Diana Makarova · БИЙ, БІЖИ, ЗАМРИ...

[don_katalan]

Diana Makarova · БИЙ, БІЖИ, ЗАМРИ...
Погане діло, вкрай погане.
Я знову не боюсь.
Я не боялась у чотирнадцятому, в п'ятнадцятому теж. Я вперше забриніла страхом, коли ми мчали до Водяного, це був січень п'ятнадцятого, але бриніла так собі, не дуже. Я просто діловито розмотувала шарф, аби ніде не зачепився, і так же діловито розсовувала по кишенях турнікети й бандажі, бо чіпляти аптечку не було куди. Поруч була така сама дурепа, яка чомусь неначе і не боялась. І так же само діловито розпихувала по кишенях турнікети.
Ми вже були в якихось палітурах, ми часом дрижали і вібрували, іноді серце гахало в той орган, про який говорити навіть і незручно - до речі, чому завжди те серце падає в той самий орган? - але це все було якось неправильно. Бо правильно боятись ми ще не вміли. Бо бий, біжи, замри - ми обирали все ж оце замри. Бо бити ми не вміли і нічим було в нас бити. Бо бігти не завжди можна. Тоді замри. Хоч ненадовго. Але оце замри збивало нам всю шкалу, і не давало вчитись нам боятись.
Нас вчив боятись Ендрю.
Він вчив нас так суворо й наполегливо, що часом ми навіть не розуміли, нащо так? Ми бігали, але не надто швидко, пірнали рибками, але не надто стрімко. Дрижали, звісно, але якось непереконливо. І лише коли впало вже зовсім поруч. Коли він витяг нас. Коли він врятував.
Тоді я лиш сказала - Ендрю, я вже боюсь. Я правильно боюсь. Дякую, Ендрю.
Ну, слава богу, засміявся він.
Погане діло, вкрай погане. Тоді нас вчив боятись Ендрю. Хто зможе нас навчити зараз?
У перший день я всих збирала і збиралась сама. Я не боялась. Ракети й вертоліти летіли коридором над дахом нашого дому, але я не боялась. Сама не розуміла, що зі мною. Була діловитою, напруженою, якоюсь злегка істеричною. Не завмирала, діловито збиралась.
Ми виїжджали другого дня, коли на краю нашого села збирався заходити вже ворог - я не боялась. Звичайно, серце гахало в той орган, про який незручно навіть говорити, коли ми перли лісами, пробиваючи маршрути - але це був ще не той страх, неправильний, здається, був мій страх.
Відвезти тих, про кого треба попіклуватись і мерщій назад, всі ці два дні пройшли в істериці, я була аж надто веселою. Я сама не розуміла, що зі мною. Я люто гиготіла іноді, і жарти мої рідкісні були лютими. А так все більше люто мовчала.
- Та що ж з вами, що ж тут незрозумілого. Ви просто вже в бійці. - сказав Павло Абрамов.
Гасала Києвом, за Києвом, під Києвом. Гатила артилерія, десь рвались ракети, я наче й правильно боялась і стримувала пориви екіпажу. Там надто небезпечно, казала я, туди ми зараз не поїдемо, і серце знову падало в труси.
Гасала сходом, все міряла Дебальцевим і Пєсками - там мінус три Дебальцевських дороги п'ятнадцятого, тут плюс дві дороги на Опитне шістнадцятого (насправді не пам'ятаю вже якого), отут якось наче дорога на позицію на Новгородському, вже теж не пам'ятаю, якого року, тут Красногорівка мінус один, не по дорогах міряла, по густоті криття і децибелах. Нічого вже з собою не розуміла. Неначе й серце у трусах, а все ж легка істерика і гигиги. Та ну, та що ж це за біда, коли вже я навчусь боятись првильно. Ендрю, нащо ти нас покинув, ти б навчив...
Аж доки раптом не одуплилась.
- Я поруч з вами не боюсь. - сказала разом водію ліворуч і командиру праворуч.
- А я боюсь. - серйозно відповів командир.
- І я боюсь. - так же серйозно відповів водій.
І я раптом стала на місце.
Неначе знову сиджу в промерзлому коридорі першого поверху побитої споруди і Ендрю вчить рахувати прильоти і як падати на підлогу.
Я стала на місце і зрозуміла, що боюсь. І боюсь правильно. Без понту, але з розумінням, куди бігти і що робити, раптом що, з готовністю до того раптом-що. І серце опустилось на місце, наче і не в труси, але й не набагато вище, десь у районі пупка, нормальне положення для серця в такому випадку.
А коли ми наскочили на яму і жахнуло щось під колесом, ми зупинились, вони вискочили дивитись, що й де, ми думали, що колесо стрельнуло - я гиготнула, крикнула - спиною поверніться, я пісять! Попісяла в напівприсіді, не підходячи до лісополоси, незважаючи на військові авто, що дуже швидко пролітали повз нас, бо ж на тій дорозі треба пролітати дуже швидко, потім скочила в кабіну, підтягуючи на ходу штанці, пореготала разом з хлопцями, бо наш стрибок у яму співпав до долей секунди з виходом по ліву руку, отож воно і жахнуло - і зрозуміла, що боюсь.
Я правильно боюсь.
Я боюсь вірно.
Так, як вчив Ендрю, я боюсь.
Праворуч був командир - учень, товариш і побратим нашого Ендрю.
- А я боюсь. - сказав він мені суворо.
Ліворуч був брат нашого Ендрю, той самий, кого привів він одного разу і сказав мені, тамуючи посмішку, що ось, найдорожче від себе відриває.
- А я боюсь. - суворо відповів мені брат Ендрю, що за роки накрутив фронтових доріг вже більше, ніж свого часу брат його.
І десь на долю секунди я повірила у слово...
десь на міліметр цієї фронтової дороги, однієї з сотень наших фронтових доріг, повірила я в мантру...
що не вмирають герої.
Що вони поруч.
Як їм не бути поруч, коли знову вчать мене боятись - брат мого друга і друг та учень мого друга. Його ж словами вчать. Його ж посмішкою. А ота L-200, що обігнала нас біля Сіверська й помчала далі, коли ми розвертались - можливо, то була його машина. Та, що згоріла у п'ятнадцятому. Та, що мчить попереду нас на кожній фронтовій дорозі.
І полишає борозну в пам'яті - науку, як боятись правильно.
Игорь Пивовар
Зоя Галущенко
Nastya Galushchenko
Роман Іванишин
Aleksei Bobrovnikov