![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
З задоволенням представляю критику нової концепції Історії України, яку розробив мій багаторічний френд-історик Сергій Громенко і яку він сам зве (на мій погляд невдало) «Гранд Наративом».
Для зручності я розбив текст на кілька пунктів, щоби можна було дискутувати по тому напрямку, в якому коментатор хотів би висловитись.
У своїх закидах я категоричний, але разом з тим я одразу декларую що Сергій Громенко (далі по тексту – «Автор») робить добру справу, а мої погляди на його концепцію не стосуються оцінки його внеску в науку.
Крім того, попри незгоди методологічного і навіть естетичного рівня, я був би радий побачити подальші його роботи, а також вінець праці – учбовий посібник для студентів, а там і для школярів.
Особисто мені також дуже приємно звати Автора не лише українським, але й кримським істориком.
Саме причетність Автора до знання кримської історії безпосередньо розширила, на мою думку, його коло поглядів більше, ніж у багатьох його сучасників, які Кримом нехтують або ставляться до нього стереотипно.
Далі йдуть власне пункти.
Вони викладені з дилетантською прямотою, щоби розширити авдиторію.
Я за те, щоби історики і неісторики частіше розмовляли про Історію України.
1. Апеляція до геополітики – завідомо програшна для науковця позиція.
Геополітика – це не наука, а хвора й безумна сестра політичної географії,
якщо хочете то історія хвороби, яка є в кожній дисципліні у вигляді бряцаючих шкелетів у шафі.
Саме тому у школі вчать географію, а не геополітику.
2. Апеляція до особливої, унікальної географічної координати країни – не метод, а фігура речі, яка нічого не пояснює і не прояснює (хіба для інопланетян).
Всі держави і народи мають унікальне розташування, це такий само трюїзм як те що кожна точка в Декартовому просторі має неповторні координати.
До того ж це прямий уклін географічному детермінізму, як і п.1 насправді.
3. Апеляція до особливих, унікальних сусідів.
Це схоже на п.2 за наївністю, тому що всі мають унікальних сусідів, окрім ізольованих націй (та й ті якось примудряються).
Але справжня біда тези не в її недорозвинутості, а в її пасивному роді (The Passive Voice), яке в рос.мові красноречиво зветься страдательним залогом.
Це перший крок до безпорадності.
4. Реактивність процесів – другий стан безпорадности.
Втративши ініціативу цивілізаційного розвитку (відмовляючи Україні в активному стані такого розвитку), Автор неминуче опиняється сам-на-сам з організмом, ним же змальованим, який реагує на зовнішні ризики, як одноклітинна тварина – тобто коли її тикнути чимсь гострим.
Насправді Україна часто сама бувала джерелом загроз сусідам, а також – ще важливіше – джерелом цивілізаційних знахідок і практик, які заполучали сусіди, а не вона від них.
Не так часто ми, як часто на нас реагували.
5. Сама спроба побудувати схему, яка б працювала на протязі всього часу (тобто від минулого – до майбутнього) є помилкова.
Від Історика часто чекають, що він знаючи минуле може спрогнозувати майбутнє.
Насправді Історик робить прямо протилежне (прогнозує минуле, зазираючи з майбутнього).
І якби не хотілося задовольнити публіку, але астролог чи шарлатан може впоратись з випадковим прогнозом краще історика.
Схеми працюють лише для того, щоби пояснити минуле зручно, не щоби побачити майбутнє
(марксизм, наприклад, це шарлатанство)
6. Відтак залишимо Автора на тій місії, яку він зберігає із повним правом – оновлення й надання нового дихання старому «наративу» (схемі) Грушевського.
Доброго тут те, що попередників неетично «закреслювати», принаймні в наш час, коли школяр може нагуглити за добу більше книжок, ніж Грушевський – купити за життя.
Проте з досягнень школи Грушевського (най буде ця назва, я б звав це Українська Школа і починав раніше) головним є фактологія.
Факти здобуті українськими істориками – безцінні, а метода якою вони добувалися – вже неактуальна.
