Є поняття - красиво. А є - красівенько.

[don_katalan]

Diana Makarova
Різниця як між фільмами Джармуша - і серіалом Санта-Барбара.
Як між вишуканими інтер'єрами Провансу - і будинком Пшонки.
Як між Ромі Шнайдер, що пірнає до басейну, ані грама косметики на прекрасному обличчі - і дівчиною з свіжонакачаними силіконом губами, нарощеними віями та волоссям - дівчини, що блимає бездумно тупуватими овечими очима з базарного плакату "Експрес манікюр"
Як між балеринами Дега і музикою Дебюсі - і хвацьким притопуванням псевдогопака під шатром сільської свайби, під акомпанемент "Гоп, кумо, вареники!" у виконанні п'яненького гармоніста Васі-тракториста, три класи музичної студії в райцентрі. І ковьор з лебедями за спинами у молодих.
Як між картинами Моне (та хоч і Мане!) - і парадними портретами Іллі Глазунова.
Як між чорно-білим фото брудної і прекрасної мармизи дівчиська у військовій формі - і напіввоєнними листівками у стилі пін-ап з губастими дамочками в яскравій помаді.
Я говорю про мистецтво - і про кітч.
При всьому цьому неважливо - Мане чи грець з ним, та хоч і Моне! Чи Дега, чи Ван Гог, бо навіть той же гармоніст Вася може раптом проявити геній в малюванні, і його картини високого примітивного штилю увійдуть до аналів світового мистецтва, а джазовий оркестр ресторану "Під івою в Запуп'янську" раптом виконає таке неможливо свінгове попурі з частівок "Гоп, куме, вареники!" - що розридається Бернстайн від щастя і перевернеться десь Леонід Осіпович, хруснувши від досади зотлілими кістками. Бо немає рамок у мистецтва - як немає рамок і в кітча, вічного його супутника та антагоніста.
І зрозуміти, що є що, може допомогти лише одне - і це одне, таке маленьке й непомітне, вмонтоване в нас з народження чи прикручене при вихованні, і є тим індікатором, який примушує нас завмерти в очікуванні дива перед напівбомжуватим вуличним музикантом, який виводить Альбіноні настільки чисто, наскільки неможливо сальне його волосся і привоняні штани - і він же, той індікатор, дозволяє нам встати й вийти з оперного, не дочекавшись дозволеного падіння завіси, приховуючи кривизну обличчя від того як кіксанув на коді герой-коханець в останній арії і від аляповатих декорацій такого, здавалось, багатообіцяючого спектаклю.
Я говорю про смак - і несмак.
При цьому необов'язково кохатись в тому Дебюсі і шпацирувати до оперного. Вдягатись від Валентіно і вправно жонглювати виделками для фруктів, риби, м'яса, і боже збав не сплутати!
Та ні.
Я бачила бабусь в селі, які мали стільки смаку у поєднанні своїх стареньких спідниць та кофтин, що той же Валентіно від заздрощів повісився б, перед цим плеснувши отрути Сен Лорану. А в тому ж оперному зустрічається стільки несмаку, що можна сміливо назвати його кітчем.
Я говорю про індікатор.
Він або є, або його немає.
... тепер про інше, але одне і те ж насправді.
Можна сидіти в компанії і в захваті розповідати, яка ти вправна відьма - а можна одним поглядом примусити чоловіків забути геть про все, і, вставши мовчки й пішовши в темряву, твердо знати, що кожен з них тут же теж скочив зі своїх стільців й зробив порух йти за тобою, і, лише шарпнутий за пояс законною дружиною своєю, прийшов до тями, зупинився і таки не пішов.
Чи таки пішов?
Можна усе життя гратись в зіллєчка та настоянки, на повню кричати подругам:
- Що, по мітлах? Полетіли, дівоньки?
(сама так гралась, хто нам забороняє гратись, зрештою?)
а можна тихо і мовчки, з дня в день варити бабусину настоянку, напувати вмираючого рідного - і зрештою вирвати для нього ще кілька років спокійного й безболісного життя.
Я говорю про вміння і знання - і галасливе жіноче продавання саму себе як "відьма-я-тому-бійтесь-мене-подруженьки-й-бажайте-чоловіки"
Я говорю про горду тишу самоповаги - і базарний вереск самопродажу в стилі пін-ап.
Україна завжди була країною прихованого матріархату, жіночого таємного знання, чоловічої мудрої проникливості і розуміння, що існують речі, в які і проникати не варто.
Україна завжди намагалась якось натякнути на цю досить пікантну обставину, але ніхто не зміг досягнути того, що зміг Микола Васильович, наш, безсумнівно - і Тарас Григорович, мудрець, містичний іноді аж до глибин і de profundis.
Ніхто - крім, може, Івана Драча, Бориса Івченка та Івана Миколайчука, що задавав тон всій тій шаленій компанії, яка кохалась і купалась у пошуках своєї пропавшої грамоти.
Так і не стало в нас пана Анджея, який би зміг вибудувати лінію таємного правління і панування жінок над чоловіками, тонкого і невимушеного правління дамського ордену, а в нього це вийшло - клянусь чорним волоссям Єніфер і бюстом Філіпи! Але пан Анджей не писав про Україну і згаданий тут лише як приклад тонкості гри і натякового поклоніння нерозгаданій жіночій потаємній суті.
І це теж про смак та несмак.
І це теж про мистецтво й кітч.
Про темно-світле і безкінечне знання, яке і слів не має, щоб про себе розповісти, та і чи треба розповідати - і продаж себе в стилі базарного і кітчевого пін-ап.
... тому я вдячна своїй стрічці за смак.
Я вдячна за те, що вкрай мало хто запостив в себе цей кітчевий календар.
Дякую вам, друзі.