![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan- Чому нам влада не сказала евакуюватись? Якби ж сказали, то люди б виїхали, і не було б трагедій Бучі, Ірпеня, Гостомелю.
продовжимо - Рубіжного, Волновахи, Попасної.
Угу, угу. І я б навіть згодилась з цією тезою, якби не знала достеменно - люди лишаються завжди. Навіть не так - ЗАВЖДИ, при будь-яких умовах буде процент людей, які втечуть одразу, вхопивши дітей, старих, безпомічних (доки ще можна це зробити) - і ЗАВЖДИ, при будь-яких умовах буде категорично високий процент людей, які лишаться і відмовляться від евакуації.
========"У бомбосховищах "Азоту" перебувають 568 осіб, серед них 38 дітей. Вони відмовилися від евакуації, — голова Луганської ОВА Гайдай."========
Чуєте? Відмовились від евакуації. І будуть відмовлятись. Навіть коли від рідної домівки лишиться тільки згарище, не буде їжі і води - вони усе одно лишаться.
Так було в Дебальцевому. Так було в Пісках, розтрощених війною Пісках, усе одно лишалось кілька сімей. Люди лишались в селах на лінії фронту, якось жили у симбіозі з військовими обох сторін, діти ходили до школи, куди ближче - хто в ДНР, хто в ЛНР, хто на українську територію. Було село, де дітей возили в школу на човні, на територію квазіреспубліки.
Будуть ходити на роботу - туди а чи сюди. Під вибухами, під вогнем. Будуть шукати заробіток у контрабанді, самогонці для військових. І тут же будуть зростати їхні діти - але люди лишаться на місці бойових дій завжди.
Здається, лише з Широкіного вдалось евакуювати людей до жодного. Досі не розумію, як це вдалось.
- Скільки людей лишилось в Мелітополі? Можете сказати приблизно?
- Ну, кажуть, що процентів 20-30. Але це все старі і хто не може кинути батьків.
- То люди й зараз їдуть з Мелітополю?
- Так, їдуть. Але і повертаються.
- А який потік більший? Тих, хто втікає чи тих, хто повертається?
- Хто повертається...
- ???
- Ну, там же обстріли прекращені. Там вже тихо. То люди і їдуть назад.
- З дітьми?
- З дітьми.
- Але ж ці люди розуміють, що будь-якої миті може початись контр-наступ, що в місті знову почнуться бойові дії?
- Ну да. Але ж там дома, квартіри...
З усіх, кого ми евакуювали з Дебальцевого, назад повернулось 80 процентів людей. Всі, в кого вціліло житло. Та ж сама історія - ну, там же дома, квартіри...
З усіх, кого ми евакуювали з Дебальцевого - виїздило з нами процентів 20-30. Інші лишались. В бомбосховищах, без води і медикаментів. Але лишались.
З усіх, з ким говорила я у березні 2022 року, одразу після вторгнення, просила і благала втікати (Буча, Ірпінь, Гостомель, Слов'янськ, Бахмут, Маріуполь, Запоріжжя, Харків) - основна кількість сиділа до останнього. Так, вони згоджувались, так, треба втікати - але лишались і сиділи під обстрілами.
Розумні, освічені люди.
Люди, які завжди знали, що таке війна.
Люди, які уважно слухали наші розповіді про евакуацію.
Люди завжди лишаються.
- А нам нормально. И детям прикольно. Такое приключение, что ты! Жить в метро, слушать взрывы.
це вже Харків. Це - на питання, чому не евакуюються, місяць березень, самий шквал вогню на Харків. І тут же захоплені відповіді в коментах:
- О, ти моя героїня! Це ж яку треба мати мужність, щоб лишатись з дітьми в Харкові зараз! Ти мій зразок, знімаю шляпу.
(угу, я б написала трохи інакше - ти наш ідіотизм, мамашо. Повний і беззаперечний. Як і ті коментаторки)
Ладно, інша мама, інше прифронтове місто:
- Я не могу так рисковать. У ребенка будет стресс от переезда.
- Та блін, а від ракет над головою в ребйонка твого стресу не буде, да?
ні, продовжують сидіти. А раптом, дійсно, у ребйонка стрес від подорожі?
... цікаво потім провести статистику - скільки загиблих дітей у цій війні загинули від того, що їх своєвчасно не вивезли від небезпеки? Ні, не тоді, коли вже виїхати неможливо - а вчасно. Коли ще це було можливим.