7. Зокрема це стосується і концепції цивілізаційної атаки, цивілізаційного містка, фронтира, розлама.
Автор самовільно розцінює, не бачучи сам того, свою Україну як аномалію, оточену цілком продуманими Світами.
Він скоріше формулює концепції тих світів, ніж України (залишає їй тільки реакцію, п.4).
Є інші варіанти.
Для китайця, наприклад, цілком очевидне зворотнє: Китай – світ, а сусіди навколо – аномалії та девіації різного роду від норми.
Є також цілком здоровий рівноправний підхід, де ніхто не є хронічним реагентом на іншого.
8. Слабке місце Української Школи (і наративу Грушевського, як це зве Автор) є реагування на російську історіографію, як першу необхідність.
Це випадок що точно окреслюється фразою: «не провина автора, а біда автора».
Інакше в той час було не можна.
Російська школа виступала як теза, українська – як антитеза.
Синтез в такій позиції теж неумісний (вийшло б «зійдемось десь посередині», що бачили від Табачніка і до наших днів).
Для самостійного творення не було достатніх умов.
Цей тягар минулого вже можна не брати з собою у 2022.
8.1. Антитезовість – це коли, просто кажучи, все що придумали московити, не ігнорується, а заперечується з іншим знаком.
Вигадана подія (перенесення центру з Києва до Суздаля Боголюбським) не позначається як історична вигадка, а оголошуються як величезне лихо України, тобто трактується як реальна подія зі знаком минуса замість плюса.
Тепер, у стані гарячої війни з русскім міром, простіше будувати Тезу – не сподіваючись на розуміння московських колег, не шукаючи з ними діалогу.
Вигадки московитів слід просто викидати та відкидати.
Позбавлятися ситуації, у якій вимушений був народитися, творити і вмерти той же Грушевський.
Це побажання Авторові та всім його колегам-сучасникам.
9. Автор оперує понад-чим-просто сумнівними тезами про цивілізацію Моря, цивілізацію Степу і цивілізацію Лісу.
Таких цивілізацій просто не існує.
Узагальнення плодяться лише тому, що комусь степові цивілізації здаються дуже схожими, як білому новачку – всі китайці схожоликими.
Комусь так само здалеку виглядає ліс, море або ріка. (той же Китай ви можете засунути в усі ці позначки – між іншим, як і Україну).
А хтось хоче примазатись до інших (як британці – до минойців, наприклад, або як московити – до всіх).
Такі тези - різновиди орієнталізму, оксиденталізму, їхніх сплетень і схожих на них упрощень.
Втім, біда не лише в тому.
Актуально в наш час, що це б давало права Московії зватися цивілізацією вже тільки тому, що вона має степ, море або ліс, чого насправді зовсім недостатньо (емпірика 2022 краще будь-якої теорії).
10. Сам я притримуюсь протилежного підходу, ближчого до китайського.
Я б окреслив його україноцентричним та кримоцентричним.
Процеси всередині України (і Криму як окремого її випадку) – переважно самодостатні.
Зовнішні впливи – двобічні, симетрично-асиметричні
(не лише на нас ходили походами, але й ми на них).
Не лише (а на мою думку, не стільки) Україна запозичала, скільки в неї запозичали сусіди.
Україна власне і є локальним центром Цивілізації, якраз у тому широкому сенсі, як вживає і Автор (тобто ширше за буквальне – культура міст).
11. І нарешті головне – Україна не розколота різними цивілізаціями ні навпіл, ні на три, більше частки.
Вона є цільно-цивілізаційним згустком.
Крім того, в ній немає ніяких окреслених Автором гінтерландів, гартландів і фронтирів.
Усі землі України та навіть історична периферія (тобто те що зараз за кордоном) встигли побути у різний час столичними осередками, фронтами (не фронтирами), провінціями і іншими функціями.
Це викликане не геополітичними, а історичними причинами.
Я сам дописую ці рядочки з пустелі, навколо – піски і колючки, а в самого під ногами – залишки давньогрецького водоводу. Людей поруч нема – а якби зустріли випадкового автомобіліста, той би впевнено сказав що тут «ніколи нічого не було».
