![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanСерйозно – тому що йдеться про найбільшу й найважливішу духовну спадщину українцїв, але, хоча в «автентичні співи» й закохані немало талановитих і розумних людей, навіть серед них тлумачення проблеми залишається вкрай неоднозначним, а більшости українцїв ця проблема не торкається взагалї.
Йдеться таки переважно про спів, а не про пісню. Кожна наша пісня, в добрий час записана (на папері, на грамплатівках, на воскових цилїндрах, на суперсучасних носїях), несе в своїй мелодїї, гармонїї (поголоссї) та в словах не тільки багату, просто неосяжну варіативність, але й дещо незмінне: певний важливий зміст, закладений у слова, і не менш важливий ДУХ ПІСНЇ, закладений передусїм у мелодїї. Але не тільки. Дух нашої народної піснї завжди домінує і, своєю чергою, впливає й на мелодїю, й на поголосся, а вже ж саме собою на співаків і їхню технїку співу.
Або й не впливає. І тодї народжуються й розростаються потвори типу сучасної української естради чи шоу-бізнесу. Характерна й визначальна риса таких явищ – нестримний егоїзм і його творчі наслїдки – споживацький характер самої ідеї співу. Споживачами є майже всї слухачі («Якась ця пісня нудна, співати треба щось веселїше, бадьоріше»), споживачами є професїйні виконавцї «А що нам за це заплатять?»), споживачами є ідеологічні натхненники співу («Наші піснї повинні формувати сильного й свідомого українця»). Задовольнити всї цї потреби неважко, але коли це стає системою й неодмінним атрибутом пісенної культури (а воно стає), то така культура невдовзї перетворюється на чистий бізнес, орієнтований на споживача. А будь-яка реалїзацїя будь-якої піснї (запис її співу) – на товар, продукт для практичного використання (від тіпа методички для формування сильного й свідомого українця до тіпа звичайного туалетного паперу для гігієни).
Ми заїхали в цей базар так глибоко, що й виїзду не бачимо. Тому переважно втїшаємо себе думкою, що, мабуть, так і має бути, новий час – нові піснї, час покаже, що справдї потрібне. Але час (скажімо, остання сотня років) невблаганно показує, що потрібного кіт наплакав. Попри фантастичну продуктивність наших музик – композиторів, поетів, аранжувальників, співаків, – попри тисячі й тисячі щоденних новинок, якими просто забиті всї мікрофони, камери, теле- й радїоканали, сцени, криті й некриті ринки, вся ота «творчість» десь моментально щезає, як туалетний папір. І коли якомусь товариству забреде в голову «а давайте заспіваємо», то починається метушня, і згадає це товариство «Атулибкі хмурий дєнь свєтлєй», а якщо це товариство містить у собі трохи просвітлених, то «Рідна мати моя», а якщо ще й має на метї формувати справжнього українця, то тодї вже «Ой ти, Галю» з усїма найновішими поправками, які акцентують мужність і шляхетність українських козаків. Байдуже, що ті поправки геть спотворили зміст і без того незграбної танцювальної кричалки. Байдуже, що блювотні голоси «веселенької» компанїї нїхто нїколи не запише, а як запише, то завтра й витре з жахом, зате яка насолода для легенїв і горлянки, яке фізїологічне задоволення – нїби після шестигодинної їзди виліз із білої тойоти й смачно потягнувся...
Та бродять по цьому базарі люди, яким бог дав і слух, і голос, і добру пам’ять, і природний смак, відчуття справжнього. Їх небагато. Їх в усї часи було небагато, але базар був не такий крикливий, і вони легко знаходили один одного; знаходилися й трохи зголоднїлі за красою слухачі. А весь люд ще не був отруєний надужитком комерцїйної продукцїї, то слухав тих характерників хоч і без наслїдків, але затаївши подих. Ото тодї й творилися шедеври, якими прославилась Україна і які ще зовсїм донедавна вмів співати чи не кожний селянин, і без усяких засобів ті піснї столїттями передавалися з поколїння в поколїння й чомусь не забувались...
Сьогоднїшнїм характерникам складнїше. Вони добре знають цїну сучасній «пісенній продукцїї» й швидко знаходять найкраще, що в нас є, – старі піснї. І хто вже припав до цього джерела, того більше не спокусять нїякі сучасні хіти, бомби й топ-селлери, нїякі суперспівачки, а нехай би вони роздяглися хоч до останнїх стрінгів. Цї характерники перестануть вештатись по нашому базару, їм до кінця днїв вистачить бездонної спадщини, яка насправдї не старіє.
