Diana Makarova · ВИЖИТИ. СМАЛЕНИЙ ВОВК

[don_katalan]

частина друга - перша тут
... розмова точилась тиха, але була вона як крик.
Люди говорили про те, як тяжко жити переселенцям, як складно знайти житло, особливо коли ти з дітьми і тваринами - і я знала все це. Я розуміла цей біль, бо я ж і сама така.
Я розуміла цей біль, бо в першій хвилі відтоку переселенців з Донбасу (2014-2015 рр) стикнулась з тим, що, попоневірявшись по Україні, люди повертаються назад, в окупацію.
Чому люди не лишались?
Житло...
... Житла не було. Люди жили, хто в гуртожитках, хто на канапі у родичів, а якщо зі старими, з дітьми, та ще з тваринами - це просто жах. Складалось враження, що ці люди нікому в країні не потрібні. І найперше таке враження складалось в серцях у тих людей. Гіркий хліб переселенця. Болить серце, коли навіть уявиш. Ламались волонтери, працюючи з цим народом - від болю власного і від болю людей, що виливався в гірку образу, образа в крик.
Тим часом в нас тоді розривались телефони від пропозицій. Нам телефонували голови сільрад, директори шкіл - останні з надією на сім'ї з дітьми, бо "дітей мало, школу закривають, діти будуть їздити до сусіднього села, а ми хочемо зберегти селу школу". Останнє - це реально серйозна мотивація. Село, що прийняло б сім'ї з дітьми, ті сім'ї на руках носило б.
Нам пропонували просто порожні хати і хати на виплату, хати з мінімальним вкладом, наприклад, сплата електрики. Людей просто кликали до цих сіл, обіцяли допомогу насінням і саджанцями, спокушали садами і гектарами землі.
Ми знали - села в Україні вимирають. Ми й самі гасали Україною і бачили ці напівпокинуті села, цілі вулиці порожніх хат - і, чесно, ми не розуміли, як можна жалітись на недостаток житла в країні, коли такі пропозиції?
Ми пропонували їх перселенцям.
ОДНА СІМ'Я
Лише одна сім'я з усіх, з якими я була знайома, згодилась на таке життя. Можливо, в інших волонтерів своя статистика, але я знаю точно, що кількість бажаючих жити в селі була настільки мізерною, що навіть проценти вивести було складно.
Чому? Ми ставили питання. Нам відповідали:
- Тому що у селі нема роботи.
- Але якщо вам треба вижити, адже у вас діти, то це ж село. Ви зможете виростити там продукцію, ви зможете завести скотину, птицю, кролів, та що завгодно.
Особисто я реально цього не розуміла. Я, знаєте, була родом з селища міського типу, а сама була міського складу аж до скону. І працювали, і відпочивали в місті. Але коли настали дев'яності, потім такі ж буремні нульові, зарплатню припинили платити - ми, всі такі тіпа міські, завели корову, телят, цілу отару кіз, гусей, качок, курей, посадили огороди - і почали виживати.
І виживали аж гай гудів. Взнали на своїх хребтах все, про що розповідала мама та бабуся. І як косити, і як доїти, і як воно - вставати щодня о п'ятій. Гній вергали, сапали городи до скону, косили траву, ворочали сіно, молоко сепарували, забули навіть, як воно - купувати у магазині масло та сметану, тим більше, що в магазинах цього тоді вже й не було, сири варили, городину квасили, і покажіть мені, чого б ми не могли б зробити, аби прогодувати своїх дітей.
Хотілось городського життя? Звичайно. Та мова тоді була не про це, а про те, щоб вижити. І щоб вижили наші діти.
Тому не розуміла я оцього "в селі нема роботи"
Та що ви? В селі стільки роботи, що були б сили її всю поробити - а поробити всю сільську роботу неможливо. Чим більше робиш, тим жадібніший до роботи, бо ця сама робота приносить і їжу, і гроші.
Ми бачили смаленого вовка.
Тож спробувала я сказати це переселенцям.
- Та ні. Ми привикли на заводі (шахті, установі) Ми не сільські. - відповідали нам голодні, та явно ж голодні і бездомні люди.
І повертались до окупації.
- Чому ви повертаєтесь? - питали ми.
- Там в нас житло, а тут немає.
- Так вам дають в селі житло. Безкоштовне. Так, треба вкластись, попрацювати. Але ж допоможуть. Заходьте і живіть, працюйте. Чи вас там в ДНР чекає робота?
- Та нє, яка там робота. Ще шукати нада, та і чи найдеш.
- То чому ви туди їдете?
- Так там у нас житло.
- Так і тут вам дають житло.
- Так тут в селі роботи немає.
- Так і там роботи немає.
- Так там у нас житло.
Отаке замкнуте коло ми чули, і диву дивувались, аж доки хтось нам не пояснив:
