![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan(частина 2; початок див.)
Слово «автентичний» однозначно й точно перекладається як «справжнїй». Вживання іноземних слів у контекстї, де цїлком достатньо було б свого слова, просто не може бути нїчим іншим, як маскуванням поняття. Чомусь сучасним етномузикологам (подібно як медикам або полїтологам) не хочеться говорити просто й зрозуміло. Чому?
Тому що вони самі до кінця не розуміють, про що говорять. А хочеться говорити. А того хисту, щоб відкрити проблему, а разом з нею – чесно – й свою недокомпетентність і, зрештою, безпорадність, – того хисту, та й бажання, та й сміливости – катма. Як же ти признаєш свою безпорадність, коли в неосяжному саду українського фольклору сьогоднї немає нїкого компетентнїшого за тебе? Хочеш не хочеш, а мусиш брати на свої плечі й на свою совість роль чільного авторитета й наставника, а вже коли взяв, то свою безпорадність показувати людям неприпустимо. Як у медицинї. Як на передовій.
І от наші найученїші фольклористи, етнографи, етнологи, етномузикологи, а за ними й проста, але всевідаюча домашня інтелїгенцїя створили цїлий міф про автентичну народну пісню і відповідний їй автентичний спів. Справжнїй, тобто, спів? – спитаєте. Та справжнїй то він справжнїй, а от не просто справжнїй, а автентичний. По-вченому. Щоб не всякий міг і понїмать. Як у медицинї. Або перед атакою.
І тепер ми всї знаємо, що не просто справжнїй, а справжнїй автентичний спів буває тільки у справжнїх автентичних носїїв фольклору. Це, як нїби саме собою зрозуміло, найстаріші (на момент запису) бабусї та дїдусї, яких нїхто нїколи не муштрував. Вони (це аксїома) природно перейняли свої піснї від своїх старших поколїнь і співають так само, як співали й ті нинї вже покійні поколїння. Ото й є автентичні піснї і автентичне їх виконання. Далї вглиб віків можна не рипатись, бо старіших ХХ столїття звукозаписів практично не існує, а нотні записи, скажімо, ХІХ столїття – то тільки приблизна схема піснї, то не автентика. Вони ж зовсїм не передають атаку звуку, агогіку, закінчення фрази... нї, нї, там автентики нема, там лише скелет піснї.
А що загибель нашої Піснї (дуже повільна, а тому непомітна для її сучасників) почалася й тривала (й триває) разом з агресїєю московської мови й московського «фольклору», разом із знекровленням і занепадом нашого Села, – то це якось потихеньку вислизнуло з-під уваги сильно вчених фольклористів ім. П. Чайковського, і вони, фольклористи, дружно, компетентно, фахово продовжують поповнювати скарбницю української народної творчости... а звідки? Та все від тих самих беззубих бабусь, котрі, як і самі збирачі фольклору, тільки чули про кріпосний лад та вільні козацькі села, а співають хоч і старі піснї, але так, як їх навчило московське радїо. Але переважно вони співають навіть не старі піснї, а ті, що їх навчило... все те саме московське радїо. Школа «московського радїва» почалася ще за Петра І, але по-справжньому зміцнїла й запрацювала вона на повну потужність уже на технологічній базї ХХ столїття.
Тепер, починаючи з появи магнїтофонів у 1950-х роках, маємо неосяжні фонди «польових» записів натурального співу згаданих вище бабусь. Цї фонди десь лежать по горищах, доступу до них простим смертним немає, і нїхто не знає, скільки їх, що з ними робити і що з ними робиться. З різних «джерел» можна довідатись, що українських пісень записано 30 тисяч... 270 тисяч... 700-800 тисяч... 6 мільйонів... Чудовий показник достовірности.
Але це не брехня. Будь-яка цифра має свою підставу. Залежно від того, як рахувати. Одне дїло – кількість паспортизованих, оцифрованих і розкладених по поличках пісень у котромусь із чільних державних фольклорно-етнологічно-наукових закладів, інше – кількість не дуже паспортизованих, але сяк-так збережених записів у приватних колекцїях, третє – теоретична оцїнка кількости пісень, складених українськими автентичними носїями за неосяжну кількість років чи столїть. Є й інші підходи.
