"Мовосрач" очима лібертаріанців
Apr. 11th, 2023 12:13 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanVolodymyr Zolotorov
Сьогодні я напишу те, що хотів написати давно, але було ліньки і все руки не доходили, бо тема мови, як такої, насправді, глибоко вторинна. Але раз пішла така жара, відкрию вам страшну таємницю - в Україні немає "російськомовних". І "україномовних" теж немає, оскільки українці (щонайменьше) двомовні. Вони розуміють і використовують обидві мови, зрозуміло, різною мірою. "Х-мовною" можна назвати людину, яка живе в певному Y-мовному середовищі, не знаючи Y-мови. Наприклад, "російськомовні" (серед яких багато українців, бай зе вей) у країнах Балтії. Але "російськомовні" в Україні до цієї категорії не належать, оскільки розуміють українську, читають і пишуть нею і здебільшого нікуди не "понаїхали" (скоріше навпаки, але це інша тема).
У міфології мовнюків справа виглядає саме за схемою Балтії - понаїхали якісь м-лі і не хочуть вчити мову! Тому в будь-якій суперечці вони одразу питають - "а що так важко вивчити мову?" Дуже показовим є анекдотичний приклад з львів'янами, які біженцям із Харкова писали записочки, що вони російською говорити не будуть. Та не хвилюйтеся ви, харків'яни українську розуміють не гірше за вас.
Чи можна не помічати цього очевидного внутрішнього протиріччя своєї міфології? Можна, якщо під турботою про освіченість "російськомовних" розуміти зовсім інше - заборону двомовному українцеві однієї з його мов.
Навіщо потрібна заборона? Дві причини. Головна - держава живе за принципом "розділяй і володарюй". "Проблема" мови штучно роздувається і використовується політиками всі 30 років і в них нема жодних причин зупинятися. Друга причина - особисті якості мовнюків - це люди, яким потрібне схвалення натовпу, які вважають себе вищими за несвідомих співвітчизників і вважають, що мають право визначати поведінку інших людей, забороняючи їм те, або те. Оскільки самі вони нічого заборонити не можуть, то їм потрібна держава і тому вони зажди допомагають державі реалізовувати її порядок денний. Їм здається, що роблячи це, вони опиняються у вищій моральній позиції, ніж інші. Мовнюки, комсомольці, стукачі, борцуни з палінням, борцуни з євробляхами, ковідофашисти, борцуни з "самолікуванням", борчині з чоловіками та їхні західні колеги - воки, борці с погодою, борці з білими цисгендерними чоловіками, борці з людством (екологи) - це все публика однієї породи.
Треба розуміти, що держава ніколи не зупиниться. Якби держава відповідала ілюзіям пересічних і хоча б "дбала про єдність нації" в умовах війни, вона б давно розв'язала питання з мовою, просто привласнивши собі "російську мову" і назвавши її "руською" або "харківською", або "харківським діалектом української" - не має значення, особливо, коли "українська руська" вже давно й помітно відрізняється від "російської руської". Але державі не до того. Вона ніколи не діє за вигагадними авторами підручників лекалами ідеальної держави, бо створена не для того і працює не так, як вчать у школі. Вона розпалюватиме "війну всіх проти всіх" скрізь і завжди, знаходячи дедалі нові й нові "проблеми" та дедалі нових ворогів, яких потрібно заборонити за допомогою довбнів, яким просто хочеться здаватися кращими, ніж вони є.
=====
Vladimir Dubrovskiy · Гаразд, мабуть в останнє висловлюся з клятого мовного питання.
Преподаватель в государственном ВУЗе, да еще таком, который готовит именно гос.служащих, безусловно обязан преподавать свой предмет на государственном языке и принимать экзамены на нем же - просто потому, что его выпускники обязаны (как гос.служащие) вести на этом языке всю документацию и коммуникацию. Если они не будут владеть терминологией, то окажутся просто нефункциональными. (Вообще эта налоговая академия - детище Азарова, и о ней известно настолько много плохого, что пора бы уже и заняться ее перезагрузкой. Не из-за языковых вопросов, а просто из-за коррупции и той культуры, в которой она воспитывает выпускников).
