мышление одержит верх.
Опа.
Опоньки, опопулечки!
Сергій Нікітін, та що ж таке. На час цієї відповіді війна Росії проти України точилась вже вісім років! Та чи ж не знав про це інтелігентний бард, який приїздив до України з концертами під час цієї ж війни? Та чи не цікавився, що вже вісім років на час опитування його рідна країна вбивала громадян України?
Ну, тут російський лібералізм як він є, бессмислєний і безпощадний, у першу чергу до самойо себе.
А що Онука? Лоханулась?
Та бог з вами, це всього-навсього один рядок, проспіваний (прочитаний речитативом) з поезії великого гімнюка російської поезії Олександра Кушнера, якому війна, конешно шо, не нравиться, але Крим він не віддасть. Та хто його питати буде? Та земля йому скло... ой, вибачте, кажуть, він ще живий.
А власне історія про "Часи не обирають, в них живуть і помирають" - про обережність інтелекту. Якщо вже він, наш колективний інтелект, хоче лишатись в стороні від всяких російських гівнюків - то мусить перевіряти кожен крок. Бо культура була дуже інтегрованою у спільний простір. І "Червону руту" співала свого часу вся країна, Радянський Союз, та й грець з ним - і "Я шагаю по Москве" дивились теж усі, мать її так.
Якщо не вірите, ось вам ще один приклад необережності.
Ну, хто не цитував Даву Гоцмана, славетного міліцйонера з Одеси?
- Доктор сказал ходить, я и ходю.
- Картина маслом.
- Фима, ты говоришь обидно.
Ну, хто не переглядав "Ліквідацію", реально талановитий серіал, втім, розкритикований Одесою за надмірну одеську награність.
А серіал взагалі-то про те, як славні НКВД разом зі славною одеською міліцією ловлять злобних, злобних "бендеровцев". І таки перемагають. Я вже мовчу про Пореченкова, земля йому скловат... Та що таке, і цей ще живий?
Коли я вперше подивилась "Ліквідацію", я гидливо скривилась.
- Ди, ты не права. Хороший сериал. Какие там бандеровцы? Ты лучше посмотри, какая там Одесса! - сказав мені один колишній друг, нині україномовний патріот з Харкова.
Цікаво, чи цитує він зараз Даву Гоцмана, героя пропагандистського антиукраїнського фільму?
Так я й кажу - вони скрізь і лізуть як таргани. В Європі вони валом. Хто втік, аби не гинути на фронті, хтось - каже, що з почуття протесту проти політики Родіни. А ми чуємо - та ну їх, ще під санкціями ходити, я краще встигну вискочити до Європи.
І ми шукали місця без них. Це було складно.
Нарешті ми знайшли маленьке село в горах. Ми йшли вузькими кам'янистими вуличками, милувались автентикою. Нас обігнала пара - широкоскулий посміхастий здоровань і маленький місцевий. Пара швиденько дійшла до ресторанчику і стала на воротах, як дід з казки про козу-дерезу, в червоних чоботах.
- Заходите к нам на огонек! - закликав посміхастий.
- Ми до Росії не заходимо. - буркнули ми.
- Тю на вас, та я ж з Тернополя! - закричав він.
- А, тоді інша річ. - здивовано, але радісно відповіли ми.
І він забігався накривати на стіл.
- Вина сюди! Я пригощаю! - кричав він.
- І давно ви з файного міста Тернополя? - питались ми.
Виявилось, що недавно, і ресторан цей він щойно відкрив. Все чесно, мав купу дітей, тож повне право на виїзд. І ми почали трогати губами вино. Воно потішило.
Він кинувся показувати меню. Там дійсно були вареники і деруни, борщ та ще купа українських страв. Він щедро реготав, розповідаючи, що нашу кухню особливо полюбили тут британці. Що п'ють той борщ як манну, а деруни привели їх просто до екстазу. Ми щиро раділи за нього і за борщ. За британців ми раділи особливо.
- Так ото ж наробили. Був би Янукович, був би в нас і Крим, і все. - сказав він. - І війни не було б.
Ми звели брови. Раптова тиша впала над столом.
- То в нас би була Росія? - спитала я.
- А що Росія? Що Росія? - заклекотів він. - У мене тут на відкритті ресторану була ціла купа оцих, так всі вони любесенько кричали "Слава Україні!"
(всі вони - тут він назвав слово на літеру М)
- О, покричати вони вміють. - сказала я, відставивши вино.
Нам було гидко, що українець не погребував кидати цим тарганам наше гасло.
Він нарешті почув тишу і дещо зрозумів.