В кожному разї виходить дуже багато. Навіть мінїмальні 30 тисяч пісень нїколи не вміщались в одну людську голову чи бодай у найспівучіше велике село. Але якщо б проглянути крізь віки й віки, якщо б розумно порахувати піснї кожного з тисяч і тисяч українських сїл, то вийде... ой багато вийде! Може таки й 6 мільйонів набереться. Нїхто, звичайно, не знає навіть приблизно скільки, але що дуже багато – нїхто не сумнївається. Мабуть, жодний народ у світї не має такого різноманїтного й багатого фольклору, як наш.
А до чого тут автентичний спів? А до того, що в такому багатстві неможливо визначити якийсь спільний репертуар, жанр чи стиль співу. І хоча слобожани миттю й безпомилково впізнають співи Херсонщини, Поділля, Буковини, Полїсся, Карпат, так само як і ті миттю впізнають слобожан чи одні одних («Та це наші, це українцї співають!»), але визначити, за якою такою «автентикою» відбувається це впізнавання, ще не вдавалося жодному етномузикологу чи філологу.
І мусять наші сивочолі етномузиковолхви обмежувати своє розуміння автентики якимсь (кожен своїм) ареалом чи, пак, регіоном, а до того ж якимсь (кожен своїм) історичним періодом. Хоча, сказати правду, це теж дуже сумнївна спроба наукової класифікацїї, бо в одному й тому ж селї чудотворна бабуся може пригостити вас дивним букетом свіжого фольклору впереміш із «давнїми» жорстокими романсами, ще давнїшими псальмами й зовсїм страшним, але дуже популярним кічем; мало того, у її ровесницї з сусїднього села подібний букет може виявитися зовсїм іншим за репертуаром і за манерою співу.
Словом, не існує такого явища, як «автентичний спів». Притягнуте за вуха поняття й розвинута на його основі «школа» нагадують марксистську «класову боротьбу» та вирощений на нїй, як на поживному бульйонї, азїйський комунїзм, примара якого й досї бродить Європою...
А що ж тодї існує? Слово яке хороше! Не повинне воно пропасти! Має десь існувати справжнїй спів, нехай його навіть автентичним називають. Не може ж бути, щоб такого чуда, як пісня, як спів прекрасної піснї, не було СПРАВЖНЬОГО! То де воно?
А воно під носом. Кожна пісня, від найгенїальнїших обрядових та побутових з найглибших столїть до наймерзеннїших триндикавок і «недопалків», що їх смакує нинїшнє поколїння, – КОЖНА пісня може бути відтворена ВІДПОВІДНИМ ЇЙ співом. І ото його, й тільки його, можна чесно назвати автентичним.
Відповідний, справжнїй, автентичний спів – це не в’їдливі горлові тембри, не традицїйні під’їзди, з’їзди та всїлякі інші глїсандо, не характерна нерозбірлива вимова («кому треба, той слова почує»), не...
Коротше, це НЕ КОПІЮВАННЯ ПОПЕРЕДНИКІВ. Це навіть не копіювання самих себе. А що ж це таке, справжнїй спів?
Передусїм, це повне, глибинне розуміння й переживання піснї. Вона має щоразу народжуватись заново. Тільки тодї, коли пісня звучить як «новонароджена», коли вона йде від серця й власної свідомости, не зважаючи на те, як її співали попередники і навіть як її співали самі виконавцї два днї тому, коли вона однаково хвилює, вражає, потрясає і співаків, і слухачів, коли всї переживають так само й ту саму драму, що й творцї піснї – от тодї це й буде спів справжнїй, спів адекватний, відповідний самій піснї. І не має жодного значення, яким тембром і якими технїчними прийомами оснащена пісня, а має значення донесене нею ПРАВДИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. Таку пісню й такий спів можна назвати й автентичними, тільки навіщо?
