Oleksiy Nesterenko · Роздуми про неприємне
Apr. 1st, 2023 11:09 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanДва випадки.
Перший. Білоруська активістка Тетяна Куриліна повелася на телефонні вмовляння кагебіста, який вийшов на неї поки вона була за кордоном під міжнародним захистом, і згідно з державною лукашенківською програмою "Шлях додому" повернулася до Білорусі, де миттєво була заарештована, засуджена одразу за 9 статтями кримінального кодексу і ув'язнена. І це за те, що вона була лише одним з редакторів опозиційного видання.
Другий. Авдіївка під шаленими, щоденими артилерійськими обстрілами російських окупантів. Поліція два тижні вмовляє родину з п'ятимісячним немовлям, що живе в приватному будинку в зоні ураження, евакуюватися в безпечне місце. Ті агресивно і вперто відмовляються, бо вони богу моляться, і це їхній дім, а війна не їхня. Вчора поліція вчергове приходила. Під обстрілом. Намагалися витягти їх звідти. Змушені були відійти на безпечну відстань. А вночі в той будинок таки долетів той самий роковий снаряд. Дитина та бабуся загинули, згорівши заживо, поки молоді батьки дитини були у дворі та отримали поранення.
Це два приклади з десятків чи сотень тисяч подібних. Я їх навів лише тому, що побачив з невеликим інтервалом в стрічці новин. І таке стається і ставалося не тільки в Україні.
Те ж саме було і в колишній Югославії, і загалом трапляється в усіх без винятку зонах конфліктів, репресій і бойових дій.
Це поведінка людей, які БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУТЬ ЖИТИ. Це відмова базових інстинктів виживання.
Я не про тих, хто хотів виїхати, та не зміг. Просто фізично. Як в оточеному Маріуполі, коли поліція фіксувала щодня суїциди серед осіб літнього віку, гроші яких залишилися на картках при порожніх банкоматах та аптеках. А критично важливі ліки закінчилися. І вже не буде. А родина за сотні кілометрів, і не може прорватися щоб допомогти тобі спуститися з квартири хоча б у двір. І вони у відчаї "виходили" в останнє в своєму житті через вікно.
Ні, я про інших. Про тих, хто живе в класичній, найпоширенішій на планеті емоційній мушлі "зі мною точно нічого поганого не станеться".
Опозиціонерка повірила кгбшнику.
Не в опозиційності справа, а в здатності об'єктивно оцінювати реальність.
Як і у мешканців приватного будинку в Авдіївці.
Втрата здатності адекватно оцінювати смертельні загрози та реагувати на них. Вимкнення інстинкту вберегти дітей та вжити заходів для цього, ще коли є така можливість.
Те ж саме робилосяі в Бучі, і в Ірпені. Найгучніший та найстрашніший в своїй крижаній безвідповідальності меседж пролунав в одному з салонів краси: "так я жє жєнщіна, мнє пора домой, ну што оні мнє сдєлают?.."
Це саме звідти. І рахуємо останні кроки до зустрічі з жменею куль, випущеною з російського кулемета...
Мати автівку, повну палива, гроші, варіанти куди виїхати, і чекати "авось пронєсьот" аж до моменту, коли вже твоїми вулицями розтікається смердючими потоками російське гівно на кривеньких ніжках та з автоматами. І бути розстріляними всією родиною разом з дітками прямо у власній автівці з великим надписом "дєті" на лобовому склі при спробі виїхати з двору.
Я кажу про речі, з якими не зможу ніколи змиритися. І ніколи не зможу зрозуміти.
Інстинкт виживання в своїй конструкції має "спусковий" механізм, який в якийсь момент спрацьовує і вимикає сумніви, залишаючи лише дії. Іноді здається, що природний відбір криється саме в ньому...
Перший. Білоруська активістка Тетяна Куриліна повелася на телефонні вмовляння кагебіста, який вийшов на неї поки вона була за кордоном під міжнародним захистом, і згідно з державною лукашенківською програмою "Шлях додому" повернулася до Білорусі, де миттєво була заарештована, засуджена одразу за 9 статтями кримінального кодексу і ув'язнена. І це за те, що вона була лише одним з редакторів опозиційного видання.
Другий. Авдіївка під шаленими, щоденими артилерійськими обстрілами російських окупантів. Поліція два тижні вмовляє родину з п'ятимісячним немовлям, що живе в приватному будинку в зоні ураження, евакуюватися в безпечне місце. Ті агресивно і вперто відмовляються, бо вони богу моляться, і це їхній дім, а війна не їхня. Вчора поліція вчергове приходила. Під обстрілом. Намагалися витягти їх звідти. Змушені були відійти на безпечну відстань. А вночі в той будинок таки долетів той самий роковий снаряд. Дитина та бабуся загинули, згорівши заживо, поки молоді батьки дитини були у дворі та отримали поранення.
Це два приклади з десятків чи сотень тисяч подібних. Я їх навів лише тому, що побачив з невеликим інтервалом в стрічці новин. І таке стається і ставалося не тільки в Україні.
Те ж саме було і в колишній Югославії, і загалом трапляється в усіх без винятку зонах конфліктів, репресій і бойових дій.
Це поведінка людей, які БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУТЬ ЖИТИ. Це відмова базових інстинктів виживання.
Я не про тих, хто хотів виїхати, та не зміг. Просто фізично. Як в оточеному Маріуполі, коли поліція фіксувала щодня суїциди серед осіб літнього віку, гроші яких залишилися на картках при порожніх банкоматах та аптеках. А критично важливі ліки закінчилися. І вже не буде. А родина за сотні кілометрів, і не може прорватися щоб допомогти тобі спуститися з квартири хоча б у двір. І вони у відчаї "виходили" в останнє в своєму житті через вікно.
Ні, я про інших. Про тих, хто живе в класичній, найпоширенішій на планеті емоційній мушлі "зі мною точно нічого поганого не станеться".
Опозиціонерка повірила кгбшнику.
Не в опозиційності справа, а в здатності об'єктивно оцінювати реальність.
Як і у мешканців приватного будинку в Авдіївці.
Втрата здатності адекватно оцінювати смертельні загрози та реагувати на них. Вимкнення інстинкту вберегти дітей та вжити заходів для цього, ще коли є така можливість.
Те ж саме робилосяі в Бучі, і в Ірпені. Найгучніший та найстрашніший в своїй крижаній безвідповідальності меседж пролунав в одному з салонів краси: "так я жє жєнщіна, мнє пора домой, ну што оні мнє сдєлают?.."
Це саме звідти. І рахуємо останні кроки до зустрічі з жменею куль, випущеною з російського кулемета...
Мати автівку, повну палива, гроші, варіанти куди виїхати, і чекати "авось пронєсьот" аж до моменту, коли вже твоїми вулицями розтікається смердючими потоками російське гівно на кривеньких ніжках та з автоматами. І бути розстріляними всією родиною разом з дітками прямо у власній автівці з великим надписом "дєті" на лобовому склі при спробі виїхати з двору.
Я кажу про речі, з якими не зможу ніколи змиритися. І ніколи не зможу зрозуміти.
Інстинкт виживання в своїй конструкції має "спусковий" механізм, який в якийсь момент спрацьовує і вимикає сумніви, залишаючи лише дії. Іноді здається, що природний відбір криється саме в ньому...