- Ви розумієте, Донбас, він загалом городський. Люди просто не звикли працювати у селі. Ну, не вміють вони працювати на землі і зі скотиною.
- Тобто? - дивувались ми. - Так в них же діти голодують. То можна і навчитись.
- Та ми городські. - відповідали нам люди.
І повертались до окупації. Або роками жили на допомогу волонтерів і виплати ВПО. У мене самої досвід спілкування з сім'ями, які роками просили волонтерів допомоги в оплаті орендованого житла, роботу так і не могли знайти, але на пропозицію їхати в село і там працювати на свій достаток, махали руками, а чи навіть обурено казали:
- Я? В село? Та я ж городська. Що я там буду робити?
Я продовжувала дивуватись. Я сама прожила сімнадцять років у Києві, але коли мені набридло сплачувати оренду чужому дяді - знайшли ми розвалюху у селі, переїхали туди і жили там, практично на будівництві, ні вікон ні дверей, затуляли ті отвори ковдрами, в зоряне небо з ліжок зирили, бо і стелі не було. Пташки пурхали кімнатами і коридорами - пташки звивали гнізда всередині будинку. То на що я готова, аби вижити? Думала я, посміюючись собі. Та геть на все. І знову, як і колись у молодості, садила городину, порала сад, вергала гній і заздрісно прислухалась до співу сусідського півня. Ще трохи - і курочок би завела. І півника, авжеж.
Я бачила смаленого вовка. Я з ним зжилась і давно вже його поважала.
Пройшли роки.
Двадцять другий вдарив нас так, що, мабуть, третина країни стала переселенцями чи біженцями. Ми і самі втікали зі свого села.
Ми не знали, де будемо жити. Тому взяли з собою всі палатки, які мали. Бо могло бути так, що жити прийдеться просто неба. Ми були готові на це, аби вижити. Ми не боялись. Бо ми вже бачили смаленого вовка, і не раз. Він давно став нашим товаришем і йшов поруч, позиркуючи лукавим оком і чухаючи час від часу опалені боки.
На що я готова піти заради того, аби вижити?
Та на що звелить смалений вовк - на те й готова.
... розмова в інтернеті точилась тиха і печальна, але звучала як крик. Про тяжкий хліб переселенця, про те, що важко знайти житло, та ще й коли ти з дітьми і тваринами. Я пробігала повз розмову і раптом зацікавилась. Мені стало страшенно інтересно взнати, а що ж наразі з вимиранням села, з тими тисячами порожніх хат? Чомусь мені здалось, що зараз вони мусять бути заселеними, адже такий потік переселенців, що ті 2014-15-ті роки нервово смалять десь вдалечині.
- А що з тими порожніми селами? - спитала я. - Чи є якась статистика експансії переселенців до села?
І от що мені відповіли...
- В селі немає роботи.
(ну, тут я знову хмикнула - окей, люди вважають роботою лише те, за що отримують зарплатню)
- Щоб жити в селі, треба облаштувати спочатку ту хату, яку тобі запропонують
(звичайно, сказала я, ми ось якраз таку хатину облаштовуємо - ні води, ні туалету, така собі бабусина хатинка)
- Там неможливо жити, нема інфраструктури.
(ну, але є вибір, можна поїздити й знайти село, де до магазина кілометр, до зупинки з пів кілометра, вже краще, ніж в приймах у людей а чи взагалі без хати)
Далі пішло ще цікавіше. На одкровення про смаленого вовка і як ми виживали, завівши господарство у селі, мені відповіли:
- Не всі вміють жити в селі. Тут кожному своє, хто на що вчився.
(ага, тобто, біла кісточка вчилась на спеціальності високого рангу, а такі як я, спеціально вчились коровам хвости крутити)
- Там немає нічого безкоштовного.
(ну да, волонтери далеко, але ж ви навіть не спробували, можливо, громада допоможе?)
- Там хейт найвищого рівня, нас просто закльовують в селі!
(отут стоп, дорогі мої. Так, в селі не просто стати своїм, але ніколи там не будуть клювати людину, беручку до роботи. Заздрити будуть, але і поважати будуть. Село поважає людей, готових до роботи. То що ж ви таке сказали чи зробили селу, що воно почало вас хейтити? Чи не те, що й мені - "тут кожному своє, хто на що вчився" - мене цим класно вдарили по носі, можливо, і село відчуло від вас щось подібне?)
- Умови жахливі.
(це точно, умови в селі непрості, але коли нема де жити, то прийдеться й побігати до надвірнього туалету, і воду поносити з криниці, хіба ні?)
- Там криси, миші, блохи. Там треба відновлювати електрику і копати криницю. Це все непросто.
