Diana Makarova · Ми міряли все в ультрасах

[don_katalan]

Була в нас така одиниця ваги, об'єму, зросту.
- Ця порція борщу на пів-Ультраса.
- Ця машина на третину Ультраса, не годиться.
- В ці двері Ультрас не пройде вільно, малі двері.
- О, цей убакс точно на Ультраса!
Батальйон взагалі славився своїми велетнями. Коли вони якось завалили з чергування в один маленький недобудований ресторанчик на Станиці Луганській - а входили вони у повному обладунку - я бачила, як витяглись обличчя присутніх і як округлились їх очі. Ті очі, що вперше бачили, як завалює ця когорта, з хрускотом протискуючись в двері. Та де там, я сама бачила таке не вперше, але і мої очі ставали круглими від захвату, бо здавалось, загін велетнів спустився зі своїх таємничих гір, щоб стати на наш захист.
А коли я бачила це вперше?
А в Межигір'ї, де вони тренувались, а ми приїхали туди, привізши за собою одного з командирів. Свого, свого командира. Такого, в присутності якого не скочать і не стають по стійці струнко.
Насправді я ніколи не бачила, щоб ця банда ставала струнко в присутності командирів. Що чого. Вони самі виховували своїх командирів.
А Ультрас тоді спав. Він взагалі любив поспати, хто знає, той пам'ятає. Спав Ультрас на полуденному сонечку і величезні волохаті лапи його стирчали, зігуючи небу. І я швиденько підійшла до тих лап і приміряла берці, які везли ми Ультрасу. Берці підійшли. Тоді. Але за вісім років війни він ще трішки підріс. Бо насправді він прийшов на війну зовсім малим за віком - величезна дитина Ультрас. А діти мають здатність зростати.
Вони зростали на моїх очах, вони одружувались, в них з'являлись діти. І завжди, завжди, коли з'являлась ця банда - чи в нашому домі, чи у своїй располазі, куди ми приїздили до них - здавалось, що когорта велетнів спустилась з таємничих гір, щоб захищати нас.
Ультрас ввів моду - підхоплювати дівоче волонтерство на руки, і тихо колихати, притискаючи до грудей. Здавалось, він легко може розчавити стеблинку, яка дригала ніжками десь на рівні його колін, але Ультрас робив це напрочуд ніжно. Я знаю точно, я і сама висіла в його обіймах.
Я мала одкровення чути:
- Ну, ми давно домовились, що раптом що, виносити не будемо.
- Та як його виносити, ми ж спини надірвемо.
Я мала щастя реготати над цими домовленостями разом з ними всіма, тоді я вже мала щеплення до їхнього специфічного почуття гумору. І над всім цим летів дитячий регіт Ультраса. Бо сміявся він, як і спав - самозабвенно. Віддаючись цьому увесь, так, що здавалось, немає нічого важливішого за цей регіт у дану мить. І неможливо було втриматись і не сміятись йому у відповідь.
- Ультраса я точно не несу, я його попередив, він знає!
Ультраса виносили. Вистачило сил.
Впав на мить батальйон, немов підрізаний смертю одного зі своїх велетнів - впав батальйон і став на коліна перед труною з Ультрасом.
Я замовляла труну нестандартних розмірів, її терміново виготовляли, я переживала, чи стане тих розмірів для Ультраса - але коли я побачила його в труні, стиснулось серце до малюсінького кулачка. А я гадала, що компресія мого серця була й так максимальною, коли я взнала про загибель Ультраса. Аж ні.
Мій рідний велетень раптом наче загубився у тій труні, неначе з його смертю вийшла половина його, і було в тій половині:
- його ніжність, коли хапає і підносить він тебе на свій рівень, притискаючи до грудей
- його неймовірна посмішка
- його дурацькі жарти
- його дитячий сміх
Пройшов рік. Серце трохи декомпресувалось, але лиш трохи. Воно так і лишиться розчавленим твоєю смертю, Ультрасе. Я мала написати цей пост учора, в день твоєї загибелі, але я була в дорозі. Такі слова не пишуться з дороги.
Такі прості слова:
- Ти знаєш, я й досі міряю все в Ультрасах.
- Я теж.
Ми замовляємо двері, нам треба вирішити, чи на дві половинки, чи все ж єдине дверне полотно.
- Ні, не годиться. Друга половинка буде завжди закрита, а Ультрас не пройде. Замовляємо широкі двері.
Ми ловимо дивні погляди оточуючих. Здається, вони хочуть нагадати нам щось. Можливо, хочуть сказати про чиюсь смерть. Ми знизуємо плечима. Дивні оточуючі, не лізьте до нас з вашими поправками. Адже ми й досі міряємо все в Ультрасах.
І тоді нам здається, що десь над нами летить небом його дитячий регіт.
То Ультрас регоче над власною смертю. І неможливо не сміятись йому у відповідь.
Руслан Сіксой
старший сержант
повний кавалер ордена "За мужність"
батальйон імені генерала Кульчицького...