Але якою мовою той викладач спілкується у приватних розмовах, поза безпосередньо викладанням, нікого не обіймає. Це суто приватна справа. Тією мірою, якою ВНЗ є автономним, він має право вводити якісь суто моральні стимули на власній території. Але це не має бути державною політикою, бо держава закінчується там, де закінчується закон. Усе, що не заборонене - дозволене, і не підлягає регулюванню з боку держави. Отже, як приватна особа пан Лісовий може висловлювати свою особисту думку з цього приводу, але як міністр він зобов'язаний відкликати свою заяву та вибачитися. І те саме стосується його думки про те, якою мовою мають спілкуватися між собою батьки з дітьми.
А от щодо "патріотизму", то тут все набагато гірше. Російськомовні громадяни України (так само, як і носії інших мов, що історично були у вжитку на території нашої країни) не є "громадянами другого сорту", чи "не патріотами". Вони мають повне право, гарантоване, до речі, Конституцією, використовувати у приватному житті свою рідну мову, а також - страшно подумати! - виховувати нею дітей, читати літературу, навіть видавати її... Це жодним чином не заперечує статусу української як єдиної державної. І смішно сприймати свободу як загрозу для неї, якщо ціла держава має її за офіційну. Тому за таке висловлювання пану міністру варто піти у відставку, тим більше, що він обіцяв це зробити, якщо у його дисертації знайдуть плагіат - а його таки знайшли. Так, можливо він хороша людина і патріот, але, на жаль, не розуміє різницю між приватною особою і посадовою.
Тепер про моє особисте ставлення до цього питання на даний момент.
По-перше, воно є неприродно роздмуханим частиною суспільства (митцями, тощо), для якої воно "болить". Ця частина становить мізерну меншість, але дуже галасливу та помітну. Тому може здаватися, що це - наріжне питання. Власне кажучи, ФСБ так і подумав, і, на наше щастя, помилився - вже вдруге. Хоча, щоправда, не було б цього галасу - можливо і не здалося б пуйлу, що він Україну одною лівою поборе...
По-друге, як бачите, у мене особисто немає проблем з опануванням української. Проблема зовсім в іншому: з чим саме вона асоціюється, чи варто це додаткових зусиль на спілкування нерідною мовою? Російською я володію досконало, бо вона рідна, і отримую задоволення від того, що можу легко і дотепно формулювати свої думки. Будь-яка інша мова для пересічної людини, не мультилінгва, не має такого ефекту. Отже, для того, аби на неї переходити, має бути інший позитивний стимул.
Микола Рябчук колись дуже влучно сказав, що українська має бути мовою свободи. Так, Україна для мене особисто цінна насамперед духом свободи. Це органічно поєднував Майдан (при тому, що там, як і на фронті, розмовляли різними мовами), також це була якоюсь мірою форма протесту проти Табачника і взагалі Зека з бандою. Звичайно, я завжди залишався російськомовним (і, мабуть, залишуся до кінця життя), але у той період охоче і з задоволенням переходив на українську, при тому, що жодного тиску не було (і саме завдяки цьому), натомість було гасло "Єдина країна - единая страна!"
Проте усе змінилося, коли з усіх щілин повилазили мовні хунвейбіни, наскільки я зараз розумію - цілком можливо, з подачі Ольгіно (а може і порохоботських ботоферм), і почали булінг. Як виявилося, не просто так, а на розкачку перед "мовним законом". Я бачив той законопроект ще на ранніх стадіях, і від нього волосся вставало дибки: нічого спільного з "мовою свободи" він не мав. Ті, хто його писали та просували, вочевидь взагалі не знають такого слова (хіба що блюзнірську назву відповідної політсили, насправді соціал-націоналістичної), або їхній лібералізм закінчується на мовному питанні, точнісінько як у їхніх московитських візаві. Версія, яка була, зрештою, проголосована, на щастя позбулася більшості жахів початкової, але дух зберігся, і насильницькі заходи залишилися. А кампанія, яка супроводжувала ухвалення цього закону, взагалі відбила будь-яке бажання спілкуватися українською. І той булінг, який влаштовують зараз фаріоніди надалі відбиває таке бажання.
