Vassyl Trylis · СТРАХ
Feb. 21st, 2023 09:25 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВи думаєте, що немає нїчого страшнїшого, як дивитись на розкидані по посадцї шматки тїл ваших побратимів і чекати наступного «прильоту»? Так, це справжнїй страх, але не найсильнїший. Він пройде – або зникне з наступним «прильотом», або зміниться шаленою радістю («А я живий!»).
Є страх набагато тривкіший і пагубнїший. Він скромний. Він звичний до такої міри, що його не часто й помічаєш. Це коли вчитель викликає тебе до дошки, а ти ще й не догадуєшся, про що він тебе питатиме. Це коли ти стоїш у довгій черзї й не знаєш, чим це стояння закінчиться. Це коли ти йдеш у «контору» з’ясовувати, за що з тебе стільки грошей вирахували. Це безлїч дрібнїших обставин, коли ти постійно чогось побоюєшся, хоча вини твоєї немає і ти це знаєш.
Вини твоєї немає. Але ти боїшся. Інодї до поту під пахвами й тиску під грудьми. І нїчого вдїяти не можеш.
Так боїться собака. Ти думаєш, він боїться тому, що почуває свою вину? Нї! Нї! Він не може почувати свою вину, бо в нього її немає! Накричи на свого собаку НЇЗАЩО, зроби йому догану – він підібгає хвоста, опустить очі точнїсїнько так само, як і після «крадїжки» хазяйського бутерброда. Собака просто боїться, бо знає з власного досвіду й через генетичну пам’ять від тисяч поколїнь своїх предків, що сильнїшому нїчого не поясниш. І цей страх давно вилився в звичні жести безпорадности й покори.
Собаче життя так само формує й людину. І вона боїться не тільки снарядів і начальства. Вона боїться спитати, де тут вихід із супермаркету. Вона боїться сказати іншій людинї про свою повагу чи симпатїю. Вона боїться спитати вчителя саме про те, що її найбільше цїкавить. Вона боїться спокійно неголосно заспівати, йдучи вулицею чи сидячи в парку на лавочцї. Можна такий страх легко (та хоча б ненадовго) подолати – зібратись маленьким гуртом. А то ще й по чарцї-другій перехилити. Правда, такий захист «чомусь» частїше штовхає нас на крики й матюки, а не на співи.
Придивляйся до сучасників. Вони всї бояться, так само як і ти. На кожнім кроцї. Хто більше, хто менше. Людинї, вільній людинї, вінцю природи це не може бути властиво! То в чім справа?
===
Anastasia Danilchenko
Після госпіталю і нуля, чоловіку на все стало всеодно, не те що, не страшно. Я визиваю його дітям швидку, а він не переживає.Він ніяких емоцій не проявляв місяцями, бо так погоріли плати в голові. Так що у нас в вдома радуються не дитячому сміху, а татовому.
Є страх набагато тривкіший і пагубнїший. Він скромний. Він звичний до такої міри, що його не часто й помічаєш. Це коли вчитель викликає тебе до дошки, а ти ще й не догадуєшся, про що він тебе питатиме. Це коли ти стоїш у довгій черзї й не знаєш, чим це стояння закінчиться. Це коли ти йдеш у «контору» з’ясовувати, за що з тебе стільки грошей вирахували. Це безлїч дрібнїших обставин, коли ти постійно чогось побоюєшся, хоча вини твоєї немає і ти це знаєш.
Вини твоєї немає. Але ти боїшся. Інодї до поту під пахвами й тиску під грудьми. І нїчого вдїяти не можеш.
Так боїться собака. Ти думаєш, він боїться тому, що почуває свою вину? Нї! Нї! Він не може почувати свою вину, бо в нього її немає! Накричи на свого собаку НЇЗАЩО, зроби йому догану – він підібгає хвоста, опустить очі точнїсїнько так само, як і після «крадїжки» хазяйського бутерброда. Собака просто боїться, бо знає з власного досвіду й через генетичну пам’ять від тисяч поколїнь своїх предків, що сильнїшому нїчого не поясниш. І цей страх давно вилився в звичні жести безпорадности й покори.
Собаче життя так само формує й людину. І вона боїться не тільки снарядів і начальства. Вона боїться спитати, де тут вихід із супермаркету. Вона боїться сказати іншій людинї про свою повагу чи симпатїю. Вона боїться спитати вчителя саме про те, що її найбільше цїкавить. Вона боїться спокійно неголосно заспівати, йдучи вулицею чи сидячи в парку на лавочцї. Можна такий страх легко (та хоча б ненадовго) подолати – зібратись маленьким гуртом. А то ще й по чарцї-другій перехилити. Правда, такий захист «чомусь» частїше штовхає нас на крики й матюки, а не на співи.
Придивляйся до сучасників. Вони всї бояться, так само як і ти. На кожнім кроцї. Хто більше, хто менше. Людинї, вільній людинї, вінцю природи це не може бути властиво! То в чім справа?
===
Anastasia Danilchenko
Після госпіталю і нуля, чоловіку на все стало всеодно, не те що, не страшно. Я визиваю його дітям швидку, а він не переживає.Він ніяких емоцій не проявляв місяцями, бо так погоріли плати в голові. Так що у нас в вдома радуються не дитячому сміху, а татовому.