Я б не хотіла бачити цю статистику. Вона буде страшною. І ця статистика нам скаже, спокійно й діловито, як будь-яка статистика:
- Так, ці діти загинули від російської артилерії та бомбувань. Але вони б вижили, якби їх вчасно вивезли. Тому ми можемо вважати, що діти ці загинули ще й від байдужості батьків до їхнього життя.
========"У бомбосховищах "Азоту" перебувають 568 осіб, серед них 38 дітей. Вони відмовилися від евакуації, — голова Луганської ОВА Гайдай."========
серд них 38 дітей.
СЕРЕД НИХ 38 ДІТЕЙ
Батьки відмовились від евакуації.
... помилка вцілілого у тому, що на одного вцілілого десятки тих, хто не вижив.
Місцевий п'яничка Огюст Сипарис вцілів один у місті Сер-П'єр. Один з усього міста. Помилкою було б вважати, що він вижив завдяки своїм здібностям і вмінню виживати. Ні, йому просто пощастило.
Вцілілі пловці, яким допомогли дельфіни, навіть не знають, скількох дельфіни притопили, менш щасливих пловців. Бо ті, кого топили, нічого вже нам не розкажуть.
Усі ці приклади ми знаємо давно. Ми знаємо головну помилку вцілілого. Вцілілий вважає, що знову й знову виживе. Не факт. Комусь фортунить, комусь ні.
Але є ще один фактор - фактор безпомилковості вцілілих.
- Коли я почула перші вибухи у Києві, схопила дитину, собаку, гроші й ключі від машини, і помчала на захід. За кількасот кілометрів я зрозуміла, що ми з дитиною їдемо в піжамах.
- Коли він почув про анексію Криму, він зібрав все найдорожче, покинув свій ошатний особняк і разом з дружиною виїхав з Луганська. Він розумів, що Луганськ лиш питання часу.
- Ми стали на шлях евакуації з онуками ще 23 лютого, за день до вторгнення, бо ми бачили, що завертілось на сході і розуміли, що Київ лиш питання часу.
- Без транспорту. Я збирався виходити лісами, коли все тільки почалось.
- До всього я взяла палатки, спальники, казан й триногу. Транспорт могли розбити у дорозі. Він міг зламатись. Тоді ми йшли б пішки, ночуючи при дорогах. Транспорт дійсно зламався. Нам пощастило відремонтувати його. Палатки не згодились. Але ми були готовими йти пішки.
- Ця жінка одразу пішла на вихід. Свого неходячого чоловіка вона котила у возику.
- Ми дійшли пішки до вокзалу, їхали в потязі, забитому людьми. Дітям тяжко далась дорога, але ми виїхали. Одразу.
Це - безпомилковість вцілілих і тих, хто хоче врятувати найдорожче - близьких своїх. Своїх дітей. Зараз вони вертаються до Києва. Дай боже, щоб у разі повторення нападу їх знову врятувала їхня безпомилковість. Закон її звучить просто
ПРИ ПЕРШИХ ЗВУКАХ НЕБЕЗПЕКИ ХАПАЙ ДІТЕЙ І ВИВОЗЬ
виходь
виїзди.
дітей, у першу чергу дітей.
Вони не мусять бути заручниками:
- псевдогероїзму ("о, ти моя героиня, я преклоняюсь пред тобой, с детьми и под обстрелами, кокое мужество!")
- цілком зрозумілого жлобства ("все, шо нажито непосильним трудом, як я його покину...")
- чи дурості ("у ребонка будет стресс от переезда")
- а чи найбільшої дурості ("а може, саме розсосеться?")
Чому я це пишу, вкотре і вкотре? Чому мені так боляче?
Ось із-за цього:
========"У бомбосховищах "Азоту" перебувають 568 осіб, серед них 38 дітей. Вони відмовилися від евакуації, — голова Луганської ОВА Гайдай."========
серед них 38 дітей.
Батьки відмовились від евакуації.
Неначе не було Маріуполю, неначе не було безмежної кількості прикладів. Вони відмовились від евакуації.
То яке слово влади треба людям там, де мусить вирішувати лише страх за життя дитини? Там, де кермує лише безпомилковість вцілілого - рятуй дитину. Свою дитину. Чужих дітей. Яку відмашку людям треба дати, щоб вони це зрозуміли?
... люди завжди лишаються під обстрілами. Біда не в тому. Кожен має право сам розпоряджатись своїм життям.