Слово «автентичний» однозначно й точно перекладається як «справжнїй». Вживання іноземних слів у контекстї, де цїлком достатньо було б свого слова, просто не може бути нїчим іншим, як маскуванням поняття. Чомусь сучасним етномузикологам (подібно як медикам або полїтологам) не хочеться говорити просто й зрозуміло. Чому?
Тому що вони самі до кінця не розуміють, про що говорять. А хочеться говорити. А того хисту, щоб відкрити проблему, а разом з нею – чесно – й свою недокомпетентність і, зрештою, безпорадність, – того хисту, та й бажання, та й сміливости – катма. Як же ти признаєш свою безпорадність, коли в неосяжному саду українського фольклору сьогоднї немає нїкого компетентнїшого за тебе? Хочеш не хочеш, а мусиш брати на свої плечі й на свою совість роль чільного авторитета й наставника, а вже коли взяв, то свою безпорадність показувати людям неприпустимо. Як у медицинї. Як на передовій.
І от наші найученїші фольклористи, етнографи, етнологи, етномузикологи, а за ними й проста, але всевідаюча домашня інтелїгенцїя створили цїлий міф про автентичну народну пісню і відповідний їй автентичний спів. Справжнїй, тобто, спів? – спитаєте. Та справжнїй то він справжнїй, а от не просто справжнїй, а автентичний. По-вченому. Щоб не всякий міг і понїмать. Як у медицинї. Або перед атакою.
І тепер ми всї знаємо, що не просто справжнїй, а справжнїй автентичний спів буває тільки у справжнїх автентичних носїїв фольклору. Це, як нїби саме собою зрозуміло, найстаріші (на момент запису) бабусї та дїдусї, яких нїхто нїколи не муштрував. Вони (це аксїома) природно перейняли свої піснї від своїх старших поколїнь і співають так само, як співали й ті нинї вже покійні поколїння. Ото й є автентичні піснї і автентичне їх виконання. Далї вглиб віків можна не рипатись, бо старіших ХХ столїття звукозаписів практично не існує, а нотні записи, скажімо, ХІХ столїття – то тільки приблизна схема піснї, то не автентика. Вони ж зовсїм не передають атаку звуку, агогіку, закінчення фрази... нї, нї, там автентики нема, там лише скелет піснї.
А що загибель нашої Піснї (дуже повільна, а тому непомітна для її сучасників) почалася й тривала (й триває) разом з агресїєю московської мови й московського «фольклору», разом із знекровленням і занепадом нашого Села, – то це якось потихеньку вислизнуло з-під уваги сильно вчених фольклористів ім. П. Чайковського, і вони, фольклористи, дружно, компетентно, фахово продовжують поповнювати скарбницю української народної творчости... а звідки? Та все від тих самих беззубих бабусь, котрі, як і самі збирачі фольклору, тільки чули про кріпосний лад та вільні козацькі села, а співають хоч і старі піснї, але так, як їх навчило московське радїо. Але переважно вони співають навіть не старі піснї, а ті, що їх навчило... все те саме московське радїо. Школа «московського радїва» почалася ще за Петра І, але по-справжньому зміцнїла й запрацювала вона на повну потужність уже на технологічній базї ХХ столїття.
Тепер, починаючи з появи магнїтофонів у 1950-х роках, маємо неосяжні фонди «польових» записів натурального співу згаданих вище бабусь. Цї фонди десь лежать по горищах, доступу до них простим смертним немає, і нїхто не знає, скільки їх, що з ними робити і що з ними робиться. З різних «джерел» можна довідатись, що українських пісень записано 30 тисяч... 270 тисяч... 700-800 тисяч... 6 мільйонів... Чудовий показник достовірности.
Але це не брехня. Будь-яка цифра має свою підставу. Залежно від того, як рахувати. Одне дїло – кількість паспортизованих, оцифрованих і розкладених по поличках пісень у котромусь із чільних державних фольклорно-етнологічно-наукових закладів, інше – кількість не дуже паспортизованих, але сяк-так збережених записів у приватних колекцїях, третє – теоретична оцїнка кількости пісень, складених українськими автентичними носїями за неосяжну кількість років чи столїть. Є й інші підходи.
