![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Фейсбуком ходить текст про Бахмут:
====="В Бахмуті було 17 шкіл (11600 учнів).
В Бахмуті було 29 дитячих садочків (3500 дітей).
В Бахмуті було 3 ПТУ (2000 учнів), 2 технікуми (6000 учнів), декілька музичних шкіл, 5 будинків культури, 12 бібліотек ...
Поблизу Бахмута була соляна шахта та самий найбільший в світі підземний концертний зал.
В Бахмуті було розташоване велике підприємство по виготовленню ігристих вин класичним бутильованим методом.
В Бахмуті було...
Було ...
Було...
Такого міста в Україні більше не існує.
Куди приходить "рускіймір" - все припиняє існувати.
ФБ Оксана Давигора"=====
Цей текст вразив багатьох. Я не зрозуміла одразу, чому люди дивуються - аж потім згадалось.
Адже Україна не дуже добре знала Донбас, Луганщину та Приазов'я. Місця не надто туристичні. Я теж не знала сильно ці місця, а взнала й полюбила їх вже під час війни. Тепер я знаю їх так...
... Луганщина - це ліси й річки. Плавні понад річками. І різаний рельєф, коли яри такі глибокі й величні, що схили їх схожі на гори.
Помірна в кліматі, соснова Луганщина.
Донеччина - це не просто степ і терикони. Там дійсно є гори, там Кряж. Озера і ставки, і їх там стільки, що скільки їздили, навіть усіх не бачили. Там заповідник Клебан Бик і розлив річки в цьому заповіднику краси неймовірної. Мріяли колись там побувати.
Воду з тієї річки ще донедавна можна було пити з долонь.
Я дуже люблю села Приазов'я. Чисті рівні вулиці, доглянуті городи й квітники. Суміш культур української, татарської і грецької. Маріуполь мені завжди нагадував Запоріжжя. Сталінський ампір звучить, звичайно, страшнувато, але в архітектурі міста виглядає красиво.
Лисичанськ ми любили особливо. Місто на двох рівнях, той самий різаний рельєф. Взимку не завжди можна було потрапити з нижньої частини міста до верхньої, ковзал на снігу та льоду, одного разу перелякались, що й ночувати будемо в машині, не могли вибратись на ту гору. За що його любити, той Лисичанськ?
Ми любили.
Луганщина, звичайно, депресивніша, аніж донбаський центр нашого фронту та приморські села та міста. Покинуті будинки в селах, довгі проїзди між селами, іноді здається, що в світі нікого більше не лишилось, лишень твій бусик трюхикає між плавнями й лісами. Ну, ще лебеді і чаплі. Нуднуваті містечка - але то поки не придивишся. От наприклад. Що може бути нуднішим маленького містечка Новоайдар - але доки не побачиш величну гору при в'їзді і не проїдешся трохи вздовж і через річку. Ахнув, вдихнув прохолоди - поїхав далі, в самі ліси.
А Бахмут був самий наш. Ми просто взяли і полюбили його, ми завжди повертались туди.
Коли їхати від Цукуриного до Курахового - вискакуєш на гірку і відкривається вид на Курахівське водосховище. Дехто називає його правильніше - відстійник. Але вид такий, що новачки одразу ахають. Тільки купатись там не славно. Наче пливеш в теплому чаю. Курахівці не сильно й плавали, просто спекотними літніми днями виходили на пляж, заповзали у воду і лежали там, наче буйволи, тримаючи дітей на загривках.
Вид на "Ах!" відкривався ще дорогою від Соледару до Лисичанська. А дорога від Добропілля до Краматорська - ахати можна кожної миті.
Я спеціально описую це все абсолютно сухо, без квітчастих порівнянь і поетичних тропів. Не хочу включати тугу за втраченим, знівеченим, сплюндрованим. Любов до цих лісів, озер, річок, міст, гір, ярів та степу така, що краще заштовхати її зараз поглибше. Потім включимо тропи, після звільнення. Але буває й так.
Взяли ми якось з собою новеньку. Сама вона родом з Донеччини, давно там не була, поїхала в засвіти за кращою долею, і раптом повернулась. Вчепилась в нас і в рейс. Їздили, їздили і раптом, десь на якомусь виді рівня "АХ!", вона ляпає:
- Боже, який же він убогий, цей Донбас. Звичайно, я його люблю, бо родіна моя. Але убожество.
І тут ми трохи щелепи зронили.
Тобто, ліси і гори Святогірська, озера й річки Донеччини тобі убогі? Тобто, ти оце жила тут, тепер тут їздила, їздила і так і не побачила цієї неймовірної краси?
Більше ми з нею не спілкуємось, з убогою. Бо любов наша до Донеччини, Луганщини і Приазов'я абсолютна. Вона замішана ще й на українській крові, якою щедро полито ці землі.
Та, власне, я почала заспів з Бахмуту. За час війни він розквітнув, став сучасним європейським містом, молодь поверталась туди. І не треба казати, що Бахмут був. Він є. Як є ще заповідник Клебан Бик, і є побиті, постріляні ліси, пориті вибухами степи, сиві від пилу прісні озера і солоні озера, диво Слов'янська і Бахмуту.
Ходіть до мене ті, хто любить ці місця, як я люблю їх. Кажіть про ваші улюблені частини Донбасу, Приазов'я, Слобожанщини. Я встигла покупатись в Сіверському Донці і в Кальміусі і я щаслива тим. Кажіть, що встигли ви. І що ще встигнете.
Проспівайте свою пісню про улюблений вами Донбас
Луганщину
і Приазов'я.
А для кого все це убоге - до мене не ходіть. Ми з вами вдома поговоримо.