З задоволенням представляю критику нової концепції Історії України, яку розробив мій багаторічний френд-історик Сергій Громенко і яку він сам зве (на мій погляд невдало) «Гранд Наративом».
Для зручності я розбив текст на кілька пунктів, щоби можна було дискутувати по тому напрямку, в якому коментатор хотів би висловитись.
У своїх закидах я категоричний, але разом з тим я одразу декларую що Сергій Громенко (далі по тексту – «Автор») робить добру справу, а мої погляди на його концепцію не стосуються оцінки його внеску в науку.
Крім того, попри незгоди методологічного і навіть естетичного рівня, я був би радий побачити подальші його роботи, а також вінець праці – учбовий посібник для студентів, а там і для школярів.
Особисто мені також дуже приємно звати Автора не лише українським, але й кримським істориком.
Саме причетність Автора до знання кримської історії безпосередньо розширила, на мою думку, його коло поглядів більше, ніж у багатьох його сучасників, які Кримом нехтують або ставляться до нього стереотипно.
Далі йдуть власне пункти.
Вони викладені з дилетантською прямотою, щоби розширити авдиторію.
Я за те, щоби історики і неісторики частіше розмовляли про Історію України.
1. Апеляція до геополітики – завідомо програшна для науковця позиція.
Геополітика – це не наука, а хвора й безумна сестра політичної географії,
якщо хочете то історія хвороби, яка є в кожній дисципліні у вигляді бряцаючих шкелетів у шафі.
Саме тому у школі вчать географію, а не геополітику.
2. Апеляція до особливої, унікальної географічної координати країни – не метод, а фігура речі, яка нічого не пояснює і не прояснює (хіба для інопланетян).
Всі держави і народи мають унікальне розташування, це такий само трюїзм як те що кожна точка в Декартовому просторі має неповторні координати.
До того ж це прямий уклін географічному детермінізму, як і п.1 насправді.
3. Апеляція до особливих, унікальних сусідів.
Це схоже на п.2 за наївністю, тому що всі мають унікальних сусідів, окрім ізольованих націй (та й ті якось примудряються).
Але справжня біда тези не в її недорозвинутості, а в її пасивному роді (The Passive Voice), яке в рос.мові красноречиво зветься страдательним залогом.
Це перший крок до безпорадності.
4. Реактивність процесів – другий стан безпорадности.
Втративши ініціативу цивілізаційного розвитку (відмовляючи Україні в активному стані такого розвитку), Автор неминуче опиняється сам-на-сам з організмом, ним же змальованим, який реагує на зовнішні ризики, як одноклітинна тварина – тобто коли її тикнути чимсь гострим.
Насправді Україна часто сама бувала джерелом загроз сусідам, а також – ще важливіше – джерелом цивілізаційних знахідок і практик, які заполучали сусіди, а не вона від них.
Не так часто ми, як часто на нас реагували.
5. Сама спроба побудувати схему, яка б працювала на протязі всього часу (тобто від минулого – до майбутнього) є помилкова.
Від Історика часто чекають, що він знаючи минуле може спрогнозувати майбутнє.
Насправді Історик робить прямо протилежне (прогнозує минуле, зазираючи з майбутнього).
І якби не хотілося задовольнити публіку, але астролог чи шарлатан може впоратись з випадковим прогнозом краще історика.
Схеми працюють лише для того, щоби пояснити минуле зручно, не щоби побачити майбутнє
(марксизм, наприклад, це шарлатанство)
6. Відтак залишимо Автора на тій місії, яку він зберігає із повним правом – оновлення й надання нового дихання старому «наративу» (схемі) Грушевського.
Доброго тут те, що попередників неетично «закреслювати», принаймні в наш час, коли школяр може нагуглити за добу більше книжок, ніж Грушевський – купити за життя.
Проте з досягнень школи Грушевського (най буде ця назва, я б звав це Українська Школа і починав раніше) головним є фактологія.
Факти здобуті українськими істориками – безцінні, а метода якою вони добувалися – вже неактуальна.
7. Зокрема це стосується і концепції цивілізаційної атаки, цивілізаційного містка, фронтира, розлама.