Поэтому я, конечно, все равно не упускаю случая усовершенствовать свой украинский в общении с носителями (львовский таксист когда-то удивился этому )) ), точно так же, как и с носителями английского. И, когда ко мне обращаются по-украински, стараюсь отвечать тем же - во всяком случае тем людям, с которыми привык говорить по-украински. Но в семье и с друзьями мы говорим так, как нам легче, и на ФБ я пишу тоже так, как легче и быстрее. Я свой патриотизм проявляю в другом: безвозмездной работе на благо Украины. Смею думать, что это примерно на три порядка важнее, чем то, на каком языке я говорю и пишу в частной жизни.
Но та Украина, патриотом которой я себя считаю - это свободная страна свободных людей, толерантная политическая нация, в которой есть место и иноязычним, и иноверцам, и нетрадиционным гендерным ориентациям, и т.д. - нет только тоталитарным "заединщикам", которым кровно необходимо нагнуть всех под одну гребенку и заставить ходить строем. Этих - за поребрик, там им место!
И еще. Я понимаю эмоции тех, для кого русский стал языком оккупантов - для моего поколения таким был немецкий. Но это никаким образом не оправдывает притеснения и буллинг носителей этого языка, если они не участвуют в агрессии и осуждают ее. Такого рода поведение работает объективно только на пользу врагу. А в будущем, не исключено, знание русского как распространенного на постколониальном пространстве, может быть и большим преимуществом, например в отношениях с центрально-азиатскими странами или тем, что будет на месте рфии. Чем больше в стране разнообразия, тем она гибче, конкурентоспособнее, и, в конечном счете, ценнее для мирового сообщества.
Сьогодні я напишу те, що хотів написати давно, але було ліньки і все руки не доходили, бо тема мови, як такої, насправді, глибоко вторинна. Але раз пішла така жара, відкрию вам страшну таємницю - в Україні немає "російськомовних". І "україномовних" теж немає, оскільки українці (щонайменьше) двомовні. Вони розуміють і використовують обидві мови, зрозуміло, різною мірою. "Х-мовною" можна назвати людину, яка живе в певному Y-мовному середовищі, не знаючи Y-мови. Наприклад, "російськомовні" (серед яких багато українців, бай зе вей) у країнах Балтії. Але "російськомовні" в Україні до цієї категорії не належать, оскільки розуміють українську, читають і пишуть нею і здебільшого нікуди не "понаїхали" (скоріше навпаки, але це інша тема).
У міфології мовнюків справа виглядає саме за схемою Балтії - понаїхали якісь м-лі і не хочуть вчити мову! Тому в будь-якій суперечці вони одразу питають - "а що так важко вивчити мову?" Дуже показовим є анекдотичний приклад з львів'янами, які біженцям із Харкова писали записочки, що вони російською говорити не будуть. Та не хвилюйтеся ви, харків'яни українську розуміють не гірше за вас.
Чи можна не помічати цього очевидного внутрішнього протиріччя своєї міфології? Можна, якщо під турботою про освіченість "російськомовних" розуміти зовсім інше - заборону двомовному українцеві однієї з його мов.
