Diana Makarova · Інтимне. Про страх і непрошених радників.

[don_katalan]

або
ЧИ ЕТИЧНО ПОСИЛАТИ ЛІКАРІВ
Страх їсти.
Жувати, насичуватись, поглинати їжу, долати голод - страх.
О ні, не той що кібофобія, і не різновид аутизму, і навіть не булімія. Просто захворювання, що відключає м'язи. Мої друзі називають це орхідейною хворобою або хворобою зламаної ляльки. Варто уявити ляльку-маріонетку, таку живу в руках лялькаря - і ось вона лежить на стільчику, ручки-ніжки безвільно звісились, голова звернута набік, очі закриті, повіки не піднімаються. Це про мене. Але це ненадовго. Кілька хвилин, а іноді й секунд. І знову все в порядку, до наступного разу. Правда, очі не завжди відкриваються одразу. Ну та й що, повисять ті повіки та й знову відкриються.
Колись впадуть і вже не відкриються, але то буде ще не скоро.
Відбувається це коли сонце, коли забагато магнію, якийсь нервовий сплеск, певна гірська висота (від 700 м над рівнем), забагато фізичних навантажень чи й просто ні з чого - і після їжі. Там фішка в тому що все базується і стартує в жувальних м'язах і гортані. Коли схлопується гортань, то вже може бути небезпечно. Приходиться робити штучне дихання чи спеціальні вправи. Щоб відновилось дихання.
Саме тому я вже кілька років не буваю сама.
Взагалі.
Ніколи і ніде.
І в туалет йду з телефоном, щоб викликати, раптом що. Іноді встигаю викликати. Нещодавно мені видали радєйку, і радєйки оточуючим - так швидше виходить покликати.
Зі мною завжди нянька, але якось мої рідні, друзі та колеги примінились і чергуються. Всі знають, що робити, раптом що. Мені за це завжди соромно, ну, а що робити? Роботі це не надто заважає, а коли таке стається на фронті - військові якось навіть швидше одупляються і чомусь завжди знають, що робити в подібних випадках.
Ну, і якщо сонце може вдарити не завжди, а магній завжди, нервовий сплеск не завжди, а гори завжди, фізичне навантаження не завжди - то їжа практично завжди.
Скільки б не з'їв.
Що би ти не їв.
Тому і народився страх їжі, тому стараєшся їсти потроху, і не гаряче, і не жирне, не надто ситне, і дуже рідко я буваю в ресторані чи кафе, чи у фаст-фуді, чи в столовці, чи за парадним столом, будь-де, де є присутні люди - а коли ми все ж туди заходимо, то мої супроводжуючі вже автоматично сідають так, щоб можна було швидко встати і закрити мене від оточуючих. Бо будь-якої миті я можу зламатись. А зламана людина-лялька чомусь дуже лякає оточуючих, всі починають бігати, метушитись, кричати Швидку, Швидку, сувати до рота якісь пігулки (повбивала б!) і заливати водою (ще гірше)
Тому моя діета вже дуже давно складається з овочів. Це зелений горошок і стручки спаржевої квасолі (я пам'ятаю, що не Бундюель, я добре знаю, що клята Бундюельщина співпрацює з самі знаєте ким), несмажені, боже збав. Просто сирі, запарені окропом. Також сир, той що творог. Варене м'ясо і варена риба, розварені, але не дай боже гарячі. Свіжі салати, звичайні, без витребеньок, де огірок і помідор, цибуля, зелень - і гречнева чи пшенична кашка, розварені до розмазні.
Не рис.
Не молоко.
Не сметана
Не хліб
Картопля - о, ні.
Не тістечка.
Не торти.
Не шоколади.
Не макарони.
О, всього цього я можу собі дозволити поїсти, я навіть кілька разів за останній рік їла шаверму, навесні я її скуштувала вперше в житті, а що робити, коли у Києві тоді взагалі не було змоги знайти хоч якусь їжу, а тут несподівано працюючий кіоск з з цією шаурмою - але усе це рідко, дуже рідко. Коли вже більш нічого немає. І долаючи страх. Бо добре знаєш, що буде потім. Зламана лялька, орхідейна хвороба. Звучить красиво, виглядає страшно.
Мене рятує те, що я обожнюю запарені овочі, розмазані кашки, варене м'ясо й рибу, і можу жити на цьому роками і тішитись. Але оскільки їсти страшно, бо потім все одно буде погано - робити це приходиться не досить часто. Коли вже голод здолає страх. Але зайву вагу при всьому тому я все ж отримую. Так, це непоясненно, але коли озирнутись і згадати, скільки різноманітних гормонів я прийняла за попередні роки, як хаотично їх підбирали, щоб рятувати мене від смерті, та й скільки я втратила за ці роки корисних в цілому органів - то, може, й буде поясненно.