- Та ви не думайте. - забігав очима. - Я волонтер. Я літаю до України, допомагаю. У мене і посвідчення є. Показати?
- Покажіть. - тихо сказала я.
Він поліз до кишені. Схоже, він з тим посвідченням не розлучався. Простягнув мені красиву тиснену книжечку. Я розкрила, почала читати.
- О, навіть бойовий волонтер? А що, були на фронті? - спитала я.
Він засовався на стільці. Здається, вже жалкуввав про свої одкровення.
- Був я, був. На фронті, да.
- А де?
- А в цьому. Ой, я забув. Ну, оцей. Сєвєродонецьк!
- Коли? - коротко питалась я.
Наша розмова вже скидалась на допит.
- А влітку. Минулого літа.
Я кивнула.
- На початку літа.
- На початку, так. - згодився він.
- Якій бригаді допомагали?
Він назвав бригаду. Подумав і назвав командира бригади. Я кивнула. Я знала цю бригаду.
Місцевий його партнер, що не розумів ані слова, здивовано позирав на прохолодну обстановку за нашим столом. Ми почали збиратись. Вино лишалось недопитим на столі.
Ми вийшли на терасу. Він вискочив нас проводжати.
- Прапор України будете вивішувати? - спитали ми, зарані знаючи відповідь.
- Буду! - врочисто пообіцяв він.
- Але десь через рік. - додав, подумавши. - Ну, клієнти, самі розумієте. Не хочу відлякувати. В мене ж якраз вони основний контингент.
І він знову сказав слово на літеру М.
Ми попрощались і пішли. Хотілось вимити руки. Хотілось виблювати те вино.
- Бойовий волонтер. - гмикнула я.
Фарбований лис. Ось хто він був.
Їх повно у Європі, тих лакшері біженців з країни, що вбиває нас.
Але нам навіть їх не треба - в Європі повно отаких фарбованих лисів, як цей чоловік з Тернополя. Та що там, їх навіть в Україні повно, тих, що тихенько сидять і муркотять на кухнях, що ось, якби не ваш Майдан, то і війни не було б. А що Росія, що Росія? Жили з Росією й нічого.
Потім вони виходять зі своїх затишних кухоньок і починають навіть волонтерити. Не сумнівайтесь, вони всі як один мають книжечки, в яких записано, що ось же вони, бойові волонтери України.
В аеропорті мого візочка прокотили повз групу молодих хлопців в цивільному. Щоправда, всі вони мали з собою камуфльовані рюкзаки з стрічками нашого прапору.
- А я розтяжки ті... - донеслось.
- Здається, це не про розтяжки на животі. - всміхнулась Санді.
І ми під'їхали до хлопців.
- З навчання? - спитала я.
- Ага. - обережно всміхнулись вони.
- Та не бійтесь, ми волонтери. Теж тут проїздом. - сказали ми.
І ми почали говорити. Про те, чому і як навчали, про те, чому не випускали, а на пляж вивезли всього один раз за місяць.
- Боялись провокацій. Їх же тут повно, оцих. - сказав командир.
Я назвала слово на літеру М. Всі засміялись. Ми потравили трохи байок. Всі були новачками, лише командир нещодавно вийшов з Бахмуту, одразу отримав групу і повіз на ці навчання.
- Ще невідомо, хто кого вчить на цих навчаннях. - сказали ми, вони кивнули.
Ми мали летіти одним літаком.
- Ну, бувайте, пацани. - сказали ми і вони вже зовсім широко заусміхались нам.
- Слава Україні! - крикнула дівчина, що сиділа недалеко і з усмішкою слухала наш діалог.
- Героям слава! - гримнуло на весь аеропорт.
І ми нарешті видихнули присмак того гидкого продажного вина, що від фарбованого лиса.
Ми ще зустрілись в курилці аеропорту при посадці і ще трохи поговорили. Це вже була Польща і мої супроводжуючі уважно вслухались в нашу розмову.
- Ти проводжаєш їх і навіть не знаєш, чи побачиш їх живими. - сказала я місцевим супроводжуючим, що котили мого візочка.
- Ми розуміємо. - серйозно відповіли вони.
Їх повно у Європі.
Але нас теж чимало.
Щоправда, ми здебільшого повертаємось додому. Наша країна потребує нас.
Часи не обирають, що ж. Бо в них живуть і помирають.
Як казав один ліберальний поет, колись великий, а нині просто імпотент, старий гівнюк. Як більшість з них, російських лібералів. І досить цитувати їх.
Бо слава геть не їм.
Бо слава Україні.
Героям її слава.
фото Oleksandra Makarova
no subject
Date: 2023-05-27 09:54 am (UTC)