Автор самовільно розцінює, не бачучи сам того, свою Україну як аномалію, оточену цілком продуманими Світами.
Він скоріше формулює концепції тих світів, ніж України (залишає їй тільки реакцію, п.4).
Є інші варіанти.
Для китайця, наприклад, цілком очевидне зворотнє: Китай – світ, а сусіди навколо – аномалії та девіації різного роду від норми.
Є також цілком здоровий рівноправний підхід, де ніхто не є хронічним реагентом на іншого.
8. Слабке місце Української Школи (і наративу Грушевського, як це зве Автор) є реагування на російську історіографію, як першу необхідність.
Це випадок що точно окреслюється фразою: «не провина автора, а біда автора».
Інакше в той час було не можна.
Російська школа виступала як теза, українська – як антитеза.
Синтез в такій позиції теж неумісний (вийшло б «зійдемось десь посередині», що бачили від Табачніка і до наших днів).
Для самостійного творення не було достатніх умов.
Цей тягар минулого вже можна не брати з собою у 2022.
8.1. Антитезовість – це коли, просто кажучи, все що придумали московити, не ігнорується, а заперечується з іншим знаком.
Вигадана подія (перенесення центру з Києва до Суздаля Боголюбським) не позначається як історична вигадка, а оголошуються як величезне лихо України, тобто трактується як реальна подія зі знаком минуса замість плюса.
Тепер, у стані гарячої війни з русскім міром, простіше будувати Тезу – не сподіваючись на розуміння московських колег, не шукаючи з ними діалогу.
Вигадки московитів слід просто викидати та відкидати.
Позбавлятися ситуації, у якій вимушений був народитися, творити і вмерти той же Грушевський.
Це побажання Авторові та всім його колегам-сучасникам.
9. Автор оперує понад-чим-просто сумнівними тезами про цивілізацію Моря, цивілізацію Степу і цивілізацію Лісу.
Таких цивілізацій просто не існує.
Узагальнення плодяться лише тому, що комусь степові цивілізації здаються дуже схожими, як білому новачку – всі китайці схожоликими.
Комусь так само здалеку виглядає ліс, море або ріка. (той же Китай ви можете засунути в усі ці позначки – між іншим, як і Україну).
А хтось хоче примазатись до інших (як британці – до минойців, наприклад, або як московити – до всіх).
Такі тези - різновиди орієнталізму, оксиденталізму, їхніх сплетень і схожих на них упрощень.
Втім, біда не лише в тому.
Актуально в наш час, що це б давало права Московії зватися цивілізацією вже тільки тому, що вона має степ, море або ліс, чого насправді зовсім недостатньо (емпірика 2022 краще будь-якої теорії).
10. Сам я притримуюсь протилежного підходу, ближчого до китайського.
Я б окреслив його україноцентричним та кримоцентричним.
Процеси всередині України (і Криму як окремого її випадку) – переважно самодостатні.
Зовнішні впливи – двобічні, симетрично-асиметричні
(не лише на нас ходили походами, але й ми на них).
Не лише (а на мою думку, не стільки) Україна запозичала, скільки в неї запозичали сусіди.
Україна власне і є локальним центром Цивілізації, якраз у тому широкому сенсі, як вживає і Автор (тобто ширше за буквальне – культура міст).
11. І нарешті головне – Україна не розколота різними цивілізаціями ні навпіл, ні на три, більше частки.
Вона є цільно-цивілізаційним згустком.
Крім того, в ній немає ніяких окреслених Автором гінтерландів, гартландів і фронтирів.
Усі землі України та навіть історична периферія (тобто те що зараз за кордоном) встигли побути у різний час столичними осередками, фронтами (не фронтирами), провінціями і іншими функціями.
Це викликане не геополітичними, а історичними причинами.
Я сам дописую ці рядочки з пустелі, навколо – піски і колючки, а в самого під ногами – залишки давньогрецького водоводу. Людей поруч нема – а якби зустріли випадкового автомобіліста, той би впевнено сказав що тут «ніколи нічого не було».