фото Oleksandra Makarova
Фейсбуком ходить текст про Бахмут:
====="В Бахмуті було 17 шкіл (11600 учнів).
В Бахмуті було 29 дитячих садочків (3500 дітей).
В Бахмуті було 3 ПТУ (2000 учнів), 2 технікуми (6000 учнів), декілька музичних шкіл, 5 будинків культури, 12 бібліотек ...
Поблизу Бахмута була соляна шахта та самий найбільший в світі підземний концертний зал.
В Бахмуті було розташоване велике підприємство по виготовленню ігристих вин класичним бутильованим методом.
В Бахмуті було...
Було ...
Було...
Такого міста в Україні більше не існує.
Куди приходить "рускіймір" - все припиняє існувати.
ФБ Оксана Давигора"=====
Цей текст вразив багатьох. Я не зрозуміла одразу, чому люди дивуються - аж потім згадалось.
Адже Україна не дуже добре знала Донбас, Луганщину та Приазов'я. Місця не надто туристичні. Я теж не знала сильно ці місця, а взнала й полюбила їх вже під час війни. Тепер я знаю їх так...
... Луганщина - це ліси й річки. Плавні понад річками. І різаний рельєф, коли яри такі глибокі й величні, що схили їх схожі на гори.
Помірна в кліматі, соснова Луганщина.
Донеччина - це не просто степ і терикони. Там дійсно є гори, там Кряж. Озера і ставки, і їх там стільки, що скільки їздили, навіть усіх не бачили. Там заповідник Клебан Бик і розлив річки в цьому заповіднику краси неймовірної. Мріяли колись там побувати.
Воду з тієї річки ще донедавна можна було пити з долонь.
Я дуже люблю села Приазов'я. Чисті рівні вулиці, доглянуті городи й квітники. Суміш культур української, татарської і грецької. Маріуполь мені завжди нагадував Запоріжжя. Сталінський ампір звучить, звичайно, страшнувато, але в архітектурі міста виглядає красиво.
Лисичанськ ми любили особливо. Місто на двох рівнях, той самий різаний рельєф. Взимку не завжди можна було потрапити з нижньої частини міста до верхньої, ковзал на снігу та льоду, одного разу перелякались, що й ночувати будемо в машині, не могли вибратись на ту гору. За що його любити, той Лисичанськ?
Ми любили.
Луганщина, звичайно, депресивніша, аніж донбаський центр нашого фронту та приморські села та міста. Покинуті будинки в селах, довгі проїзди між селами, іноді здається, що в світі нікого більше не лишилось, лишень твій бусик трюхикає між плавнями й лісами. Ну, ще лебеді і чаплі. Нуднуваті містечка - але то поки не придивишся. От наприклад. Що може бути нуднішим маленького містечка Новоайдар - але доки не побачиш величну гору при в'їзді і не проїдешся трохи вздовж і через річку. Ахнув, вдихнув прохолоди - поїхав далі, в самі ліси.
А Бахмут був самий наш. Ми просто взяли і полюбили його, ми завжди повертались туди.
Коли їхати від Цукуриного до Курахового - вискакуєш на гірку і відкривається вид на Курахівське водосховище. Дехто називає його правильніше - відстійник. Але вид такий, що новачки одразу ахають. Тільки купатись там не славно. Наче пливеш в теплому чаю. Курахівці не сильно й плавали, просто спекотними літніми днями виходили на пляж, заповзали у воду і лежали там, наче буйволи, тримаючи дітей на загривках.
Вид на "Ах!" відкривався ще дорогою від Соледару до Лисичанська. А дорога від Добропілля до Краматорська - ахати можна кожної миті.
Я спеціально описую це все абсолютно сухо, без квітчастих порівнянь і поетичних тропів. Не хочу включати тугу за втраченим, знівеченим, сплюндрованим. Любов до цих лісів, озер, річок, міст, гір, ярів та степу така, що краще заштовхати її зараз поглибше. Потім включимо тропи, після звільнення. Але буває й так.
Взяли ми якось з собою новеньку. Сама вона родом з Донеччини, давно там не була, поїхала в засвіти за кращою долею, і раптом повернулась. Вчепилась в нас і в рейс. Їздили, їздили і раптом, десь на якомусь виді рівня "АХ!", вона ляпає:
- Боже, який же він убогий, цей Донбас. Звичайно, я його люблю, бо родіна моя. Але убожество.
І тут ми трохи щелепи зронили.
Тобто, ліси і гори Святогірська, озера й річки Донеччини тобі убогі? Тобто, ти оце жила тут, тепер тут їздила, їздила і так і не побачила цієї неймовірної краси?
Більше ми з нею не спілкуємось, з убогою. Бо любов наша до Донеччини, Луганщини і Приазов'я абсолютна. Вона замішана ще й на українській крові, якою щедро полито ці землі.
Та, власне, я почала заспів з Бахмуту. За час війни він розквітнув, став сучасним європейським містом, молодь поверталась туди. І не треба казати, що Бахмут був. Він є. Як є ще заповідник Клебан Бик, і є побиті, постріляні ліси, пориті вибухами степи, сиві від пилу прісні озера і солоні озера, диво Слов'янська і Бахмуту.
Ходіть до мене ті, хто любить ці місця, як я люблю їх. Кажіть про ваші улюблені частини Донбасу, Приазов'я, Слобожанщини. Я встигла покупатись в Сіверському Донці і в Кальміусі і я щаслива тим. Кажіть, що встигли ви. І що ще встигнете.
Проспівайте свою пісню про улюблений вами Донбас
Луганщину
і Приазов'я.
А для кого все це убоге - до мене не ходіть. Ми з вами вдома поговоримо.
фото Oleksandra Makarova