Біда у тому, що вони лишають при собі дітей.
фото з інтернету
продовжимо - Рубіжного, Волновахи, Попасної.
Угу, угу. І я б навіть згодилась з цією тезою, якби не знала достеменно - люди лишаються завжди. Навіть не так - ЗАВЖДИ, при будь-яких умовах буде процент людей, які втечуть одразу, вхопивши дітей, старих, безпомічних (доки ще можна це зробити) - і ЗАВЖДИ, при будь-яких умовах буде категорично високий процент людей, які лишаться і відмовляться від евакуації.
========"У бомбосховищах "Азоту" перебувають 568 осіб, серед них 38 дітей. Вони відмовилися від евакуації, — голова Луганської ОВА Гайдай."========
Чуєте? Відмовились від евакуації. І будуть відмовлятись. Навіть коли від рідної домівки лишиться тільки згарище, не буде їжі і води - вони усе одно лишаться.
Так було в Дебальцевому. Так було в Пісках, розтрощених війною Пісках, усе одно лишалось кілька сімей. Люди лишались в селах на лінії фронту, якось жили у симбіозі з військовими обох сторін, діти ходили до школи, куди ближче - хто в ДНР, хто в ЛНР, хто на українську територію. Було село, де дітей возили в школу на човні, на територію квазіреспубліки.
Будуть ходити на роботу - туди а чи сюди. Під вибухами, під вогнем. Будуть шукати заробіток у контрабанді, самогонці для військових. І тут же будуть зростати їхні діти - але люди лишаться на місці бойових дій завжди.
Здається, лише з Широкіного вдалось евакуювати людей до жодного. Досі не розумію, як це вдалось.
- Скільки людей лишилось в Мелітополі? Можете сказати приблизно?
- Ну, кажуть, що процентів 20-30. Але це все старі і хто не може кинути батьків.
- То люди й зараз їдуть з Мелітополю?
- Так, їдуть. Але і повертаються.
- А який потік більший? Тих, хто втікає чи тих, хто повертається?
- Хто повертається...
- ???
- Ну, там же обстріли прекращені. Там вже тихо. То люди і їдуть назад.
- З дітьми?
- З дітьми.
- Але ж ці люди розуміють, що будь-якої миті може початись контр-наступ, що в місті знову почнуться бойові дії?
- Ну да. Але ж там дома, квартіри...
З усіх, кого ми евакуювали з Дебальцевого, назад повернулось 80 процентів людей. Всі, в кого вціліло житло. Та ж сама історія - ну, там же дома, квартіри...
З усіх, кого ми евакуювали з Дебальцевого - виїздило з нами процентів 20-30. Інші лишались. В бомбосховищах, без води і медикаментів. Але лишались.
З усіх, з ким говорила я у березні 2022 року, одразу після вторгнення, просила і благала втікати (Буча, Ірпінь, Гостомель, Слов'янськ, Бахмут, Маріуполь, Запоріжжя, Харків) - основна кількість сиділа до останнього. Так, вони згоджувались, так, треба втікати - але лишались і сиділи під обстрілами.
Розумні, освічені люди.
Люди, які завжди знали, що таке війна.
Люди, які уважно слухали наші розповіді про евакуацію.
Люди завжди лишаються.
- А нам нормально. И детям прикольно. Такое приключение, что ты! Жить в метро, слушать взрывы.
це вже Харків. Це - на питання, чому не евакуюються, місяць березень, самий шквал вогню на Харків. І тут же захоплені відповіді в коментах:
- О, ти моя героїня! Це ж яку треба мати мужність, щоб лишатись з дітьми в Харкові зараз! Ти мій зразок, знімаю шляпу.
(угу, я б написала трохи інакше - ти наш ідіотизм, мамашо. Повний і беззаперечний. Як і ті коментаторки)
Ладно, інша мама, інше прифронтове місто:
- Я не могу так рисковать. У ребенка будет стресс от переезда.
- Та блін, а від ракет над головою в ребйонка твого стресу не буде, да?
ні, продовжують сидіти. А раптом, дійсно, у ребйонка стрес від подорожі?
... цікаво потім провести статистику - скільки загиблих дітей у цій війні загинули від того, що їх своєвчасно не вивезли від небезпеки? Ні, не тоді, коли вже виїхати неможливо - а вчасно. Коли ще це було можливим.
