Ihor Lutsenko · Ще трохи розповідей про мого полеглого побратима Олега Собченка

[don_katalan]

Лютий 2022 року. Наші почали тікати із захоплених росіянами територій не зразу. Звісно, спорадичні пішоходи траплялися з того боку і у перші дні. Було навіть пару персонажів, котрі рвалися від нас на ту сторону, везли якісь ліки комусь терміново або просто були п’яними.
Але по-справжньому масовий потік некомабатантів почався десь на третій-четвертий день, і потім став повноводною рікою.
Наша позиція контролювала цей потік. Ми стерегли підірваний міст по дорозі з Демидіва на Лютіж. Спочатку, після вибуху, міст ліг так, що його секції розділяв струмок, і пішохід міг перелізти через нього, особливо навіть не замочивши ноги.
Але згодом вода почала прибувати, і переходити зі сторони росіян на наш бік ставало все складніше. А люди йшли цілими натовпами. Мабуть, вони долали багато кілометрів із сіл, котрі розкинулися по усій загарбаній тоді росіянами території, від Чорнобильської зони і аж до Ірпеня.
В руках біженці несли дітей і сумки зі скарбом.
Ми намагалися контролювати ситуацію. Я літав над дорогою, оглядав прибулих. Дивився, хто їх привозить, і навіть зробив висновок, що цим займаються з того боку кілька волонтерів (цікаво, чи живі вони донині і чи отримали належну нагороду за свою працю?). Біженців привозили у Демидів автівками і мікроавтобусами. А ці волонтери довозили їх останні пару кілометрів, найбільш небезпечних, і лишали коло руїн моста.
Так от, видовище переправи через міст було епічним. За хорошої погоди це був натовп осіб у 50, прямо на ворожому краю моста.
Вони чекали своєї черги, шляхів переправи було два, обидва з низькою пропускною здатністю. Один проходив через імпровізований пліт, на який людей просто клали лежачи, бо інакше він міг перевернутися. Інший – вбрід через рештки тротуару з парапетом. Він не підходив для тих, хто мав погану фізичну підготовку або ніс щось у руках. Наприклад, дітей.
Погода не сприяла водним процедурам. Хоч інколи гарно гріло березневе сонечко, вночі хапали морози. Значна частина жителів лісу ходила із застудою. Вода була температури 3-5 градусів, не більше. Переправа була справою нелегкою, і це не враховуючи періодичних авіа нальотів та мінометних обстрілів імпровізованого автовокзалу, звідки людей забирали машинами і бусами сміливіші водії і доставляли до героїчного магазину «Фора» у Лютежі.
***
Олег був єдиним військовим, кого я знав, хто сильно переживав за мирне населення. Ми з ним подумали і знайшли рішення, як допомогти.
Поруч була територія лісопилки, де стояло кілька металевих човнів. Один ми завантажили на наш пікап. І Олег повіз його до переправи.
Наближатися бо самого моста військовому у однострої було ризиковано. Тож вдалося домовитися з представниками Червоного хреста, котрі там на місці допомагали біженцям, і човна було доставлено на переправу.
А ще одного разу Олег сильно посварився з нашим вартовим коло того мосту. Якась жінка з двома дітьми чи то запізнилася, чи то заблукала, але дитина у неї промочила ноги, почала температурити. А наш солдат мав наказ вночі не пропускати нікого, і її теж, з дітьми, не пропускав.
Жінка мала номер спецназівця з нашого боку, нашого знайомого. Той приїхав, але, оскільки він не був у складі нашої частини, йому вартовий забороняв наближатися під загрозою стрільби.
Спецпризначенець вийшов на Олега, Олег уже підняв на вуха місцевих командирів, а з сами вартовим у нього сталася бесіда з найлютішими виразами. Ти, казав вартовому Олег, ти кому давав присягу? Українському народу ж? Так ось український народ тут, ти йому маєш допомагати. А не боятися покликати командира і перепитати, чи можна пропускати жінку, що потрапила в халепу з дітьми. Інакше якого біса ми тут…
В результаті, зусиллями спецназу і матюками Олега вартового протиснули, жінка і діти опинилися на нашому, на той момент єдиному українському березі ріки Ірпінь.
***
Вічна пам'ять Олегу Собченку! Прошу виконати його останній заповіт – підпишіть петицію щодо порятунку іншої річки, його улюбленої річки Рось.
https://petition.president.gov.ua/petition/170066