А ТЕПЕР ДО ЧОГО Я ВЕЛА ЦЮ ДОВГУ ПРЕАМБУЛУ СВОЇХ ДІЕТ
Та всього-навсього до корінного питання - етично чи не етично посилати лікарів?
... приходжу якось я до лікаря. Те-се перевіряємо, радимось, пропонує лікування, а це гормони, кажу, о ні, дякую, в мене й так зайва вага, і тут лікар живенько реагує:
- Ротік закрилі і меньше кушать! Меньше кушать і больше двігацца!
На цьому місці я зазвичай скаженію. А коли я стаю скажена - я говорю тихо і вагомо. Так от питаюсь я тихо й вагомо:
- Шановний лікарю... А ви спитали в мене, СКІЛЬКИ я взагалі їм? І що я їм? А ви спитали в мене, на якій я діеті і який в мене спосіб життя? А ви поцікавились, як і де я рухаюсь, і які стреси переживаю? Перш? Ніж? Давати? Такі? Поради?
Двоє таких чомусь побіліли і почали вибачатись. Мабуть, я дійсно виглядала геть скажено. Один ще потім кілька днів по тому вибачався. Як побачить мене, так і вибачається.
А третій такий ще нічого не зрозумів і реготнув:
- Ну, в Освєнціму товстеньких не було, самі розумієте, хе-хе-хе...
Хе-хе-хе... ви уявляєте?
Що ж, потім він вибачався. Треба буде, щоб за Освєнцім теж вибачився, не встигла розвинути думку.
А одна моя дуже добра знайома сказала:
- І правильно. Я такого одного послала.
- Прямим текстом послала? - зацікавлено спитала я.
- Прямим. - задоволено кивнула вона. - Я сказала на це одразу "На **й!"
- А він? - зареготала я.
- А він необережно запитав: "В смислі?" Ну, я і розповіла йому, в якому смислі я це йому сказала.
- Ти крута. - сказала я і задоволено відкинулась на стілець.
Я відкинулась, бо якраз тоді порушила власні правила і посміла з'їсти шматочок хачапурі. Увечері. Вперше за день. Коли голод здолав страх. І моя донька пильно за мною слідкувала, щоб швидко скочити, підійти і закрити мене від оточуючих.
Зламана лялька - воно лише звучить красиво, а виглядає страшно.
Так от - я завжди ставилась до лікарів з ніжайшим пієтетом. Бо вони довго вчаться, бо вони нас рятують, бо коли нам погано - "лікаря, лікаря..." кволо белькочуть наші вуста сахарні.
А потім мені невдало зробили операцію.
А потім вкрай невдало зробили елементарну операцію моїй дитині, де жахливі наслідки спричинила звичайна лікарська недбалість.
А потім цілий ряд профільних лікарів чомусь роками уперто прописував мені магній, лікуючи профільну хворобу зламаної ляльки, доки я сама не зазирнула в інструкцію, в якій великими літерами було написано: "приймати при хворобі зламаної ляльки ПРОТИПОКАЗАНО!" Тобто, все, що зробили для мене лікарі - це поглибили і зробили тяжчим перебіг цієї хвороби. Профільної.
(назва хвороби неважлива, вона тут просто прикладом)
Тоді сіла я і подумала, за шматочком хачапурі, з'їденого наперекір страху, уперше за день, пізно ввечері - о, я вдячна лікарям, які рятували мене від смерті. Але чи вдячна я лікарям, які поглиблювали мою хворобу? Хоча їм варто було просто зануритись в елементарну інструкцію до препарату. Або просто знати, що при цій хворобі (профільній) магній геть протипоказано.
А потім я подумала - а чи етично посилати лікарів?
Навіть коли вони поводяться непрофесйно.
А коли вони поводяться неетично?
І зрозуміла я, що посилати лікарів етично, особливо коли вони поводяться неетично.
А іноді посилати їх вкрай показано.
А іноді треба і вимагати вибачень.
Прим.
Діет не потребую.
Примприм.
Порад по лікуванню теж.
Примпримприм
ДІЕТ ТА ПОРАД ПО ХАРЧУВАННЮ І ЛІКУВАННЮ НЕ ПОТРЕБУЮ
(робимо ставки, панове)