Але є в них і проблеми. Та й хіба може заспокоїтися творча душа? І проблемою проблем виявляється загадка, яку вже традицїйно називають «автентичний спів». Варто зупинитися на цїй загадцї й поговорити про неї ґрунтовно. Але наступного разу, бо для розумного на сьогоднї досить
Йдеться таки переважно про спів, а не про пісню. Кожна наша пісня, в добрий час записана (на папері, на грамплатівках, на воскових цилїндрах, на суперсучасних носїях), несе в своїй мелодїї, гармонїї (поголоссї) та в словах не тільки багату, просто неосяжну варіативність, але й дещо незмінне: певний важливий зміст, закладений у слова, і не менш важливий ДУХ ПІСНЇ, закладений передусїм у мелодїї. Але не тільки. Дух нашої народної піснї завжди домінує і, своєю чергою, впливає й на мелодїю, й на поголосся, а вже ж саме собою на співаків і їхню технїку співу.
Або й не впливає. І тодї народжуються й розростаються потвори типу сучасної української естради чи шоу-бізнесу. Характерна й визначальна риса таких явищ – нестримний егоїзм і його творчі наслїдки – споживацький характер самої ідеї співу. Споживачами є майже всї слухачі («Якась ця пісня нудна, співати треба щось веселїше, бадьоріше»), споживачами є професїйні виконавцї «А що нам за це заплатять?»), споживачами є ідеологічні натхненники співу («Наші піснї повинні формувати сильного й свідомого українця»). Задовольнити всї цї потреби неважко, але коли це стає системою й неодмінним атрибутом пісенної культури (а воно стає), то така культура невдовзї перетворюється на чистий бізнес, орієнтований на споживача. А будь-яка реалїзацїя будь-якої піснї (запис її співу) – на товар, продукт для практичного використання (від тіпа методички для формування сильного й свідомого українця до тіпа звичайного туалетного паперу для гігієни).
Ми заїхали в цей базар так глибоко, що й виїзду не бачимо. Тому переважно втїшаємо себе думкою, що, мабуть, так і має бути, новий час – нові піснї, час покаже, що справдї потрібне. Але час (скажімо, остання сотня років) невблаганно показує, що потрібного кіт наплакав. Попри фантастичну продуктивність наших музик – композиторів, поетів, аранжувальників, співаків, – попри тисячі й тисячі щоденних новинок, якими просто забиті всї мікрофони, камери, теле- й радїоканали, сцени, криті й некриті ринки, вся ота «творчість» десь моментально щезає, як туалетний папір. І коли якомусь товариству забреде в голову «а давайте заспіваємо», то починається метушня, і згадає це товариство «Атулибкі хмурий дєнь свєтлєй», а якщо це товариство містить у собі трохи просвітлених, то «Рідна мати моя», а якщо ще й має на метї формувати справжнього українця, то тодї вже «Ой ти, Галю» з усїма найновішими поправками, які акцентують мужність і шляхетність українських козаків. Байдуже, що ті поправки геть спотворили зміст і без того незграбної танцювальної кричалки. Байдуже, що блювотні голоси «веселенької» компанїї нїхто нїколи не запише, а як запише, то завтра й витре з жахом, зате яка насолода для легенїв і горлянки, яке фізїологічне задоволення – нїби після шестигодинної їзди виліз із білої тойоти й смачно потягнувся...
Та бродять по цьому базарі люди, яким бог дав і слух, і голос, і добру пам’ять, і природний смак, відчуття справжнього. Їх небагато. Їх в усї часи було небагато, але базар був не такий крикливий, і вони легко знаходили один одного; знаходилися й трохи зголоднїлі за красою слухачі. А весь люд ще не був отруєний надужитком комерцїйної продукцїї, то слухав тих характерників хоч і без наслїдків, але затаївши подих. Ото тодї й творилися шедеври, якими прославилась Україна і які ще зовсїм донедавна вмів співати чи не кожний селянин, і без усяких засобів ті піснї столїттями передавалися з поколїння в поколїння й чомусь не забувались...
Сьогоднїшнїм характерникам складнїше. Вони добре знають цїну сучасній «пісенній продукцїї» й швидко знаходять найкраще, що в нас є, – старі піснї. І хто вже припав до цього джерела, того більше не спокусять нїякі сучасні хіти, бомби й топ-селлери, нїякі суперспівачки, а нехай би вони роздяглися хоч до останнїх стрінгів. Цї характерники перестануть вештатись по нашому базару, їм до кінця днїв вистачить бездонної спадщини, яка насправдї не старіє.
Але є в них і проблеми. Та й хіба може заспокоїтися творча душа? І проблемою проблем виявляється загадка, яку вже традицїйно називають «автентичний спів». Варто зупинитися на цїй загадцї й поговорити про неї ґрунтовно. Але наступного разу, бо для розумного на сьогоднї досить