...Десь тоді в мене закралися самі нехороші передчуття

[don_katalan]

Алі Татар-заде
чотирнадцятого року мій кокон було не те слово що розірвано, його просто знищили. Потім скільки завгодно читав у фейсбуці про затишні бульбашки, заклики з них викидатися, та собі думав: "От диваки. Нехай радіють, що є таке щастя". Бо в "кримнаше" СВОЮ бульбашку мати складно, майже неможливо. Ти барахтаєшся в чужій - разом з мільйонами зовсім не симпатичних істот одразу.
До того часу з кокону викидало всього лише тричі. Приблизно раз на п'ять років. Так мало, що пам'ятаю всі.
Перший раз ми з подружкою багато днів мешкали на природі, подалі від людей. Через день-два виходили в людство за чимсь необхідним, а потім знову в природу.
Літо добігало кінця, осінь вже вимагала - кидайте все це, кому вчитися, кому працювати. Ми робили вигляд, що осінь нескоро.
Того разу я один сходив до найближчого села і побував в магазині, мерщій назад.
- Що чутно в світі? - спитала дівчина, наперед знаючи, що нічого, як було вже багато разів.
- Та ніби нічого. Ну, якась там принцеса загинула.
- Принцеса?!
- Якщо бабки в магазині не сплутали.
- Тобто весь магазин обговорював якусь принцесу?
- Так і було. Ну, і ще там віщав телевізор, здається теж про принцесу.
Дівчина полотніла з кожним моїм словом.
- А тую принцесу, часом, зовуть не Діана?
Я замислився, спробував пригадати.
- Блін, якщо це Діана, боже мій! Це жахливо! - заговорила вона швидко, як з кулемета. - Це мій кумир. Я носила зачіску, як у неї. І хотіла такі само туфлі. Я на неї трохи схожа, мені всі говорили. Ти що, не знав?
Чим більше вона говорила, тим більше я ставав впевнений, що чув, здається, саме це ім'я.
Але душа хлопця - загадка!
- Ні, не Діана, - сказав я як можна більш безневинно.
Бо мені стало очевидно: якщо то якась Діана, то канікулам нашим кінець.
- Точно не вона? - дівчина спитала водночас полегшено і підозріло.
- Ім'я забув. Якесь таке... чи то ... Маргарита, чи Ніколь, чи , еее, Стефані. вискочило з голови.
- А, ну тоді ладно. А що з нею сталося?
Отут я справді не пам'ятав. Чи врізалась, чи отруїлась, чи з моста впала. Щось таке.
Вона ще день згадувала всіх принцес, яких знає, хто б це міг бути, грунтуючись на моїх випадково названих іменах.
я кивав на все.
Для мене було відкриттям, що людина, яку я ніби добре знаю, весь цей час була знавцем королевських домів Європи, і це ніколи не спливало в розмові аж до тепер.
Ще більше здивувало, коли ми повернулись у великий світ, що про цю принцесу знають усі, з усіма подробицями. і що вона взагалі не принцеса, і далі безліч деталей.
Всі навколо мене були експертами з дому Віндзорів, виявилося. Крім мене.
Пройшло років п'ять.
Зустрів друга. Він мені прямо замість "Здрасьте" сказав, що в Москві убили Круґа.
Коли я перепитав, що то за Круґ, він аж не повірив, що не прикидаюся.
У свою чергу я заклався, що ніхто тут не знає якогось круга.
Забилися.
- Зайдемо в магазин, мені треба хліба. От прямо там скажемо, що вбили Круґа, - сказав чи я, чи він, вже забув.
Я наполягав, що там скажуть, а хто це.
- Ні, от побачиш, - каже друг.
В магазині нікого. Продавкиня скучає за прилавком.
Беремо хліба.
- А ви чули, що вбили Круґа?
Продавкиня вилупила очи.
- Как убілі? Кто убіл?
Здається, я програв парі.
- Вася! - заарала вона в подсобку.
Звідти виліз заспаний грузчик.
- Вася бля! харе спать на работє. Мішу Круґа мєнти завалілі !!!
Я з надією подивився на грузчика.
Якщо він зараз спитає "Хто це", то буде ничія.
Грузчик витримав драматичну павзу.
- Ахуеть, ахуеть! - раптом подав він голос. - Круга? Круга??
Вони забули про нас, побігли вмикати радіо, хліб нам так і не продали.
Ну і втретє десь через такий же проміжок.
Потягнули мене на зустріч з якимсь "всемірно ізвестним бардом", чого імені я ніколи не чув.
Він гуляв по Криму з дружиной, собакой і навіть без інструменту.
Московит тут відпочивав, коротше.
Без особливого інтересу пішов на прогулянку.
Раптом звідусиль почали приходити люди.
Вони несли гитари, благали автографи, несли бухло, курили траву...
Наче в кіно про зомбі, це була геть випадкова публіка. Старі, юні і середні, богаті і бідні, бухарі та працівники культури, уркагани та солідні багатії.
Вже за півгодини на поляні ревів іпровізований концерт, бард співав, публіка шепотіла слова, які знала наізусть, ковтаючи сльози розчулення, пританцьовуючи в екстазі.
Якась сорокалітня хіппі хапала мене за руку, кричучи куплета - у повній впевненості, що я зараз підхоплю.
- Я сюди випадково потрапив.
- Я тоже! Такоє чюдо! Сам маестро у нас в Криму!
і вона побігла брати в маестра автограф, здається, фломастером на грудях.
Хтось ще мене щось питав, я не розчув, і захищаючись, гаркнув:
- Не знаю ніяких бардів! Окрім Акуджави, кажетса..
Мене чомусь всі почули, заволали "Акуджава, Акуджава", я вирішив, що тепер мене затовпчуть.
але маестро взяв та заспівав щото із Акуджави.
Це був нішевий, якийсь маловідомий московський дядька.
Він просто гулявши по Криму назбирав чи не з сотню людей, які фанатіли від його пісень.
Десь тоді в мене закралися самі нехороші передчуття.
До чотирнадцятого залишалося ще чимало років.