Навіщо потрібна заборона? Дві причини. Головна - держава живе за принципом "розділяй і володарюй". "Проблема" мови штучно роздувається і використовується політиками всі 30 років і в них нема жодних причин зупинятися. Друга причина - особисті якості мовнюків - це люди, яким потрібне схвалення натовпу, які вважають себе вищими за несвідомих співвітчизників і вважають, що мають право визначати поведінку інших людей, забороняючи їм те, або те. Оскільки самі вони нічого заборонити не можуть, то їм потрібна держава і тому вони зажди допомагають державі реалізовувати її порядок денний. Їм здається, що роблячи це, вони опиняються у вищій моральній позиції, ніж інші. Мовнюки, комсомольці, стукачі, борцуни з палінням, борцуни з євробляхами, ковідофашисти, борцуни з "самолікуванням", борчині з чоловіками та їхні західні колеги - воки, борці с погодою, борці з білими цисгендерними чоловіками, борці з людством (екологи) - це все публика однієї породи.
Треба розуміти, що держава ніколи не зупиниться. Якби держава відповідала ілюзіям пересічних і хоча б "дбала про єдність нації" в умовах війни, вона б давно розв'язала питання з мовою, просто привласнивши собі "російську мову" і назвавши її "руською" або "харківською", або "харківським діалектом української" - не має значення, особливо, коли "українська руська" вже давно й помітно відрізняється від "російської руської". Але державі не до того. Вона ніколи не діє за вигагадними авторами підручників лекалами ідеальної держави, бо створена не для того і працює не так, як вчать у школі. Вона розпалюватиме "війну всіх проти всіх" скрізь і завжди, знаходячи дедалі нові й нові "проблеми" та дедалі нових ворогів, яких потрібно заборонити за допомогою довбнів, яким просто хочеться здаватися кращими, ніж вони є.
=====
Vladimir Dubrovskiy · Гаразд, мабуть в останнє висловлюся з клятого мовного питання.
Преподаватель в государственном ВУЗе, да еще таком, который готовит именно гос.служащих, безусловно обязан преподавать свой предмет на государственном языке и принимать экзамены на нем же - просто потому, что его выпускники обязаны (как гос.служащие) вести на этом языке всю документацию и коммуникацию. Если они не будут владеть терминологией, то окажутся просто нефункциональными. (Вообще эта налоговая академия - детище Азарова, и о ней известно настолько много плохого, что пора бы уже и заняться ее перезагрузкой. Не из-за языковых вопросов, а просто из-за коррупции и той культуры, в которой она воспитывает выпускников).
Але якою мовою той викладач спілкується у приватних розмовах, поза безпосередньо викладанням, нікого не обіймає. Це суто приватна справа. Тією мірою, якою ВНЗ є автономним, він має право вводити якісь суто моральні стимули на власній території. Але це не має бути державною політикою, бо держава закінчується там, де закінчується закон. Усе, що не заборонене - дозволене, і не підлягає регулюванню з боку держави. Отже, як приватна особа пан Лісовий може висловлювати свою особисту думку з цього приводу, але як міністр він зобов'язаний відкликати свою заяву та вибачитися. І те саме стосується його думки про те, якою мовою мають спілкуватися між собою батьки з дітьми.
А от щодо "патріотизму", то тут все набагато гірше. Російськомовні громадяни України (так само, як і носії інших мов, що історично були у вжитку на території нашої країни) не є "громадянами другого сорту", чи "не патріотами". Вони мають повне право, гарантоване, до речі, Конституцією, використовувати у приватному житті свою рідну мову, а також - страшно подумати! - виховувати нею дітей, читати літературу, навіть видавати її... Це жодним чином не заперечує статусу української як єдиної державної. І смішно сприймати свободу як загрозу для неї, якщо ціла держава має її за офіційну. Тому за таке висловлювання пану міністру варто піти у відставку, тим більше, що він обіцяв це зробити, якщо у його дисертації знайдуть плагіат - а його таки знайшли. Так, можливо він хороша людина і патріот, але, на жаль, не розуміє різницю між приватною особою і посадовою.
Тепер про моє особисте ставлення до цього питання на даний момент.
По-перше, воно є неприродно роздмуханим частиною суспільства (митцями, тощо), для якої воно "болить". Ця частина становить мізерну меншість, але дуже галасливу та помітну. Тому може здаватися, що це - наріжне питання. Власне кажучи, ФСБ так і подумав, і, на наше щастя, помилився - вже вдруге. Хоча, щоправда, не було б цього галасу - можливо і не здалося б пуйлу, що він Україну одною лівою поборе...
