Невелика оповідка про Козаровичі

[don_katalan]

Ruslan Gorovyi разом з Liudmyla Gorova
Поїздка в Козаровичі намалювалася випадково у вихідні.
«Руся, – написала знайома, – там є сім’я, хата згоріла вщент, треба холодильник. Можеш допомогти?»
«Та можу. Чого ж не можу. У нас саме є кілька на складі».
Оскільки вся ця історія не планувалася заздалегідь, то в наявності у мене був лише джип, в який влазив невеличкий холодильник.
– Вам такий підійде поки що? – запитав я по телефону, який мені дала знайома.
– Та будь-який підійде, – відповіла господиня.
– А ще щось треба?
– Тепле одіяло можна?
– Привезу.
В результаті я набутував у наш «Джипсі», як між собою ми нарекли Джип «Патріот», на якому тепер їздимо, холодильник, мікрохвильовку, ковдри, подушки, електрочайник і пакет їжі. Ранкова тривога застала мене вже на виїзді зі столиці, тож вирішив не вертатися. Вже в Демидові спинився на каву, глянув повідомлення від ДСНС і мапу тривог – вся країна.
– Тварюки, ніяк не вспокояться.
На вулиці, яку назвала пані Віра, наш табір ще не був. Асфальту тут немає, їду повільно. На узбіччі, попри сонце, видно паморозь.
– Не підкажете номер будинку? – питаю у двох панянок на вєліку.
– О! – пхикає одна через губу. – Знов їм привезли. Вже скоро через горло лізтиме.
Зазвичай я на такі заяви реагую дуже гостро, однак оскільки я дійсно ще не бачив ситуації на власні очі, намагаюся бути максимально ввічливим.
– Ви вирішили з сусідами бідою мірятися?
– Так а шо, тільки в них біда? У всіх біда! Он в людини теж хати немає, – маше рукою пані.
Помічаю чоловіка з вєліком, який виходить на дорогу. Вцілів лише парканчик, хати за ним немає. Жінки ґелґотять ззаду, та я, не звертаючи уваги, йду знайомитися.
– Юра.
– Руслан. Мо’, вам яка допомога треба?
– Та шо тут допоможеш? – показує на руїни чоловік, – нема нічого. Будинок, мо’, дадуть модульний. Оце ходжу, з головою спілкуюся.
– А живете де?
– Та де? В погребі. Погріб цілий.
– Ого. А зима ж?
– Ну, то ж кажу, мо’, дадуть будиночок.
Виймаю з машини пакет продуктів, вішаю йому на руль велосипеда.
– Запишіть мій номер, ми з друзями тут буваємо раз на два тижні, будемо хоч їжею допомагати.
Чоловік лізе у внутрішню кишеню піджака, дістає ручку і клаптик паперу.
– Диктуйте, – кладе папірчик на паспорт.
Я диктую і бачу, як важко йому писати.
– Та руки замерзли, зараза.
Згадую, що в бардачку маю рукавиці. Не дуже теплі, та все ж.
– Тримайте. Подумайте, що ще треба і зідзвонимося.
– Бувай зоровий.
Сідаю в машину. Підбігає одна з жінок, яка бачила, що я щось дав чоловікові.
– Так, може, і нам щось дасте?
– А що вам треба?
– Та все треба, – запопадливо змінює голос, – життя ж, бачите, яке?
– «Всього» в мене немає. У вас хата ціла?
– Ну, хата-то ціла…
– То й добре… – зачиняю двері в машину, просто фізично відчуваючи ненависть потилицею.
Хата, яку я шукав, виглядає приблизно так, як я й думав. Її фактично немає. Лише обгорілі стіни. Віра Яківна з чоловіком живуть у сараї.
– Вцілів?
– Та який вцілів. Цілий лише погріб був, сарай відбудували. Син гроші дав.
– А син де?
– Воює.
Виймаємо привезене. Заносимо у двір.
– Ой, як добре, – радіє господиня ковдрі, – буду спати сьогодні, як королева.
Ходимо згарищем, розглядаю все навколо.
– Ми пішки пішли на Київ, – розказує господар. – Бо в мене інсулін закінчився. Дійшли до Лютежа, а там нас волонтери вже підібрали.
– А хата?
– Ми дев’ятого пішли, а десятого в хату попали. Росіяни тут же в городі стояли з мінометами. Ну, їх і накрили, знамо діло. Ми перед цим в погребі сиділи, то страшне. Як гахне, то аж плити підскакували.
– А росіяни розрішили вийти?
– Та ми не питали. Кого питать? Пішли собі та й усе. На свій страх і ризик.
Господарі весь час намагаються мені запропонувати щось взяти додому.
– Мо’, картоплі?
– Дякую, не треба.
– А он які гарбузи вродили! Мо’, гарбуз?
– Я ж не свататися до вас приїхав, – сміюся, – не видумуйте. Отже, телефони ваші та сусіда Юри в мене є. Десь через тиждень-два навідаємо ще. Привеземо їжі ще і пралку. Бо пралку разом з холодильником я точно не всунув би в машину.
– Бувай зоровий, бережи тебе Боже.
Вирулюю на дорогу в напрямку Києва. Потроху теплішає. На блокпосту мене вперше ретельно перевіряють не фізично, а по документах. Я цьому навіть радію, бо війна розхолодженості не терпить.
– Який у вас шеврон гарний, відьмацький, – кажу дівчині, яка пробиває машину по базі.
– Всі ми, дівчата, відьми, хоч я й не з Конотопа, як ви.
– Це точно. Моя відьма з Поділля.
– Ого!
– «Буде тобі враже» чули?
– Пісню? Так!
– Це її вірш.
– Нічо собі. Вітання переказуйте.
– Домовилися.
– Гарного дня.
– І вам.