Я б не хотіла бачити цю статистику. Вона буде страшною. І ця статистика нам скаже, спокійно й діловито, як будь-яка статистика:
- Так, ці діти загинули від російської артилерії та бомбувань. Але вони б вижили, якби їх вчасно вивезли. Тому ми можемо вважати, що діти ці загинули ще й від байдужості батьків до їхнього життя.
========"У бомбосховищах "Азоту" перебувають 568 осіб, серед них 38 дітей. Вони відмовилися від евакуації, — голова Луганської ОВА Гайдай."========
серд них 38 дітей.
СЕРЕД НИХ 38 ДІТЕЙ
Батьки відмовились від евакуації.
... помилка вцілілого у тому, що на одного вцілілого десятки тих, хто не вижив.
Місцевий п'яничка Огюст Сипарис вцілів один у місті Сер-П'єр. Один з усього міста. Помилкою було б вважати, що він вижив завдяки своїм здібностям і вмінню виживати. Ні, йому просто пощастило.
Вцілілі пловці, яким допомогли дельфіни, навіть не знають, скількох дельфіни притопили, менш щасливих пловців. Бо ті, кого топили, нічого вже нам не розкажуть.
Усі ці приклади ми знаємо давно. Ми знаємо головну помилку вцілілого. Вцілілий вважає, що знову й знову виживе. Не факт. Комусь фортунить, комусь ні.
Але є ще один фактор - фактор безпомилковості вцілілих.
- Коли я почула перші вибухи у Києві, схопила дитину, собаку, гроші й ключі від машини, і помчала на захід. За кількасот кілометрів я зрозуміла, що ми з дитиною їдемо в піжамах.
- Коли він почув про анексію Криму, він зібрав все найдорожче, покинув свій ошатний особняк і разом з дружиною виїхав з Луганська. Він розумів, що Луганськ лиш питання часу.
- Ми стали на шлях евакуації з онуками ще 23 лютого, за день до вторгнення, бо ми бачили, що завертілось на сході і розуміли, що Київ лиш питання часу.
- Без транспорту. Я збирався виходити лісами, коли все тільки почалось.
- До всього я взяла палатки, спальники, казан й триногу. Транспорт могли розбити у дорозі. Він міг зламатись. Тоді ми йшли б пішки, ночуючи при дорогах. Транспорт дійсно зламався. Нам пощастило відремонтувати його. Палатки не згодились. Але ми були готовими йти пішки.
- Ця жінка одразу пішла на вихід. Свого неходячого чоловіка вона котила у возику.
- Ми дійшли пішки до вокзалу, їхали в потязі, забитому людьми. Дітям тяжко далась дорога, але ми виїхали. Одразу.
Це - безпомилковість вцілілих і тих, хто хоче врятувати найдорожче - близьких своїх. Своїх дітей. Зараз вони вертаються до Києва. Дай боже, щоб у разі повторення нападу їх знову врятувала їхня безпомилковість. Закон її звучить просто
ПРИ ПЕРШИХ ЗВУКАХ НЕБЕЗПЕКИ ХАПАЙ ДІТЕЙ І ВИВОЗЬ
виходь
виїзди.
дітей, у першу чергу дітей.
Вони не мусять бути заручниками:
- псевдогероїзму ("о, ти моя героиня, я преклоняюсь пред тобой, с детьми и под обстрелами, кокое мужество!")
- цілком зрозумілого жлобства ("все, шо нажито непосильним трудом, як я його покину...")
- чи дурості ("у ребонка будет стресс от переезда")
- а чи найбільшої дурості ("а може, саме розсосеться?")
Чому я це пишу, вкотре і вкотре? Чому мені так боляче?
Ось із-за цього:
========"У бомбосховищах "Азоту" перебувають 568 осіб, серед них 38 дітей. Вони відмовилися від евакуації, — голова Луганської ОВА Гайдай."========
серед них 38 дітей.
Батьки відмовились від евакуації.
Неначе не було Маріуполю, неначе не було безмежної кількості прикладів. Вони відмовились від евакуації.
То яке слово влади треба людям там, де мусить вирішувати лише страх за життя дитини? Там, де кермує лише безпомилковість вцілілого - рятуй дитину. Свою дитину. Чужих дітей. Яку відмашку людям треба дати, щоб вони це зрозуміли?
... люди завжди лишаються під обстрілами. Біда не в тому. Кожен має право сам розпоряджатись своїм життям.
Біда у тому, що вони лишають при собі дітей.
фото з інтернету