По-друге, як бачите, у мене особисто немає проблем з опануванням української. Проблема зовсім в іншому: з чим саме вона асоціюється, чи варто це додаткових зусиль на спілкування нерідною мовою? Російською я володію досконало, бо вона рідна, і отримую задоволення від того, що можу легко і дотепно формулювати свої думки. Будь-яка інша мова для пересічної людини, не мультилінгва, не має такого ефекту. Отже, для того, аби на неї переходити, має бути інший позитивний стимул.
Микола Рябчук колись дуже влучно сказав, що українська має бути мовою свободи. Так, Україна для мене особисто цінна насамперед духом свободи. Це органічно поєднував Майдан (при тому, що там, як і на фронті, розмовляли різними мовами), також це була якоюсь мірою форма протесту проти Табачника і взагалі Зека з бандою. Звичайно, я завжди залишався російськомовним (і, мабуть, залишуся до кінця життя), але у той період охоче і з задоволенням переходив на українську, при тому, що жодного тиску не було (і саме завдяки цьому), натомість було гасло "Єдина країна - единая страна!"
Проте усе змінилося, коли з усіх щілин повилазили мовні хунвейбіни, наскільки я зараз розумію - цілком можливо, з подачі Ольгіно (а може і порохоботських ботоферм), і почали булінг. Як виявилося, не просто так, а на розкачку перед "мовним законом". Я бачив той законопроект ще на ранніх стадіях, і від нього волосся вставало дибки: нічого спільного з "мовою свободи" він не мав. Ті, хто його писали та просували, вочевидь взагалі не знають такого слова (хіба що блюзнірську назву відповідної політсили, насправді соціал-націоналістичної), або їхній лібералізм закінчується на мовному питанні, точнісінько як у їхніх московитських візаві. Версія, яка була, зрештою, проголосована, на щастя позбулася більшості жахів початкової, але дух зберігся, і насильницькі заходи залишилися. А кампанія, яка супроводжувала ухвалення цього закону, взагалі відбила будь-яке бажання спілкуватися українською. І той булінг, який влаштовують зараз фаріоніди надалі відбиває таке бажання.
Поэтому я, конечно, все равно не упускаю случая усовершенствовать свой украинский в общении с носителями (львовский таксист когда-то удивился этому )) ), точно так же, как и с носителями английского. И, когда ко мне обращаются по-украински, стараюсь отвечать тем же - во всяком случае тем людям, с которыми привык говорить по-украински. Но в семье и с друзьями мы говорим так, как нам легче, и на ФБ я пишу тоже так, как легче и быстрее. Я свой патриотизм проявляю в другом: безвозмездной работе на благо Украины. Смею думать, что это примерно на три порядка важнее, чем то, на каком языке я говорю и пишу в частной жизни.
Но та Украина, патриотом которой я себя считаю - это свободная страна свободных людей, толерантная политическая нация, в которой есть место и иноязычним, и иноверцам, и нетрадиционным гендерным ориентациям, и т.д. - нет только тоталитарным "заединщикам", которым кровно необходимо нагнуть всех под одну гребенку и заставить ходить строем. Этих - за поребрик, там им место!
И еще. Я понимаю эмоции тех, для кого русский стал языком оккупантов - для моего поколения таким был немецкий. Но это никаким образом не оправдывает притеснения и буллинг носителей этого языка, если они не участвуют в агрессии и осуждают ее. Такого рода поведение работает объективно только на пользу врагу. А в будущем, не исключено, знание русского как распространенного на постколониальном пространстве, может быть и большим преимуществом, например в отношениях с центрально-азиатскими странами или тем, что будет на месте рфии. Чем больше в стране разнообразия, тем она гибче, конкурентоспособнее, и, в конечном счете, ценнее для мирового сообщества.