(ага, розумію, з подібним зараз справляється наш франківський філіал, і копає криницю, і проводить електрику, і готується до навали пацюків та мишей - тендітні міські дівчатка усе це роблять, а що робити?)
- Там треба робити косметичний ремонт
(та ви шо?)
- Село підходить як екстрім, а в нас сім'ї з дітьми. В селі це неможливо.
(здрасті, а я з ким в селі жила? А більшість України де виросла?)
- Люди хочуть і мають право працювати по своїх професіях. А де я буду працювати у селі? А стрес від неможливості самореалізуватись в професії знаєте який? Не менший, ніж від евакуації.
На цьому місця я вже не витримала.
Мало того, що люди навіть не помітили, як хвицнули мене по носі - мовляв, ти вчилась за коровами ходити, а ми біла кісточка, ми того не можемо ("кожному своє, тут хто на що вчився") Мало того, що люди навіть не помітили цього пихатого і зверхнього - пфе, ми не сільські, а ти як хочеш, то вергай гній.
Але оцей стрес від неможливості самореалізації в професії мене доконав. Я згадала, як мчали ми в евакуацію і я кричала:
- А лопати, сапи, граблі взяли? Невідомо, як нам там прийдеться. - тобто, я знову була готовою і до самореалізації копати землянку, і до самореалізації саджати город, і до тої ж проклятущої самореалізації крутити хвости коровам. Аби лишень вижити і допомогти вижити своїм.
А тут, блін, стрес від от етого самого... Неможливості самореалізуватись, ти бач. І я відповіла:
- Боже, як страшно. Це ж такий сильнючий стрес - неможливість самореалізуватись в професії. Навіть не згадаю, чи був у мене той стрес, коли я в 14-му році пішла до волонтерства, начхавши на попередні професії. А хлопці та дівчата, що пішли воювати, забувши про самореалізацію у попередніх професіях - цікаво, чи був у них той стрес? Ви дійсно вважаєте, що коли країна у вогні, коли потрібно вижити за будь-яку ціну і зберегти життя й здоров'я сім'ї, тим самим і державі - оцей стрес від недостатньої самореалізації у професії мусить диктувати?
Знаєте, що мені сказали у відповідь?
Що фронт - це поклик серця і теж, в принципі, про бажання самореалізації.
Ще раз...
Фронт - це теж про самореалізацію.
Тобто, чоловіки й жінки йдуть в те пекло, аби самореалізуватись. Усього-навсього.
Знаєте, на цьому мені стало так гидко, що змовчати б і піти собі далі. Я не змовчала. Я пояснила, що люди йдуть на смерть не з бажання самореалізації, та навіть не за покликом серця, а просто тому що так ТРЕБА. Щоб їхні діти, та й взагалі діти України не бачили смаленого вовка.
І я, здається, зрозуміла, звідки це все - ця пиха "хто на що вчився, кожному своє" Оце ниття, що ніхто не допомагає, а жити як? Оця образа на захід України, що підняв ціни на житло до небес. До речі, захід України дійсно їх підняв.
Я також зрозуміла, чому в селі цих людей так хейтили. Якщо в побіжній розмові ці милі люди змогли так принизити просто співрозмоника ("тут хто на що вчився, кожному своє, я б ніколи не змогла жити у селі, а ви йдіть, заведіть худобу, в чому річ") - то що вони могли ляпнути в тому селі? Навіть не помічаючи свого ляпа.
А село подібного не прощає.
... знаєте, я йду по життю не надто гладенькою доріжкою. Я знаю, що таке голод, і я знаю, що таке війна. Я знаю, як воно, рятувати малих дітей і своїх рідних, включаючи котів з собаками, від всього цього - і знаю я, що ви теж цю науку пройшли. Я бачила смаленого вовка, він давно йде поруч зі мною, ми подружились, я поважаю його мудрість. Він точно знає, що треба робити, аби вижити. Він точно знає, що треба робити, щоб вижила його зграя.
Все.
Все можливе.
Мій вовк знає також, що можна й треба просити підмоги у тоаришів по зграї - але тільки тоді, коли ти й сам готовий на все, щоб вижити. І тільки тоді, коли ти твердо пам'ятаєш - найперший твій рятівник є ти сам. Ніхто тобі не допоможе, як сам собі не допоможеш.
Я також знаю, що доки людина обирає:
- Ні, я не буду цього робити, я цього не вмію. І я не на те вчилась...
То цю людину ще не догнав її смалений вовк.
І слава богу.
Нехай так і буде.
Щасти тобі, людино. Не знаю, як ти прорвешся крізь бурі нашої війни, щоб не наздогнав тебе смалений вовк так, як він вміє наздоганяти - але коли вже наздожене, і ти почуєш за плечима його рик і запах смаленого хутра, згадай його головну заповідь
НІХТО НЕ ДОПОМОЖЕ ТОБІ, ДОКИ ТИ САМ СОБІ НЕ ДОПОМОЖЕШ
уууууууууууууууууууууууууу...........

Comments

[dsavenkov]

Маячня