В кожному разї виходить дуже багато. Навіть мінїмальні 30 тисяч пісень нїколи не вміщались в одну людську голову чи бодай у найспівучіше велике село. Але якщо б проглянути крізь віки й віки, якщо б розумно порахувати піснї кожного з тисяч і тисяч українських сїл, то вийде... ой багато вийде! Може таки й 6 мільйонів набереться. Нїхто, звичайно, не знає навіть приблизно скільки, але що дуже багато – нїхто не сумнївається. Мабуть, жодний народ у світї не має такого різноманїтного й багатого фольклору, як наш.
А до чого тут автентичний спів? А до того, що в такому багатстві неможливо визначити якийсь спільний репертуар, жанр чи стиль співу. І хоча слобожани миттю й безпомилково впізнають співи Херсонщини, Поділля, Буковини, Полїсся, Карпат, так само як і ті миттю впізнають слобожан чи одні одних («Та це наші, це українцї співають!»), але визначити, за якою такою «автентикою» відбувається це впізнавання, ще не вдавалося жодному етномузикологу чи філологу.
І мусять наші сивочолі етномузиковолхви обмежувати своє розуміння автентики якимсь (кожен своїм) ареалом чи, пак, регіоном, а до того ж якимсь (кожен своїм) історичним періодом. Хоча, сказати правду, це теж дуже сумнївна спроба наукової класифікацїї, бо в одному й тому ж селї чудотворна бабуся може пригостити вас дивним букетом свіжого фольклору впереміш із «давнїми» жорстокими романсами, ще давнїшими псальмами й зовсїм страшним, але дуже популярним кічем; мало того, у її ровесницї з сусїднього села подібний букет може виявитися зовсїм іншим за репертуаром і за манерою співу.
Словом, не існує такого явища, як «автентичний спів». Притягнуте за вуха поняття й розвинута на його основі «школа» нагадують марксистську «класову боротьбу» та вирощений на нїй, як на поживному бульйонї, азїйський комунїзм, примара якого й досї бродить Європою...
А що ж тодї існує? Слово яке хороше! Не повинне воно пропасти! Має десь існувати справжнїй спів, нехай його навіть автентичним називають. Не може ж бути, щоб такого чуда, як пісня, як спів прекрасної піснї, не було СПРАВЖНЬОГО! То де воно?
А воно під носом. Кожна пісня, від найгенїальнїших обрядових та побутових з найглибших столїть до наймерзеннїших триндикавок і «недопалків», що їх смакує нинїшнє поколїння, – КОЖНА пісня може бути відтворена ВІДПОВІДНИМ ЇЙ співом. І ото його, й тільки його, можна чесно назвати автентичним.
Відповідний, справжнїй, автентичний спів – це не в’їдливі горлові тембри, не традицїйні під’їзди, з’їзди та всїлякі інші глїсандо, не характерна нерозбірлива вимова («кому треба, той слова почує»), не...
Коротше, це НЕ КОПІЮВАННЯ ПОПЕРЕДНИКІВ. Це навіть не копіювання самих себе. А що ж це таке, справжнїй спів?
Передусїм, це повне, глибинне розуміння й переживання піснї. Вона має щоразу народжуватись заново. Тільки тодї, коли пісня звучить як «новонароджена», коли вона йде від серця й власної свідомости, не зважаючи на те, як її співали попередники і навіть як її співали самі виконавцї два днї тому, коли вона однаково хвилює, вражає, потрясає і співаків, і слухачів, коли всї переживають так само й ту саму драму, що й творцї піснї – от тодї це й буде спів справжнїй, спів адекватний, відповідний самій піснї. І не має жодного значення, яким тембром і якими технїчними прийомами оснащена пісня, а має значення донесене нею ПРАВДИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. Таку пісню й такий спів можна назвати й автентичними, тільки навіщо?